40-річний ветеран Олексій Монтана – про досвід протезування, нову професію і головний секрет успішної реабілітації
До повномасштабної війни професія Олексія була незвичною навіть для багатьох його знайомих.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– Я працював на круїзному лайнері протягом десяти років. Починав ще у 2013-му простим офіціантом, – розповідає ветеран, із яким я познайомилася в реабілітаційному центрі «UNBROKEN» під час проєкту «Media Hub: ветеранські ініціативи», організованого міжнародною організацією IDEM. – 2023 року мобілізувався і служив у 19-му полку Нацгвардії України, який згодом увійшов до складу 14-ї бригади імені Івана Богуна «Червона Калина».
«Лікарі зробили диво»
Бойові завдання Монтана виконував на одному з найгарячіших напрямків – поблизу Роботиного на Запоріжжі. А 16 березня отримав поранення.
– Це сталося внаслідок влучання дрона. Вісім годин я пробув із турнікетом. Мене евакуювали на стабілізаційний пункт, потім був госпіталь у Запоріжжі, а після цього – лікарня імені Мечникова в Дніпрі. Саме там, – каже Монтана, – лікарі, можна сказати, зробили диво. Хоча турнікет був накладений максимально високо і пробув вісім годин, лікарі врятували мені більшу частину ноги, а найголовніше – зберегли коліно.
Для людини, яка не має медичної освіти, ці слова можуть звучати як технічна подробиця. Насправді ж саме збережений колінний суглоб суттєво полегшує подальше протезування та повернення до активного життя. Так сталося і в історії Олексія.
Почав ходити – повернувся на службу
Після лікарні у Дніпрі Олексій проходив лікування у госпіталі Національної гвардії на Львівщині. Згодом потрапив до реабілітаційного центру «UNBROKEN» у Львові, де проходив протезування. Саме тут і розпочалася його нова боротьба – вже не за життя, а за можливість знову ходити.
– Поранення я отримав у березні, а вже в серпні чи вересні став на протез, – продовжує ветеран. – Але шлях реабілітації дуже індивідуальний. У когось він триває три місяці, а в когось – і чотири роки. Все залежить від характеру поранення, фізичного стану людини, її психологічного настрою та підтримки близьких.
І саме рідні люди були для Монтати найкращою мотивацією якнайшвидше стати на ноги.
– Коли люди говорять про реабілітацію після ампутації, найчастіше мають на увазі фізичні вправи, протезування, заняття з реабілітологами. Але без психологічної мотивації теж нічого не буде, – відверто каже ветеран. – Особисто мені відновитися фізично дуже допомагала думка про сім?ю. На момент поранення моєму синові ще не виповнилося навіть двох років. Дружина, коли приїжджала під час мого лікування, не могла брати дитину із собою: надто велику відстань із Миколаєва довелося б долати. І я дуже хотів якнайшвидше встати на ноги, повернутися додому й побачити сина.
Ще одним потужним стимулом відновитися після ампутації були побратими, до яких Монтана хотів повернутися. Це теж дуже мотивувало працювати над собою, і після протезування Олексій справді повернувся до служби в тилу. Однак через декілька місяців військово-лікарська комісія ухвалила рішення про звільнення.
Заробляти гроші – це теж важливо
На моє запитання, як вдалося порівняно швидко стати на ноги, ветеран каже:
– Без нормальної психологічної реабілітації не вийде швидко відновитися фізично. І так само без фізичної не буде психологічної. Воно одне чіпляє інше.
Саме тому Монтана радить не зосереджуватися лише на тому, що людина втратила, а цінувати те, що здобуває: перший самостійний крок, перший поверх без ліфта, перший похід у магазин.
– Мотивує, коли бачиш результат. Тоді хочеться рухатися далі. І тіло зовсім по-іншому реагує на всі реабілітаційні заходи відповідно до твого ментального стану, – пояснює Монтана.
Аби сім′я завжди була разом, Олексій із дружиною та маленьким сином почали нове життя у Львові. Це місто обрали не тільки тому, що там у центрі «UNBROKEN» ветеран проходив реабілітацію, а й тому, що місто давно припало до душі.
– Наш рідний Миколаїв залишається прифронтовим. Постійні повітряні тривоги. А коли в тебе маленька дитина, важко планувати день: починається тривога – треба забирати сина із садочка або залишати в укритті навіть до п′яти годин. Та й психологічно дитині там дуже важко. Бо він достатньо дорослий, і вже йому не скажеш, що вибухи за вікном – це грім, – відверто каже ветеран.
Змінивши місце проживання, Олексій має і нову роботу – працює інструктором тактичної медицини. Каже, після втрати ноги довелося повністю змінити професію. Втім у цьому не бачить трагедії. Навпаки, переконаний: для ветеранів сьогодні відкривається дедалі більше можливостей.
– Зараз дуже активно розвиваються програми перекваліфікації ветеранів. Можна здобути нову освіту, нову спеціальність, технічні навички й знайти себе в іншій сфері, – знає Олексій із власного досвіду. – А саме повернення до роботи є одним із найважливіших етапів реабілітації. Воно повертає ветерану відчуття потрібності, незалежності та впевненості у власних силах.
«Не дивіться так, ніби бачите його вперше»
Чи не найболючішою темою для багатьох ветеранів після ампутації залишається реакція суспільства.
– На жаль, багато хто негативно реагує на протез чи на відсутність ноги. Це постійно відбувається, – відверто каже ветеран. – Люди реагують так, ніби ніколи не бачили людини без ноги. Хоча це вже наша реальність, і дуже багато ветеранів із ампутаціями, з іншими важкими пораненнями, у кріслах колісних.
Особливо добре, каже Олексій, помітна реакція дітей. Вони не приховують цікавості, і це нормально. Проблема – у поведінці дорослих.
– От зі мною був випадок: я гуляв із сином на дитячому майданчику. Підійшла дівчинка з татом, побачила протез і запитує: «Тато, що це?» А він у відповідь: «Тихо-тихо». Ніби ампутація – це щось таке, чого треба соромитися, – наводить один із прикладів Олексій і пояснює: найкраща реакція – не вдавати, що нічого не сталося, але й не перетворювати протеза на табу.
– Можна ж просто пояснити: окуляри для зору допомагають людині бачити, а протез допомагає людині ходити. Це дуже просте пояснення, яке діти прекрасно зрозуміють. А ще – важливо, – каже ветеран, – пояснити, чому ця людина отримала поранення. Не для того, щоб викликати жалість, а щоб виховати в дітей повагу до військових.
Слова, що ранять
Після повернення додому багато ветеранів стикаються з надмірною цікавістю: і рідних, і незнайомців. Майже кожен ветеран із ампутацією чув запитання на кшталт: «Чи було тобі страшно?», «Чи вартувало воно того, щоб утратити ногу?», «А скільки тобі заплатили?», «Натирає протез?», «А з дружиною як?» Сторонні люди настільки нетактовно запитують те, що є дуже особистим.
Деякі чоловіки, навіть без будь-яких запитань, починають виправдовуватися, чому самі не служать.
– Часто кажуть: «Я не піду воювати за депутатів», «Я не піду воювати за Зеленського». Ніби ми за них пішли воювати. Хоча я сам ніколи не запитую, чому хтось не на фронті, й не потребую, щоб переді мною виправдовувалися.
А от зустрічі ветеранів зі школярами Олексій вважає хорошою ініціативою, хоч і дуже відповідальною:
– Це треба робити: щоб діти знали, що відбулося під час російської агресії. Так формується жива пам′ять про війну. Але робити це слід дуже обережно. Бо це діти, і їхня психіка дуже тендітна. Також важливо враховувати не лише те, що говоритиме на такій зустрічі ветеран, а й у якому психологічному стані він сам перебуває. Бо кожен ветеран переживає війну по-своєму. Десь людина може занадто детально розповідати про бойові дії.
І творчість лікує
Під час відвідування «UNBROKEN» я на власні очі побачила, що фізичні вправи – далеко не єдиний спосіб відновлення після війни. В реабілітаційному центрі ветерани ліплять із глини, малюють.
– Для головного мозку дуже корисно будувати нові нейронні зв?язки. А як їх будувати? Треба вчитися чогось нового. Це теж частина реабілітації, – пояснює Олексій і усміхається, розповідаючи про ветеранів, які раніше навіть не підозрювали, що мають хист до мистецтва.
– У цивільному житті багато хто просто не мав часу спробувати себе у творчості. А тут є наставники, умови і можливість відкрити себе заново.
В нас навіть театр є! Для ветеранів пишуть окремий репертуар, пропонують ролі. А спілкування, сцена, нове заняття теж допомагають повертатися до нормального життя не менше, ніж тренування з фізичним терапевтом.
І що справді так, я переконалася, побувавши на одній із таких вистав – «Директор ліфта», де на сцені грали ветерани на протезах, на милицях, у кріслах колісних. Але бачили б ви, як вони раділи, чуючи оплески вдячних глядачів!
Чому розпадаються сім’ї
Олексій не приховує: універсального рецепта, як зберегти сім′ю під час війни, не існує. Дружина залишається сама з усіма побутовими проблемами, дітьми, фінансами. Що довше немає поруч чоловіка, то більше сім′я звикає жити окремо.
– Будемо реалістами: відпустка раз чи навіть двічі на рік по два тижні – це дуже мало. За цей час військовий лише починає отямлюватися після фронту. А коли сім′я за кордоном, то побути разом іще складніше, – визнає Олексій і наводить приклад побратима, який допоміг дружині з дітьми виїхати, віддав усі заощадження, регулярно пересилав гроші, а через два роки почув: «Хочеш бачити дітей – приїжджай сам». Що, скажіть, він робив не так? І в той же час є дружини, які роками доглядають тяжко поранених чоловіків, регулярно приїжджають до них у лікарні й разом проходять шлях реабілітації.
А ще – треба розуміти, що час, відстань і війна розділяють подружжя, воно живе в різних реальностях.
– На фронті твій мозок працює зовсім по-іншому. Тому військовому дуже важко зосередитися, коли дружина розповідає про пилосос чи ремонт, які на фронті здаються дрібницями, – пояснює Олексій. – Водночас сам він не може розповісти рідним усього, що переживає. Не стане телефонувати після важкого бою, щоб рідні не переживали. Не розповість, як поряд вибухнув мінометний снаряд, і чоловік дивом вижив.
Саме так між подружжям поступово виникає мовчання. Якщо воно триває роками, сім′я починає жити окремими життями. І закономірно, що деякі сім?ї, на жаль, розпадаються.
Втім історія самого Олексія доводить і протилежне. Навіть після важкого поранення, ампутації та місяців реабілітації можна знайти сили почати все спочатку. Переїхати в нове місто. Опанувати нову професію. Виховувати маленького сина. І не боятися говорити про війну так, щоб вона ставала не лише болючим спогадом, а й підтримкою для тих, хто сьогодні тільки починає свій шлях повернення до мирного життя.
Оксана Бубенщикова
Фото авторки
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
