Вікторія жила самостійним життям. Тільки-но здобула освіту економіста, закінчивши навчання із червоним дипломом, відразу ж пішла працювати на престижне підприємство, де раніше стажувалася і зарекомендувала себе відповідальним працівником.
Вона давно цього чекала — свободи і незалежності від батьків. І не тому, що була невдячною донькою, а тому, що батьки вели, м’яко кажучи, не зовсім правильний спосіб життя. І мати, і батько любили випити. Гидка звичка стала нормою життя. До неї уже почав звикати і брат, 16-літній підліток-гуляка. Віка була у цій сім’ї, наче підкидьок. Сама не раз дивувалася, як могла народитися у такій сім’ї.
Найбільше дошкуляв батько. Скорочений із заводу, він не став шукати роботи, а вирішив топити біду в горілці. А напившись, чіплявся до доньки, відверто знущався, переконував, що та нічого не досягне своїми силами, хіба що через ліжко. Віка, наперекір усім злим словам і прогнозам, вирішила стати самостійною і успішною людиною. Пропускала і розваги, і зустрічі з подругами.
Як отримала першу солідну зарплатню, відразу ж зняла квартиру, переможно усміхнулася самій собі, зібрала невеличку валізку і виїхала від батьків, забравши із собою лише пухнасту сіру кішку, яка була її єдиною розрадою і так само не могла терпіти п’яного батька Віки.
Розумна тваринка зовсім не сумувала за колишньою домівкою, всупереч твердженням, що кицьки прив’язуються до оселі. Вона любила Віку, і Віка відповідала їй взаємністю. Щоправда, до цього союзу не міг приєднатися жоден чоловік. Вікторія пробувала створювати стосунки. Вона подобалася чоловікам, але у неї ніхто не міг викликати такого важливого для неї почуття, як довіра.
Ображена на батька, Віка переносила його проекцію на кожного свого кавалера. «А що, як і цей перетвориться на пияка або сяде мені на шию», — думала вона, заводячи новий роман. Її киця своє ставлення до потенційних кавалерів виявляла ще більше. На кожного починала шипіти, дряпатися, кусатися. Віка дивувалася такій поведінці зазвичай лагідної киці. Але між чоловіком і кішкою традиційно вибирала останню.
Так і жили вони удвох. І обидві почувалися щасливими. Аж до дня, коли підприємство, на якому працювала Вікторія, раптово було оголошене банкрутом. Спочатку Віка подумала, що із легкістю знайде іншу роботу. Де там — усюди криза, навіть найкращі фахівці могли опинитися беззахисними перед лицем випробувань.
Втрата роботи стала для дівчини шоком. За тиждень потрібно розплачуватися за квартиру, а де взяти гроші? Вертатися до батьків? Нізащо в світі!
Віка понуро плелася алейкою, залитою сонцем. На очі безперервно накочувалися сльози. Сумна і понура, не відала, що робити далі одинокій, амбіційній і… беззахисній дівчині.
— Не можна у такий день сумувати! — почула Віка чоловічий голос. Із вікна автівки на неї дивився чоловік. Першою реакцією Віки знову ж була відраза. «Ось він, черговий красень, — подумала спересердя. — Хоче зняти симпатичну дівчинку. Думає, якщо на машині, то все йому дозволено. А хоча, якщо має гроші, є шанс його розкрутити. Зрештою, що я втрачаю». Не чекаючи запрошення, Віка подалася до авто, відкрила дверцята і вмостилася поруч із водієм.
— А Ви смілива, — сказав той злегка ошелешено.
— Ну, вам же цього треба було.
— Я хотів познайомитися… Хоча і не чекав такого стрімкого розвитку подій. І що будемо робити?
— Їдьмо до мене, — Віка сама не знала, що робить. Їй раптом заманулося говорити цьому красеню усе, що думає. — А навіщо тягнути час. Хочете познайомитися, давайте. Тим більше, мені потрібна допомога. А раптом зможемо із вами домовитися.
Біля під’їзду Віка похолола — що вона творить! Веде додому якогось незнайомця. Ну, нічого, зараз її киця покаже цьому мачо, де раки зимують. Відкрила двері, а на порозі — Мурка. Завмерла, побачивши незнайомця, потім підійшла ближче і раптом… почала ластитися до нього і муркотіти.
— Яка у Вас мила киця. Я дуже люблю котів, — сказав незнайомець і почесав Мурку за вушком.
— Очам не вірю. Зазвичай вона кусає чоловіків, — здивовано мовила Віка.
— І багатьох уже покусала?
— Не знаю, не рахувала. Ви перший, кого вона не проганяє.
— Значить, я особливий, — посміхнувся чоловік. Віка уже й сама так подумала. Розповіла незнайомцеві про всі свої біди. Просиділи за розмовою до півночі. А наступного дня подзвонила власниця квартири і подякувала… за проплату на три місяці вперед. Киця не помилилася, цей кавалер — те, що треба.
Ольга Бойчук
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
