Поради

Хто на що вчився

Хто на що вчився

Батько заявив: «Я зробив для тебе все, що міг. А тепер вперед – на свої вільні хліби…»  І мені довелося шукати роботу

 

Я ніколи не була відмінницею, зірок із неба не хапала і замість того, щоб готувати уроки, бігла у двір погратися з дівчатами.  Пізніше – на дискотеки. Коли я закінчила школу, батьки відправили мене на навчання в інститут опановувати професію менеджера. Я не розуміла, навіщо мені це потрібно, але сперечатися з татом було марно.

Батько рішуче заявив:

– Моя дочка повинна мати вищу освіту! Щоб не соромно було людям в очі дивитися. Вивчишся, отримаєш диплом, а потім роби, що хочеш!

Легко сказати: роби, що хочеш! А чого я не хочу? Для мене це було тупикове запитання…

«Я обов’язково стану телеведучою!», – казала одна з моїх однокласниць. Особливою вродою вона не вирізнялася, а от гонору й амбіцій у неї було більш ніж треба.

Вітя Сухий, із яким я сиділа за одною партою, цікавився фізикою і математикою.

Більшість хлопців захоплювалися комп’ютерами й усім, що з ними було пов’язано. Кілька однокласників збиралися вступати в юридичний виш, тому що це було престижно. Дівчата марили подіумами. І тільки я ні про що не мріяла.

 

І ось я студентка

В інституті більшість студентів планували насамперед побудувати кар’єру. І я почувалась не у своїй тарілці. Все це мене мало цікавило.

– Що Ви собі, Павленко, думаєте? – запитували викладачі на екзаменах. – Визубрили і розраховуєте на хороші оцінки?

– А як інакше? – дивувалась я, не розуміючи, чим їм не влаштовує мій дослівний переказ із підручника.

– Зубріння – це добре. Але хіба в ньому справа? Ми тут не тільки вашу пам’ять розвиваємо. Перш за все Ви повинні навчитися думати, щоби потім застосовувати отримані знання. А Ви? Крок управо, крок уліво від теорії – і вже тупик…

Однак я не дуже їх слухала. Отримувала свої посередні оцінки і була рада, що батько не сердиться. На червоний диплом не замахувалася.

 

На роздоріжжі

Після закінчення інституту думала, що зітхну спокійно. Нарешті мої муки закінчилися! Але вийшло інакше.

– Житло у тебе є? Є! – заявив мій суворий батько. – Професія є? Є! Вперед – на вільні хліби! Все, що міг, я для тебе зробив! Більше ми тебе годувати не збираємося.

Мама заперечувати татові не стала. Так було заведено в нашій сім’ї, що батько – всьому голова, його слово вирішальне. Тому шукати підтримки не було в кого. Отже, хочеш – не хочеш, а роботу довелося шукати.

Але куди податися? Я навіть не уявляла! Минали дні за днями, батько сердився все більше… Одного разу мені на очі трапилося оголошення в Інтернеті: «Салону краси потрібен адміністратор». «Може, це не супер яка робота, але для менеджера-початківця підійде», – вирішила я і зателефонувала за вказаним номером.

Співбесіда пройшла без напруження. Так і почалися мої трудові будні. І, чесно кажучи, не знаю, чи стали у пригоді мої знання, отримані в інституті, чи природна кмітливість, але я почувалася на своєму місці. Хоча бували й неприємні випадки.

– Дівчино, я записалася на 18:00. Прийшла, а майстер зайнятий! – нахабного вигляду пані років п’ятдесяти поставила свою сумочку прямо на стійку.

На вулиці падав дощ, сумка промокла, з неї стікала вода.

– Хвилиночку, я зараз усе владнаю, – звично всміхаючись, ввічливо відповіла я і почала переглядати графік.

Виявилося, що записувала її по телефону не я, а моя напарниця і, мабуть, щось наплутала. Але не буду ж я це пояснювати жінці! Викручуватися все одно доведеться мені.

– Вибачте, тут сталася помилка, – ввічливо промовила я. – Наталя зараз зайнята, але я можу запропонувати вам Ірину…

– Ні, я піду тільки до свого майстра! – обурилася жінка. – Коли вона звільниться?

– Через дві години.

– Чорт знає що у вас тут робиться! – фиркнула жінка. – Записуйте мене на 20:00. І дайте книгу скарг! Жах! – примовляла вона, щось записуючи у книгу. – І звідки такі адміністратори беруться?!

«Потрапила в халепу», – подумала я, хоча моєї вини тут не було.

 

Форс-мажор

Це, так би мовити, рутина, але бувають випадки й екстремальніші. Дзвінок на мій робочий телефон:

– Алло, Яно? Це Олеся! Слухай, тут така справа… Я потрапила в аварію, в салон не приїду…

– В аварію? У тебе все гаразд?

– Так, слава Богу, жива, – зітхнула Олеся. – От тільки поки даївці приїдуть, поки оформлять – не одна година мине, сама розумієш. Я чого тобі телефоную: у мене там клієнт записаний на 14:00. Ти йому передзвони, відміни манікюр.

– Добре, не хвилюйся.

Я розгорнула журнал і розгубилася: номер клієнта був записаний олівцем і три останні цифри майже не видно.

Я спробувала набирати різні варіанти, але всі абоненти ні про який манікюр нічого не чули. Врешті-решт я вирішила: що буде – те й буде...

 

Експромт

Рівно о 14:00 на порозі з’явився молодий чоловік, постояв трохи у дверях, наче не наважуючись підійти ближче.

– Добрий день! – сказала я. – Ви Роман?

– Роман… – несміливо зізнався він.

– Ви знаєте, я не змогла до Вас додзвонитися. Ваш майстер захворіла. І сьогодні манікюру не буде. Давайте я Вас на інший день запишу?

– Як на інший? – злякано промовив Роман. – Мені терміново треба зробити манікюр! Терміново! Сьогодні! Я не можу чекати до завтра!

– Та заспокойтеся! За квартал звідси є інший салон краси. Можливо, Вас там приймуть.

– Та до Ваших же салонів тільки за записами… – чоловік схопився за голову. – Дівчино, виручайте! Питання життя і смерті. Придумайте що-небудь… – благаючи, промовив він.

Дивний якийсь! І що я можу зробити в такій ситуації? Але він так сильно розхвилювався, що мені стало шкода цього дивака. І я несподівано запропонувала:

– Давайте я Вам зроблю манікюр.

– Ви?.. А Ви зможете? – обережно запитав він.

– Знаєте, кожна жінка може зробити манікюр, – сказала я і показала свої доглянуті руки. – От собі ж роблю…

– Добре, добре, – радісно закивав головою чоловік, наче боячись, що я передумаю.

Я не планувала брати з нього грошей, але Роман був настільки вдячний, що розрахувався за прейскурантом, та ще й на чай залишив. А через чотири місяці з’явився в салоні з мініатюрною брюнеткою і вказав на мене:

– От це та сама Яна, яка мені манікюр зробила перед нашим із тобою першим побаченням. Я так хвилювався, що не сподобаюся тобі, а вона погодилася допомогти мені.

 

Доля чи випадковість?

– Я й без манікюру сказала б тобі «так», – усміхнулася брюнетка й поцілувала Романа.

– Рада, що у вас усе так добре склалось, – сказала я. – А до нас із якого приводу?

– Та от прийшли попросити Вас зробити нам весільний манікюр.

Звичайно, мені було приємно, що мене оцінили, однак я все ж таки не ризикнула:

– Одна справа – звичайний манікюр, а інша – весільний. Краще я вам пораджу професіонала…

– Шкода, – зітхнув Роман. – Ну, тоді приходьте до нас на весілля як гостя. Нам буде приємно!

Не знаю, чи то була доля, чи випадковість, але на тому весіллі я познайомилася з моїм майбутнім чоловіком. І ще пішла на курси манікюру. Можливо, це і є моє призначення? Вчитися ніколи не пізно, і не обов’язково у виші…

Яна Павлюк

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

В тему

Останні матеріали