Поради

Я чекаю, тебе мамо...

Я чекаю, тебе мамо...

Андрійко прокинувся від власного крику. Такі сни він бачив практично щоночі. Хлопчик засунув руку під подушку і дістав звідти фотографію жінки, яку знайшов кілька місяців тому на вулиці під час прогулянки. А тепер завжди зберігав в себе під подушкою і вірив, що це його мама. У темряві Андрійко довго вдивлявся в її гарне обличчя і непомітно для себе заснув....

Вранці завідувач дитячого будинку, як зазвичай, обходила кімнати з вихованцями, щоб побажати всім доброго ранку і погладити кожного малюка по голові. На підлозі біля ліжечка Андрійка вона побачила фотографію, яка вночі випала з його рук. Піднявши її, Тетяна Леонідівна запитала хлопчика:

– Андрійку, звідки у тебе ця фотографія?

– Знайшов на вулиці.

– А хто це?

– Моя мама, – усміхнувся малюк.

 

Чоловік покинув,

бо не змогла народити

Завідувач одразу впізнала цю жінку. Вперше вона прийшла в дитячий будинок минулого року. Напевно, тоді і втратила тут свою фотографію. З тих пір жінка часто оббивала пороги різних установ, аби домогтися дозволу на усиновлення дитини. Але, на думку місцевих бюрократів, у неї була одна суттєва перешкода: вона незаміжня. Чоловік покинув жінку після десяти років подружнього життя, бо так і не змогла народити йому сина.

– Ну, що ж, – промовила Тетяна Леонідівна, – якщо вона твоя мама, то це повністю міняє справу.

Увійшовши до себе в кабінет, вона сіла за стіл і стала чекати. Через півгодини пролунав боязкий стукіт у двері:

– Можна до Вас, Тетяно Леонідівно? – у дверях з'явилася та сама дівчина з фотографії.

– Так, заходьте, Наталочко.

Дівчина зайшла в кабінет і поклала перед завідувачкою товстелезну папку з документами.

– Ось, – сказала вона, – я все зібрала.

– Добре, Наталочко. Ти ж усвідомлюєш, яку відповідальність на себе береш? Адже, дитина – це не на дві години пограти, це на все життя.

– Я все усвідомлюю, – видихнула Наталя. – Просто не можу спокійно жити, знаючи, що комусь дуже потрібна.

– Добре, – погодилася завідувачка. – Коли ти хочеш подивитися дітей?

– Я не буду на них дивитися, я візьму будь-яку дитину, яку запропонуєте, – сказала Наталка, дивлячись співрозмовниці прямо в очі.

Тетяна Леонідівна здивовано підняла брови.

– Розумієте, – схвильовано почала пояснювати дівчина, – справжні батьки не вибирають собі дитину... Вони не знають заздалегідь, якою вона народиться.... красивою чи негарною, здоровою чи хворою... Вони люблять її такою, як вона є. Я теж хочу бути справжньою мамою.

– Вперше зустрічаю таку людину, – усміхнулася Тетяна Леонідівна. – Втім, я вже знаю, чиєю мамою ви станете. Хлопчика звуть Андрійко, йому 4 роки, рідна мати відмовилася від нього ще в пологовому будинку.

Завідувач пішла і через кілька хвилин повернулася, ведучи за руку маленького хлопчика.

– Андрійку, – сказала Тетяна Леонідівна, – познайомся це...

– Мама! – закричав хлопчик і кинувся до Наталки: – Мамочко моя!

Жінка гладила його по крихітній спинці і шепотіла:

– Синку, синочку... я з тобою.

Андрійко був надзвичайно щасливий. Він тримав свою маму за руку і боявся відпустити її навіть на секунду. Навколо метушилися вихователі. Одні збирали його речі, інші просто стояли осторонь і витирали заплакані очі.          

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

В тему