Якого успіху ветерани з ампутаціями досягли, повернувшись із фронту
Хтось, побачивши військового з ампутаціями, починає його шкодувати, бідкатися. Мовляв, «такий молодий, а життя вже скінчилося».
Та насправді наші ветерани – це величезний потенціал України. Бо в них є і сила духу, й відповідальність, і вміння діяти в екстремальних умовах. Головне – підтримати ветеранів на шляху повернення в повноцінне життя, - йдеться у газеті «Твій вибір».
І те, наскільки ця підтримка громади, влади, просто людей допомагає захисникам ставати успішними навіть після важких поранень, доводять історії трьох ветеранів із Луцька.
«Після поранення мені відкрилися нові можливості»
Коли 29-річний Віктор Шемедюк у лютому 2022-го пішов добровольцем до війська, доньці було всього десять місяців. Своє рішення пояснив дружині просто: «Якщо Україна переможе, а я не візьму в тому участі, – буду відчувати сором. Якщо ми програємо – тим більше відчуватиму сором: бо це сталося і з моєї вини».
– У складі 24-ї бригади я з травня 2022-го тримав із побратимами оборону на Луганському напрямку. Щоб не боятися смерті, навіть вивчав філософію самураїв, – усміхається згадуючи ветеран.
Згодом, під час звільнення Херсонщини, Віктор зазнав свого третього поранення: осколок розміром із половину долоні дуже травмував ліву ногу.
– Коли у шпиталі Одеси опритомнів серед ночі після екстреної операції, то насамперед попросив телефон: зв′язатися з дружиною. А потім запитав, чи є нога. «А ти як думаєш?» – почув тоді у відповідь і все зрозумів, – згадує ветеран події вересня 2022-го. – Я сів, думаю: «Ну, ліва нога – це не права: автомобілем їздити буду. Вже плюс. Поставлять протез, буду ходити – теж добре. За комп’ютером зможу працювати – взагалі нормально!»
Потім, звичайно, були моменти відчаю: коли дружина вивозила Віктора на кріслі колісному на прогулянку, він уявив цю картину збоку і відчув сльози.
– Але то було тільки раз, – зауважує ветеран. – Бо далі я налаштувався на позитив.
Після п’яти операцій Віктор у грудні 2022-го став на протез. Потім далася взнаки інфекція. Тож мусив дочекатися, поки імунітет подолає синьогнійку – типову для бойових поранень бактерію. Далі були реампутація та перелом шийки стегна. Відтак повноцінно на протезі Віктор почав ходити аж в серпні 2024-го.
– Синьогнійка і досі в мені сидить. Тому стежу, щоб імунітет не слабшав. Спортом займаюся. Тим більше, у мене в житті футболу завжди було багато. Дружина казала: навіть Забагато, – усміхається ветеран. – Зараз спорту стало ще більше – для реабілітації, хорошого самопочуття.
Команда з ампфутболу в Луцьку.
На запитання, чи допомагали на цьому шляху влада, громада, просто лучани, ветеран каже:
– Луцька міська рада, волонтери, наш Благодійний фонд «Ангар» допомагали, ще коли я був на війні. Після поранення дуже запам′ятався один випадок: у Луцькій міській лікарні мені робили операцію, в ногу потрібні були спеціальні титанові шурупи, ціна за три – 50 тисяч гривень. Державним коштом – нема. Чи дістануть волонтери, чи виробник надасть безкоштовний зразок – не відомо. «Якщо треба, – казав лікарям, – сам заплачу». А завідувач відділення до мене: «Ти воював. Треба буде – я за свої гроші дістану».
Також друзі та знайомі хотіли допомогти Віктору з протезуванням. Та ветеран заперечив: «Для цього є державні програми. А ви краще ті гроші передайте на фронт – щоб поранених було менше».
– Якщо чесно, то у ветеранів зараз дуже багато програм підтримки, – переконався Віктор. – Особисто я скористався грантом від Ветеранського фонду і відкрив власну справу – мережу заправок для електромобілів. 80 відсотків стартового капіталу дала держава, 20-ть – власні заощадження.
Віктор біля однієї із заправок.
Чому обрав саме такий бізнес? На це теж вплинули війна і поранення, зізнається Віктор:
– Після того, як від сильної крововтрати я міг померти, задумався: «А що хорошого лишу після себе? Так, я маю дружину, дитину, але глобально?» І коли став на ноги, вирішив зробити свій внесок у розвиток зеленої енергетики.
На підтвердження своїх слів Віктор дістає телефон, відкриває додаток і показує:
– Завдяки роботі цих зарядних станцій у повітря не потрапило 146 тисяч (!) кілограмів вуглекислоти – це стільки газу, як об′єм 32 олімпійських басейнів. Щоб очистити повітря від такої кількості СО2, знадобилося б лісу площею майже десять футбольних полів.
Аби бути ще більш ефективним у бізнесі, спорті, в повсякденному житті, Віктор очікує на новий, функціональніший протез. І хоча його вартість близько 150 тисяч доларів, держава покриває всі витрати.
А поки що допомагає ходити ось такий протез.
– Звичайно, після поранення життя змінилося. І можна зациклюватися на тому, що ми втратили, – каже Віктор. – А я акцентую на можливостях, які відкриваються для ветеранів із пораненнями: у навчанні, професійному розвитку, фінансовій підтримці. Тільки треба не сидіти в чотирьох стінах і не чекати, що хтось прийде і все за вас зробить. Треба робити перший крок, а далі вас підтримають. Я зміг – і ви зможете!
«Сьогодні працевлаштуватися допомагають ветерану і державні програми, і Луцька громада, – підтверджує ветеран Олег Кобилинський, директор департаменту з питань ветеранської політики Луцької міської ради, керівник Спілки воїнів АТО Волині.
– Із міського бюджету від початку року ми вже спрямували понад п′ятсот тисяч гривень. Завдяки цим коштам більше від сотні ветеранів пройшли навчання або ще проходять. 90% запитів – навчання на водійське посвідчення. Зо три десятки ветеранів нашої громади відкрили власний бізнес. Серед найпопулярніших – роздрібна торгівля, надання різних видів послуг. У Луцьку проводимо ярмарки ветеранського бізнесу».
«Я втратив обидві руки і… почав малювати»
Володимир Симанишин – із тих добровольців, які покинули гарно оплачувану роботу за кордоном і, попри вмовляння рідних та скептицизм знайомих, пішли захищати свою країну.
– Оскільки я не мав військового досвіду взагалі, то спочатку були навчання. У підрозділі Сил спеціальних операцій пройшов бойове хрещення під Сіверськодонецьком, – згадує Володимир липень 2022-го. А в липні 2023-го боєць, якому було всього 27, отримав під Бахмутом важке поранення.
– Коли в реанімації отямився і розплющив одне око (інше було травмоване), бачу – одної руки точно нема, а друга перебинтована. Та все тоді було, як у тумані, тож відчаю не мав. Відчай прийшов пізніше, коли я розійшовся з дівчиною, – не приховує Володимир.
Спочатку ветерану було важко адаптуватися до життя без обох рук: ні поїсти самостійно, ні в туалет сходити. Помагали хлопці з палати, медсестри, подруга, яка приїхала з Луцька. Але найбільше – Мама.
– На лівій руці в мене тільки долоні нема. Тож я попросив, щоб мені наділи браслет, під нього просунули ложку, і так я навчився самостійно їсти. За тим же принципом наловчився чистити зуби, голитися, з допомогою спеціальної палички – стилуса – користуватися телефоном, – продовжує ветеран. – Та, коли Олена Хмельницька з нині окупованого Рубіжного запросила в лікарні на заняття з арттерапії, я дуже скептично до того поставився. Бо ніколи раніше не малював і навіть тяги не мав.
Утім на першому ж занятті Володимиру вдалося чорно-білий ескіз розмалювати у яскраві маки настільки гарно, що результат приємно здивував. Через пів року ця картина поїхала до Варшави, де її купили на благодійному аукціоні, щоб підтримати ЗСУ. А сам Володимир зрозумів: малярство – це те, чого прагнуть його зболені тіло й душа.
– Комусь помічний спорт, комусь – музика, а мені від фантомних болів найбільше помагали мистецтво, читання книг і молитва. Так, – зауважує ветеран, – вони не рятують миттєво, не діють, як за помахом чарівної палички, однак спонукають мозок перемкнутися з болю на щось хороше.
Аби полегшити життя після парної ампутації кінцівок, Володимиру доволі швидко запропонували протези. Проте опанувати їх теж виявилося непросто:
– Це треба знати, яким уцілілим м′язом рухати, щоб отримати той чи інший рух протеза. Ти робиш – воно не виходить. Нервуєш, психуєш. Але вам словами не передати, скільки було радості, коли у 28 років я нарешті сходив до туалету самостійно, – відверто каже Володимир.
Крок за кроком молодий чоловік опановував ті навички, які сьогодні дозволяють йому на 80% обслуговувати себе в побуті, кермувати автомобілем, навіть писати від руки! А це допомагає у здійсненні ще однієї мрії.
– Думка про те, аби стати священником, виникла в мене задовго до війни. Але все не було то часу, то нагоди. Бо ж працював логістом, мешкав у Польщі, – провадить ветеран. – Та коли після важкого поранення я вижив, подумав: «Якщо не зараз, то коли?» Відтак вступив до Волинської духовної семінарії. І завдяки протезам навіть можу писати конспекти.
На запитання, чи працевлаштувався, Володимир зауважує: з таким темпом життя, як у нього зараз, – навчання, виставки власних картин, соціальні проєкти – просто не встиг би ще десь працювати.
– Пенсії мені вистачає і на проживання (у Луцьку придбав квартиру за державною програмою), і на мистецтво, і на благодійність, – запевняє ветеран. При тому, що для написання картин він усе купує власним коштом, своїх робіт не продає, а дарує на аукціони, щоб підтримати ЗСУ та Благодійний фонд «З Богом у серці», який у Луцьку опікується онкохворими дітками.
– Навіть після ампутації життя не закінчується. Навпаки – відкриває нові можливості, – переконався Володимир. – А зі складного періоду завжди є два виходи. Хто лінується – той занепадає. Хто над собою працює – виростає до чогось кращого.
Володимир Симанишин. Автопортрет.
«Ветерани – дуже мотивовані люди! – підтверджує і Олег Кобилинський.
– Вони хочуть робити щось важливе для громади. От написали в Луцьку міську раду звернення – маємо в Центральному парку спортивний майданчик, причому для всіх лучан. Іще один ветеран заснував «НОМАД ЛІВ» – громадську організацію, яка пропонує безплатно займатися сплавами, горотерапією. А згадаймо проєкт «misto.cafe»! Співвласники цього закладу – сто ініціативних лучан. Кожен із них вніс по 2000 доларів, аби в Луцьку запрацювало кафе, 80% чистого прибутку якого йдуть на соціально важливі для міста проєкти. П?ятеро співзасновників цього кафе – ветерани».
«Тепер працюю в міській раді та граю в ампфутбол»
«Я знав, куди я йду. Розумів, які можуть бути наслідки. Тому зараз ні на кого не тримаю образ і не маю претензій», – так каже 41-річний Євген Лущакевич – ветеран, за плечима якого – бої під Соледаром на Донеччині, звільнення Харківщини і втрата ноги у жовтні 2022-го.
– Коли після пострілу танка 20-сантиметровий осколок відсік мені ногу, я вижив тільки завдяки побратимам. Спершу вони тягнули мене на собі десь два кілометри, а потім швидко евакуювали, – розповідає Євген, хоч і зізнається: прийняти ситуацію, звикнутися з відсутністю ноги складно навіть тепер.
– Коли через пів року я став на протез, думав, він замінить мені кінцівку. Та це стало першим великим розчаруванням. Бо я зрозумів: навіть найдорожчий протез – це лише допоміжний засіб для пересування, і він ніколи не виконає всіх функцій ноги, – відверто каже ветеран, у якого ампутація вище від коліна. – Друге розчарування – це те, наскільки складно на початках було ходити на протезі, скільки шишок я натер до крові, перш ніж кукса почала виконувати свою функцію. А зважаючи на те, що я мав понад 100 кілограмів і вся ця вага тіла тиснула на куксу, мені було дуже боляче.
Та підтримка рідних не дозволила Євгену здатися. Вже через сім місяців після поранення він став підшуковувати роботу. А що мав освіту юриста і десять років досвіду роботи за фахом, то погодився на пропозицію очолити в Луцькраді відділ управління майном міської комунальної власності.
– Скажу відверто, після важкого поранення мало кому хочеться йти працювати. Бо ж «я своє відслужив», «пенсію заробив – мені вистачить». Та й у чарочку заглядати – таке багато хто проходить, – продовжує ветеран. – Але на якомусь етапі я для себе зрозумів: сидіти вдома, перебирати з побратимами спогади війни – це шлях в нікуди, це життя для тебе зупиняється. А в мене дружина, діти. Я вирішив рухатися далі.
Маєш ціль – рухайся до перемоги!
Погодившись після поранення очолити відділ у Луцькій міській раді, Євген Лущакевич думав, буде складно. Та насправді, щоб вникнути в роботу, знадобилося два місяці. 15 серпня вже три роки, як він на посаді. А рік тому ще й очолив громадську організацію «ФК «Хрестоносці».
– Близькі люди поруч, і заняття спортом – це для мене основа основ у реабілітації, – переконався Євген. – Спорт дисциплінує. Командна гра дає спілкування з людьми, які пройшли війну і розуміють тебе найкраще. У нас свій гумор, часом чорний, та ніхто ні на кого не ображається. Я взагалі не розумію ветеранів, які ображені на весь світ, на те, що десь відбуваються свята, фестивалі. Я навпаки «ЗА», аби життя вирувало. Бо за те ми й воювали. Але при цьому тил не має права забувати про військових. І весь народ, а не тільки армія, повинні дбати про захист країни.
Натомість ФК «Хрестоносці», де вся команда – це ветерани з ампутаціями, займаються не просто футболом. Вони відстоюють честь Луцької громади на регіональних та всеукраїнських змаганнях. За півтора року тренувань піднялися до вищої ліги та навіть здобули срібло на чемпіонаті України!
– А цього року ми вперше в історії України представили нашу державу в дебютній Лізі Європи. І луцькі «Хрестоносці» вибороли п′яте місце, – з гордістю каже Євген Лущакевич, цим прикладом укотре доводячи: ампутація – це не вирок.
– Коли запитують, що мене зараз тригерить, я відверто кажу: ветерани, які лежать п′яні чи стоять з простягнутою рукою і не відомо на що збирають гроші. Тригерять ті, хто спекулює втратою здоров′я і вимагає від суспільства те, чого воно не може дати. Я теж пройшов війну, ампутацію, мені теж було складно. Але пільги – це те, про що думав в останню чергу. І коли зараз чую, нібито війна змінює людей, кажу: ні, вона не змінює, вона просто більше підкреслює те, якою людина була до війни. Бо раніше цей чоловік міг десь трохи ховати своє справжнє нутро, не вип′ячувати на загал. А тепер він вирішив: «Якщо я воював – значить, мені все можна і всі мені винні».
Проте насправді, зауважує Євген Лущакевич, Луцька громада і так робить для військових дуже багато. І міська рада, і місцевий бізнес, і благодійники фінансують, залучають кошти міжнародних партнерів.
– На сайті Міністерства у справах ветеранів теж чого тільки не пропонують – навчання, робота, гранти, підтримка твого бізнесу. Тільки зайди, чоловіче, на сайт, почитай і знайди своє! – закликає Євген Лущакевич. – Треба менше себе жаліти й більше конкретних кроків робити. Бо ніхто замість ветерана не змінить його життя.
«Спорт справді дуже допомагає! У нас у Луцьку ветерани займаються ампфутболом, настільним тенісом, стрільбою з лука. Команда з адаптивного волейболу виборола третє місце на чемпіонаті Україні. Гарно «заходить» ветеранам петанк*, яким займаємося вже чотири місяці. І я як тренер пишаюся, що вже маємо перший кубок, їдемо в Одесу, – підтверджує 48-річний ветеран Олександр Мурашов, колишній штурмовик, а вже пів року, як адміністратор «Хаб Ветеран» у Луцьку.
– Спорт дає дуже хороші зміни в реабілітації. Особливо командні ігри. У нас є хлопці, які раніше по ночах не спали, всі проблеми заливали алкоголем. А зараз спорт їх змінив! Фактично не вживають спиртного. В сім′ї нормально стало. Спорт – це нові знайомства, спілкування. Це те, що згуртовує. Так що всіх запрошую!..»
Оксана БУБЕНЩИКОВА,
Фото авторки та з архіву героїв
*Петанк – традиційна французька гра, мета якої – поцілити великою металевою кулею якнайближче до маленької дерев′яної кулі. Серед людей із ампутаціями петанк популярний, оскільки для гри задіюється лише одна рука.
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
