Історія, яку розказав мені один із її учасників, Дмитро, жахає. А починалося усе із подорожі чотирьох друзів — Андрія, Олександра, Сергія і Дмитра — за місто, аби покататися на лижах.
Діставшись селища, яке взимку було своєрідним лижним курортом, а влітку — базою відпочинку, хлопці з усіма речами і обмундируванням попрямували в заздалегідь орендований будинок. Була вже 4-та години дня, тому вирішили нікуди не йти, бо ж дотемна все одно не вернутися, а завтра вирушити за давно запланованим маршрутом. План був такий: із селища хлопці йдуть до старої занедбаної птахофабрики, згодом доходять до мисливського будиночка і стежиною повертаються назад у селище.
Дійшовши до птахофабрики, хлопці побачили дивну картину: сама будівля не здавалася старою й зруйнованою, а от двері, які вели в кабінет адміністрації, були сильно подряпані досить великими кігтями. Знявши лижі і зайшовши всередину, вони відчули страх і якусь відразу. Усередині все було в крові і в курячому пір'ї, неначе тут відбулася якась «куряча м'ясорубка», хоча жодної мертвої курки не знайшли.
Мовчки, під неприємними враженнями і деяким острахом в глибині душі хлопці вирішили продовжувати шлях. Втомлені та виснажені, вони вийшли на невелику галявину, на якій знаходився мисливський будиночок. Але відразу ж забули про те, що втомилися, побачивши знайому картину: безлад навколо будиночка, все розкидане, залізні двері були сильно пом'яті. Друзі вирішили заночувати тут, закривши двері на три клямки, пішли спати, загорнувшись кожен у свій одномісний спальний мішок. Варто сказати, що зручностей всередині цього будиночка не було, треба було йти за будиночок, 10-15 метрів в ліс.
Розбудив хлопців несамовитий крик Сергія, який влетів в хатину увесь білий, як крейда. Хлопець трясся, а коли намагався щось говорити, заїкався так, що зрозуміти його було практично неможливо. Понад годину хлопцям довелося його заспокоювати, аби почути, що сталось. «Я захотів в туалет, взяв ліхтарик і пішов. На зворотному шляху дивлюся — на даху будинку хтось сидить і дивиться на мене. Очі світяться, горять червоним! Підійшов я до сходів, які вели в хатину, увімкнув ліхтарик і посвітив на те, що там сиділо. Хлопці, я впустив ліхтарик відразу ж! Тварина, схожа на вовка, але втричі більша, вкрита шерстю чорного кольору, сиділа і дивилася на мене!»
Товариші, звичайно, не вірили в усіляких перевертнів і відьом, тож вийшли на вулицю подивитися, що там таке. Ліхтарик валявся біля ганку. Навкруги — нікого. Подумали, що Сергієві привиділося. Але годині о 4-ій ночі почалося пекло, в прямому сенсі цього слова…
Хлопців буквально підкинуло від дикого виття, яке долинало звідкись зверху. Виття було настільки сильним, що закладало вуха. Через деякий час навколо хатини почав хтось бігати, причому маса його була величезною, адже стрибки або кроки було чітко чути. Істота бігала дуже швидко навколо будинку. Дике гарчання долинало з-за дверей, а потім хлопці відчули сильні удари та скрегіт кігтями за дверима.
Такого тваринного страху жоден з хлопців ніколи в житті не відчував. Здавалося, що від страху виверне навиворіт, жах доводив до божевілля. Після чергового удару в двері середня клямка вилетіла. Хлопці підбігли до дверей, і з усіх сил почали тиснути на неї, намагаючись замінити клямку, яка лежала неподалік. А потім настала тиша, крізь яку вони чули хрипке дихання за дверима. Страх ставав все сильнішим і сильнішим, серце билося з величезною силою, цей стан просто «виключив» хлопців.
Коли вони отямились, то не розуміли, де знаходилися, як сюди потрапили, тільки через деякий час пам'ять повернулася. На вулиці вже було ясно, двері були подряпані і сильно пом'яті зверху. Навколо хатини була велика кількість величезних відбитків, як у вовка, тільки в кілька разів більші. Хлопці стояли майже голі, та не відчували холоду, не було страху, не було радості, що все закінчилось, не було нічого, окрім спустошення.
Вони мовчки взяли речі, одягли лижі і пішли стежиною, яка вела до селища. Дорогою знайшли розірваного вовка, але мовчки пройшли повз нього. Хлопці не чули ні рипіння снігу під ногами, ні співу птахів — нічого. Стежка у селище стала для них стежкою життя, яка вела подалі від жаху.
Після цієї страхітливої подорожі колись веселі і балакучі хлопці перетворилися на практично німих, які у свої 25-26 виглядали на всі 45. «Я не знаю, що це було, хто це був, я тільки знаю, що ЦЕ БУЛО, — сказав мені Дмитро. — Сподіваюся, що «воно» ніколи більше не повернеться. Ми думаємо, що зі страхом легко впоратися, але насправді, страх може легко впоратися з нами».
Ірина Белоцька
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
