Вона сиділа переді мною на стільці, тремтячими руками тримала філіжанку з кавою, і все розповідала, розповідала… Вероніка, моя співрозмовниця, — напрочуд гарна, розумна 25-річна дівчина, ніяк не могла заспокоїтись, їй потрібно було виговоритись за всі ці роки, і я надала їй таку можливість. А згодом виконала її прохання і написала сумну, в чомусь типову, в чомусь несхожу на інші, життєву історію.
«Кожній дитині потрібна повноцінна сім'я — це як аксіома. Та мені не судилося мати таку сім'ю. Мама і тато, будучи студентами, познайомилися в місцевому медучилищі, закрутили бурхливий роман, в результаті якого на світ з'явилася я. Щоправда, коли закоханий до безтями тато-студент дізнався про вагітність, відразу ж «дав задніх»: «Яка дитина?! Нам ще треба вчитися. Роби аборт!» Від такої заяви у мами тоді, в 1987-му, був шок. Ірочка, моя мама, сказала тоді татові: «Якщо ти підеш від нас, то взагалі забудь про те, що ми колись були у твоєму житті». А мій тато відповів: «Добре...». І пішов від нас. Майже на двадцять років. Аліменти справно платив, але нашими долями і потребами не цікавився. Ми чули від спільних знайомих, що він одружився з дочкою чиновника високого рангу, живе в достатку в престижному будинку.
«Хай буде щасливий, — сказала якось моя мама. — Я в усьому винна сама. Не можна довірятися чоловікові повною мірою ні тілом, ні душею. Шкода тільки, що це я зрозуміла в зрілому віці».
До речі, вона так і не влаштувала особисте життя. Хоча мама у мене — жінка надзвичайної краси і доброї душі. Її життя пролетіло без особливих крутих підйомів і спадів. Були у неї шанувальники, але чомусь у кожному з них мама бачила зрадника й обманщика.
«Головна радість у мене — ти, Вероніко, — говорила вона. — Кажуть, що ти у мене сама досконалість: школу з відзнакою закінчила, в університет самостійно вступила, в модельному агентстві підробляєш, мене подарунками закидала».
Півроку тому, ввечері, я відчула різкий біль у животі. Мама, оглянувши, винесла діагноз: «Апендицит». Викликала «швидку», і мене повезли в лікарню. Назустріч вийшов черговий хірург, і моя матуся остовпіла. Це був Сергій — мій, вибачте за висловлювання, біологічний батько. Оперував мене його колега, один із кращих хірургів лікарні.
А потім Сергій (язик не повертається досі назвати його татом) щодня приходив у палату, годинами сидів зі мною, розповідав щось смішне, розпитував про все. Здавалося, він хотів наговоритися за всі ці остаточно втрачені роки.
Найдивовижніше, що, незважаючи на те, що вперше бачила цю людину, мене тягнуло до нього. І я кожен день чекала, коли відкриються двері палати і з'явиться лікар. Тепер Сергій постійно телефонує мені, просить у мами дозволу хоча б іноді приходити додому. Пропонує гроші. Але мама непохитна: «Він зробив вибір тоді, у 87-му. Ми про все з ним домовилися. Йому просто приємно усвідомлювати, що у нього така красива і розумна дочка. Але де він був увесь цей час?»
Якось у розмові тато Сергій зізнався мені: «Я давно вже покараний життям за той вибір. Живу з жінкою, яку ненавиджу, дітей немає, виховую падчерку, все вийшло так безглуздо. Невже тепер ви заберете останній шанс?»
Я не уявляю, що мені тепер робити. Напевно, скажу йому «так», адже всі ці роки в моїй душі жила одна-єдина мрія: хотілося, звертаючись до чоловіка, вимовити слово «тато»…»
Ірина Белоцька
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
