Є люди, які не просто приходять у наше життя… Вони його переписують.
Торкаються думок, змінюють напрямок серця. Після зустрічі з ними ти вже не можеш бути тим самим, бо відчуваєш: є щось більше. Світліше. Вічне. Саме такою людиною для багатьох став отець Іван Пахолок – настоятель Хрестовоздвиженського храму у селі Боратин, що на Волині, - йдеться у газеті «Твій вибір».
– Знаєте, – каже Ніна Сахан, місцева жителька і парафіянка храму, – не раз переконувалася у тому, що до нього приходиш із болем, а виходиш із надією та зміцненою вірою. Отець Іван – священник від Бога.
І таких свідчень – сотні. Бо слова отця Івана розлітаються далеко за межі села. Бо в його очах – любов. Він сам зізнається, що не планував бути священником. Мріяв допомагати людям як медик. Однак все змінилося, коли важко захворіла мама Івана. Вона не ходила. І медики радили сподіватися лише на диво.
– Я був у розпачі. І тоді, дивлячись на неї, пообіцяв Богу: якщо вона зцілиться – я присвячу життя служінню Йому, – ділиться спогадами настоятель храму для інтернет-видання «Боратин 24». – І Господь створив диво: мама не просто одужала – нині сідає на шпагат, їздить велосипедом і співає в церковному хорі. А я, пам’ятаючи свою обіцянку, вступив до семінарії. Навчаючись, познайомився з дівчиною – доброю, розумною, глибокою.
Хлопець відразу зрозумів – це вона. І не помилився. Їхній шлюб благословив митрополит Луцький і Волинський Яків (Панчук), який став для Івана духовним батьком. Служіння отець Іван розпочав у кафедральному соборі Луцька, але все змінила зустріч із громадою Боратина. Люди просили залишитись. І митрополит Яків сказав: «Йди до них. Вони – твої. І ти станеш їхнім». Так і сталося. Історія святині, у якій служить отець Іван, бере початок із 1906 року, коли чехи-переселенці почали будувати храм у новозаснованому Чеському Боратині. На початку серпня наступного року його освятили. Колись тут грав орган, сюди приходили з усіх сіл слухати музику. А потім – Перша, Друга світові війни, радянський безбожний режим, занепад. І храм став клубом. Замість молитов – танці й кіно. Та з часом усе змінилось. І нині це місце знову сяє: дуже красиві розписи, ікони, живе слово проповіді. І так – досі на деяких цеглинках можна прочитати: «Маша + Паша». Але тепер ці написи – не про осквернення, а про шлях, який храм пройшов до святості.
– Моя місія – служити Богу і людям, – просто каже отець Іван.
І справді – він не тільки проповідує, він живе поряд: співає у хорі, бере участь у фестивалях, допомагає літнім, навчає молодь, слухає серцем. Місцеві люди щиро поважають його. І приходять одні як до турботливого сина, інші – як до люблячого батька. Коли згадує полеглих Героїв – плаче. Він усіх пам’ятає, за всіх молиться. Одного разу до нього прийшла мати, син якої разом із побратимом зник на фронті.
– Я став на коліна й молився до світанку. Молився зі сльозами. І на світанку вона написала: «Син вийшов на зв’язок. Хлопці живі. Дякую за молитви», – розповідає він. – Молюся за свою церковну громаду і усіх захисників і захисниць, які нині захищають територіальну цілісність нашої Батьківщини.
Так сталося, що в його житті трапилася велика трагедія, розділивши життя на «до» і «після». В автодорожній аварії загинули його матінка і старша донечка. Він сам опинився в інвалідному візку. Залишилась маленька Христинка, їй було лише 11 місяців.
– Це було неймовірно важко, – каже священник. – Але Господь був поруч. Батьки були поруч. Мої дорогі віряни були поруч. І я вистояв. Тепер маю дві сім’ї: Христинка, батьки та віряни, яких люблю понад усе.
Він живе так, щоб кожен, хто торкнеться його душі, зрозумів: життя – це дар. І навіть у скорботі можна знайти надію.
Такі люди – мов світочі. І отець Іван – саме такий. Світить усім, намагаючись зігріти, порадити, вберегти. І правда – світло його береже цілі села.
Підготувала Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
