В центрі уваги

Що розкажуть сусіди і місця навколо луцької «Супернової»

Що розкажуть сусіди і місця навколо луцької «Супернової»

П’ять струнких красенів будинків стоять якраз на вулиці Цегельній. Вони сучасні, чорно-сіро-білі і підкреслено інші, ніж рядок хатів із давньої рудої цегли традиційної для Луцька забудови 50-х, що ховаються поруч у садках і кущах бузку.

Вони – інші, але вони не чужі. «Супернова» постала фактично на звалищі, на місці бараків старого цегельного заводу, - пише Перший.

«Наш куток» , – так мешканці Цегельної «кличуть» місце, де живуть.  Основна перевага – тут «тихо і затишно».  Під вікнами і під парканами – розлога долина річки Стир. А внизу під багатоповерхівками досі можна впізнати сліди від «старого русла», насправді – колишньої річки Стирич, саме так у 16-17 століттях її називали, кажуть краєзнавці. 

Жити під Стиричем – гарно.  

 *   *  * 

«Наш куток» – це історії зі старих цегелень, це спогади депортованих з Польщі, це бузок під вікнами і півонії. Це десятки стежок у парку, стара дорога до Стиру, затишні місця для пікніків і рибацькі жарти. Це вулиці Цегельна і Супутника, які «підпирають» сучасну «Супернову». Це те відчуття затишку, коли ти живеш ніби й у серці міста, але водночас маєш свій луг, свої верби фактично під вікнами, свої походи парком, свій замок і верхівки старих храмів десь на обрії і своїх сусідів, які топчуть з тобою одні стежки.

Довідково.  Нагадаємо, «Супернова» — масштабний проект луцької Будівельної компанії «Інвестор», який розташований у районі вулиць Львівської та Потебні. Тут височітимуть вісім будинків на ділянці площею 5,6 га. Нині звели 5 будинків, триває будівництво шостого і сьомого. Завдяки просторій локації, комплекс не є гамірним. Тут – всі необхідні зручності: від майданчиків та газонів до підземних смітників. А в перспективі – цілий мікрорайон з офісами, магазинами, закладами побуту, тощо. Четвертий будинок здали в експлуатацію 7 травня: його мешканці вже обживають стіни і вивчають місця навколо.

А під «Суперновою» – Стирич!

Поміж будинками стригли газони, у дворах біля дитячих візків чатували дбайливі тати. На майданчику бавилися діти. Час від часу хтось приїздив на парковку «Супернової», хтось від’їздив. У стінах однієї з багатоповерхівок кипіли будівельні роботи. Словом, життя «рулило» своїм типовим для цієї місцини розміреним темпом.

- Тут спокійно. Нема ні шуму, ні криків. Ми тут всі за роки вже звикли, щоб так було, - розказують ті, хто живе тут давно.

Хто ж - недавно, дуже любить вивчати навколишній простір. А вивчати тут є що.

Ми легко «напитуємо» дорогу до річки у мешканців «Супернови», які відпочивають з дітьми на тамтешньому яскравому майданчику.

Це – улюблений маршрут багатьох мешканців цієї місцини. І часом не тільки тому, що тут відкриваються мальовничі пейзажі з кірхою, верхівками старих храмів і дахами Старого міста, з ковельським мостом і заплавою Стиру. А навіть просто тому, що лучани люблять таким чином скорочувати «дорогу в місто». Можна спуститися стежкою в парк на Львівській, вийти до річки, пройтися поміж трав і боліт до моста і опинитися майже на площі Возз’єднання.

Колись на місці парку були величезні глиняні кар’єри, глину в них, згадують люди, вибрали «ще за Польщі». Потім, очевидно, кар’єри засадили деревами.

Внизу під «Суперновою» - фактично гнідавський луг. Як розповіла краєзнавиця Олена Бірюліна, колись тут протікав Стирич, рукав Стиру, що мав таку назву ще у 16-17 століттях. І всі рови та канави, які можна бачити, мандруючи від житлового комплексу до річки, це фактично залишки Стирича.

Десь у вигинах Стирича, на сухіших місцях, лучани, видно, люблять пікнікувати чи просто проводити час. Бо за маршрутом то тут, то там – бачимо затишні закутки, які хтось облаштував для відпочинку.

Цікаво, що зелені насадження, які нині фактично під вікнами багатоповерхівок ЖК «Супернова», геть можуть бути, каже Олена Бірюліна, нащадками старого Гнідавського гаю. У князівську добу Гнідава входила в Луцьку волость, а пізніше стала передміським селом.

І так, як старі цегляні будинки нині жваво контрастують зі стрункими багатоповерхівками «Супернови», так і комфортне, облаштоване з дотриманням всіх сучасних тенденцій подвір’я житлового комплексу, контрастує з пасторальними історіями, що розгортаються поза ним ближче до річки.

- Вам треба було прийти сюди вчора. Тут не було де ступити, стільки наметів, людей і всього. Пікнікували, багаття палили, шашлики смажили… - ох що робилося. Але молодці: все прибрали, - жмуриться від травневого сонця ще одна місцева мешканка.

Її часто можна зустріти в парку над гнідавським лугом. Не саму – з козами. Поки ми фотографуємо, пані Марія розказує, як вчора дівчата козенят для селфі в інтернет «орендували»: і «аж до очерету їх їм водила», і «на шию козеня собі вона садовила», але «хай потішаться, бо молоді».

У долині Стирича можна наслухатися чимало таких історій. Тут – хлопчаки на велосипедах гасають, рибалки туди-сюди чимчикують. Стежками парку мандрують батьки з малими дітьми, бо гріх не скористатися нагодою втекти від міста і бетонної суєти на природу, яка поряд.

Сусіди. Історії депортованих

Андрій Савинець стриже кущі. Він живе тут від народження. Його стара цегляна хата геть перед спуском у парк і стежками, що ведуть до заплави Стиру. Вона зараз – крайня на Цегельній і збудована його дідом Іваном Савинцем ген напочатку 50-х.

Він усміхається, коли чує, що нам цікава історія цих місць. Бо то місця його дитинства. Опускає великі садівничі ножиці і згадує…

Більшість старих будинків на вулиці Цегельній належать нащадкам працівників цегельного заводу, в радняські роки то був завод №3. Тут працював і дід Андрія Савинця Іван. У 50-ті роки він оселився в цій частині Луцька після депортації з Польщі. Працювали у печах заводу і дід, і батько Андрія. 

- Тут же колись на цій дорозі аж пилу від цегельного заводу було стільки, що гульки на ногах ховалися. Тоді ще в сандалях ходили, пригадую:  взув сандалі – і буквально бредеш у тій пилюці. Бо на заводі і глина, і цегла – і все на людей, які поруч жили, летіло, дмхати не мали чим… Нормальну дорогу десь чи вкінці 70-х чи й у 80-х тільки зробили. Зараз – цивілізація, - киває на облаштований двір «Супернової» з бруківкою та зеленню, що буквально за його парканом.

На місці багатоповерхівок, згадують нинішні сусіди «Супернови», стояли старі заводські бараки, в яких жили працівники підприємства. Потім їх знесли, але в нумерації вулиці все ще можна побачити «їх сліди».

- Наша вулиця дуже стара і «порвана». Там, ген за парком є ще одна Цегельна. Насправді то шматок однієї вулиці, колись вона була довга і вела на Львів через Гнідаву. Там вона насправді починається, і нумерація будинків цікава: тільки непарні, бо старі заводські бараки були парними, їх знесли, а номерів ніхто не змінював, – розказує Андрій Савинець.

...На одному з будинків зі старої цегли на Цегельній ми бачимо гасову лампу. Хтось її вимив, вичистив і повісив на ганку. Це – пані Валентина, і в неї своя історія про депортовану родину діда Миколи Палюха. І лампа – дідова, привезена ним з Холмщини, коли його депортували. І тепер та лампа є оберегом домашнього затишку не лише цієї хати, а здалося, цілої вулиці.

На місці її хати колись було поле, трохи далі цегельний завод, поруч – кілька будинків, в яких жили поляки, котрі не виїхали перед війною чи під час неї з Луцька. Саме тут, фактично на території цегельного заводу, дозволили збудувати оселю її дідові.

Він був добрим господарем на Холмщині, мав чимало землі, а після депортації лишився ні з чим. Став працювати на цегельному, у печах.

Діти, внуки і навіть правнуки депортованих живуть у цьому «кутку» досі, у будинках з рудої цегли тримають рудих котів, сіють матіолу під вікнами і «сусідять» тепер із «Суперновою» з її офісами, помешканнями і затишними газонами у дворі. Навіть поява великого житлового комплексу цю їхню майже домашню атмосферу з бузком, лампами над одвірками, спогадами про дитинство у заплаві Стиру та цікавими родинними історіями не змінила.

Ще з одного краю «Супернову» підпирає невеличка вулиця з дивною назвою - Супутника. Мешканці назві не дивуються, знизують плечима, кажуть: «А що ви не знаєте, що Радянський союз першим супутник на орбіту Землі запустив?»))

Перший штучний супутник Землі був запущений СРСР на орбіту 4 жовтня 1957 року. У політичних війнах зі Штатами Союз вельми прагнув спростувати версію про технічну відсталість всього радянського, тому супутник на орбіті мав у спростуванні цієї тези ключову місію. Луцька вуличка до того не мала жодного стосунку (окрім назви) і постала десь вкінці 50-х – напочатку 60-х. Тут кілька приватних садиб і тихо, як в космосі.

Власне, ЖК «Супернова», із назвою якого теж пов’язана своя трохи космічна історія, по-сусідству з вул. Супутника – це навіть органічно(супернова чи наднова – це спалах зірки, явище, що трапляється раз на 500 літ і при якому зоря різко збільшує свою яскравість і одні сяє так, як мільярди разом, -авт.).

Будинки, в яких можна ...відкривати вікна

Тут не просто, «не боїшся» відкривати вікна. В цих оселях, очевидно, їх хочеться відкривати, бо краєвиди з них - неймовірні.

А якщо вслухатися, то можна легко почути, що і люди тут, і стіни, в яких вони живуть, розповідають неймовірні історії.

Про Луцьк у минулому.

Про тих, хто його будував.

...І про тих, хто будує нині.

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: луцьк, Волинь, Будівництво, Андрій Разумовський
В тему

Останні матеріали