Поради

Пробачити заради сина

Пробачити заради сина

Коли б хто сказав Олені, що найкраща подруга стане її найлютішим ворогом, — не повірила б. Адже із самого дитинства були як нерозлийвода. Усюди разом:у садочку, школі, а згодом й до одного університету вступили. Педагогічного. Тільки Оленка обрала історичний факультет, а Оля — філологічний. Жити вирішили на квартирі. Почалися пошуки. Аж раптом сусідка Надя запропонувала зняти кімнату в її родичів. Літнє подружжя майже весь вільний час проводить на дачі…

У чотирикімнатній з усіма зручностями квартирі дівчата почувалися справжніми принцесами. Оглядаючи помешкання, увагу звернули на портрети господарів. З одного дивився вродливий юнак у військовій формі, а з іншого, пов’язаного чорною стрічкою, — чоловік і жінка. Фото чомусь не давали Оленці спокою, тому, щойно приїхавши додому, одразу подалася до сусідки Наді з розпитуваннями.

— Велике горе довелося пережити моїм родичам, — зітхнула Надія. — Жили вони колись в одному з далеких сіл. От донька із зятем та маленьким внучком частенько й навідували їх. І того дня їхали на гостину… та не доїхали. Аварія. Зять загинув на місці, донечка — за кілька годин у реанімації. А Володя дивом уцілів. Правду люди кажуть: маленьких діток ангелятка особливо бережуть. Продали мої родичі житло в селі й перебралися до міста. Стали вони внукові мамою і татом. Зростили його добрим, чуйним хлопцем. Служить в армії тепер. Слухай, та він уже десь додому повернутися, певно, має… Час дуже швидко йде…

Розповідь Надії вразила Оленку. Вона багато думала про незнайомця на фото... Оля тільки сміялася з Олениних витань у хмарах. Годі, мовляв, вчитися хто буде? Тим-то й подруги різнилися: Оленка була мрійливою й сором’язливою, а Оля — жартівниця, котра за словом у кишеню не полізе…

Пізня осінь кружляла містом у вальсі падолисту, коли Володя повернувся з армії. Стояв на порозі і погляду не міг відвести від красунь-квартиранток. Господарів удома не було, тож Оля хвацько поцікавилася:

— А ви, бува, не перебрали оковитої, що до чужої хати, як до своєї, заходите?

— Чому до чужої? До своєї. Ось тільки не думав, що дружину мені вже підшукали, — сказав, не відводячи погляду від Олени. Вона ж і слова вимовити не могла, побачивши того, хто так часто навідувався в її сни…

До пізньої ночі вони говорили, сміялися… Оля помітила, що Володі в око впала Оленка. І це ой як зачепило самовпевнену, честолюбиву дівчину. Та серцю не накажеш. Володя й Оленка почали зустрічатися, відтак і на весільний рушничок стали. Тепер уже Володина бабуся натішитися не могла невісткою-внучкою. А згодом оселю наповнило дитяче угукання… Оленка майже увесь час проводила вдома з Арсенчиком, адже у виші довелося взяти академвідпустку.

Оля частенько тепер забігала до Оленки в гості. Раніше подруги бачилися тільки в університеті. Адже Оля переселилася до гуртожитку. Як казала, подалі від того, хто й досі тривожить її серце. Женихів мала чимало, але такого, як Володя, — жодного. Того й не поспішала під вінець.

Якось подруги допізна засиділися за розмовою. От Оленка й попросила Володю провести Олю. Згодом вона сотню разів пожалкує про оте своє прохання, довіру, люб’язність… Адже саме після цього Оленка помітила зміни у Володиному ставленні до неї й дитини. Усе частіше й частіше затримувався на роботі. Дорікав, що зовсім не приділяє йому уваги, тільки з дитям сюсюкається… Страждали й старенькі, бачачи незгоду між дітьми. Довгими вечорами, гладячи Оленчину голівку, бабуся примовляла: «Не плач, дитинко, ось побачиш, усе буде добре…». Але ставало тільки гірше. Якось Володя повідомив, що між ними все скінчено, зібрав речі та… пішов. Від інших Оленка дізналася, що винайняв квартиру й оселився в ній з Олею… Олею — її найкращою, найвірнішою подругою!..

І знову Оленка хлипала на плечі у бабусі, а та, заледве стримуючи сльози від жалю на внука, примовляла: «Не плач, ось побачиш, на колінах ще стоятиме і пробачення в тебе проситиме…». І як у воду дивилася.

Минуло десять років. Володя жодного разу не навідався до сина. Оля заборонила. А він і не опирався, наче забув і про бабусю з дідусем, і про сім’ю. Втрата зігнула бабусю, смуток схилив її на паличку. Оленка й правнучок стали її єдиною втіхою та надією. Жили дружно, підтримували одне одного. Оленка вивчилася, влаштувалася на роботу і… навчилася жити без Володі. Але він повернувся. Чужий, незнайомий, інший… Стояв перед бабусею, котра замінила йому матір і котру боляче ранив своїм необдуманим вчинком, перед сином, який у дядькові не впізнав батька, дружиною, кохання котрої зрадив і розтоптав… Він впав на коліна і, не соромлячись сліз каяття, молив пробачити його. «Мав усе я і втратив, не зумів зберегти, — промовляв. — Простіть мене, якщо зможете, простіть…». Олена знала, що має, мусить щось відповісти.

— Арсенчику, то твій батько, — врешті вимовила, не впізнаючи свого голосу. — Я розповідала тобі про нього. Ось бачиш, як і казала, він любить тебе, і щойно зміг — повернувся до нас…

Зіновія ШУПА

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

В тему

Останні матеріали