Дівчинка сиділа на дорозі біля церкви і просила милостиню. Віка проходила повз і, побачивши замурзану дитину, відчула, як серце стиснулося від болю. «Скільки їй – сім? Моїй донечці мало б бути стільки», – пронеслася у голові болюча думка, від якої сльози виступили на очах.
Дочку у Віки викрали, коли маленькій було лише півтора року. Тоді вони гуляли на дитячому майданчику. Віка буквально на кілька хвилин упустила маля з виду, заговорившись зі знайомою. Коли спохватилася – дитини не було. Кинулася в паніці шукати – безрезультатно. Ані міліція, ані ті, хто були на майданчику, не знали, де ділася дитина. Пошуки тривали день за днем, і день за днем гасла надія. Життя Віки стало жахом. Сльози, розпач, втрата свідомості… вона не хотіла жити. Тільки надія знайти дитину тримала на цьому світі.
У стражданнях минуло близько шести років. Жінка уже зжилася із цим постійним болем, але, побачивши малу на сходах, всі переживання із новою силою ринулися назовні. Увесь день дитина не виходила в неї з голови.
Дорога до роботи пролягала біля церкви. І наступного дня, повертаючись додому, вона знову побачила цю дівчинку. Мала ні на кого не зважала. Бавилася своєю замурзаною лялькою, щось до неї говорила, а перехожі кидали монети у миску перед нею. Віка знову відчула, як усе всередині перевертається від вигляду дитини. Цього разу не змогла пройти повз. Підійшла, заговорила.
– Дівчинко, а де твої мама і тато?
Мала здивовано підвела очі. Від погляду цих оченят у Віки захололо серце.
– Не знаю, де вони. Я живу з циганами, – відповіла дитина, серйозно дивлячись на Віку.
– А як ти до них потрапила?
– Я з тіткою Ганною раніше жила. Вона пила, а я їй гроші приносила. А потім вона віддала мене циганам, – дитина розповідала свою страшну історію спокійним голосом, ніби так і мало бути, а Віка дивилася на неї, і все її тіло починало тремтіти від хвилювання.
«Це ж вона, це ж і є моя Катруся, – спалахнула думка у збудженій свідомості, – це ж ті карі оченята… це ж тоненьке волоссячко, це вона!..»
Віка опустилася біля малої, відчуваючи, як підкошуються ноги.
– Дитинко, це ж я, я твоя мама… – казала, а сльози градом лилися із очей. – Я знайшла тебе, моя маленька. Тебе ж викрали у мене…
– Мама? – дитина недовірливо подивилася, а потім хвиля радості засвітилася у тих широко розплющених очах. – Мамусю, це ти? Я знала, що ти знайдешся! А мені казали, що ти померла… Мамо, моя мамочко!
Дитина все повторювала слово «Мама», а Віка обвила її руками, підняла із землі, міцно притисла до себе і понесла додому.
«Ця дитина не може бути вашою. Аналізи показали… це неможливо», – лікар розгублено дивився на Віку.
Віка вийшла із кабінету. За дверима її чекала Тетянка, саме так вона представилася Віці. Вже кілька місяців вони були разом. Ані документів, ані тих, у кого жила дитина, міліція не знайшла.
Дівчинка кинулася до Віки, міцно обійняла її.
– Все добре, мамусю?
Віка присіла, глянула у дитячі оченятка, які сяяли щастям і довірою. Потім рішуче викинула у смітник результати аналізів.
– Так, моя маленька. У нас з тобою тепер все буде добре.
Ольга Бойчук
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
