Волинянина, який із Канади приїхав до рідного села, звинуватили у шпіонажі.
У часи Союзу нам щодня втовкмачували, яке райське життя всім дарує москва. Із телевізорів, газет, радіо брехали, що ніде більше люди не живуть так добре, як в СРСР. А те, що працюють, як воли, – то це ж добре: бо є кусок хліба, куфайка й одні туфлі на все життя. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
І всі ми вірили, що стояти пів дня в черзі за продуктами – це нормально, що купити втридорога «з-під поли» нове плаття – то удача, а мати вдома телефон – то взагалі розкіш!
А тепер уявіть реакцію радянської людини, якби вона зайшла в наші сьогоднішні супермаркети, де від продуктів прилавки вгинаються, якби побачила, яке житло мають люди і скільки сімей купили машини... Та після цього радянська людина не дякувала би «партії та леніну», а вимагала би скинути кремлівську владу, щоб жити, як увесь цивілізований світ.
У москві чудово розуміли цю загрозу. А тому перетворили здоровезну країну на тюрму народів. Щоб ніхто з тої тюрми не втікав, відгородили нас колючим дротом на кордонах. Якщо хтось із вільного світу потрапляв до СРСР, то йому показували тільки картинку щасливого радянського життя. Але не дай Боже іноземцю заговорити з радянськими людьми! Бо його розповідь про життя за кордоном показала би всю злиденність в СРСР. А кожна розповідь радянської людини про її життя розвінчала би ту брехню, яку москва всьому світу розповідала про СРСР.
І як доказ, що ми справді жили в тюрмі, де кожен наш крок контролювався, а з людиною могли зробити, що завгодно, – розповідь лучанина, педагога, а нині – пенсіонера Миколи Нечипорука (на фото).
Аж через 50 років після еміграції побачив рідну землю
– Це було 1983 року. Тоді я жив у Бродах на Львівщині, працював учителем історії та географії. І мав старенькі «Жигулі», які в народі називали «копійка», – пригадує Микола Петрович.
Одного дня прийшли до нашого оповідача сусіди і попросили: «Миколо, до нас із Канади приїхав родич. Хоче провідати могили своїх рідних. Завезеш чоловіка на Волинь, а звідти через Горохів на Львів? Бо керівник туристичної групи відпустив його тільки до завтрашнього вечора».
Для тодішніх радянських людей зустріти іноземця – то вже була подія! А наживо з ним поспілкуватися – то взагалі рідкість!
– Я радо погодився, – продовжує Микола Нечипорук. – Познайомився з Петром (так звали канадійця), його дочкою Ліндою. Дуже приємні люди, усміхнені. Лінда – за фахом учителька. Все довкола фотографувала, аби потім у Канаді показати українцям.
Поки їхали, Петро розповів, що з рідного села виїхав із батьками в 14 років. І за ті 50 років, скільки не бачив України, все дуже змінилося. Тоді хати по селах були під стріхами, тепер – під шифером, дороги були ґрунтові, а нині – з асфальтом. Ось і вказівник до рідного села.
– Побачивши його, Петро попросив мене зупинитися на хвилинку. Вийшов, став біля знака «Борочиче» і аж сльозу зронив. Лінда сфотографувала батька. І ми рушили шукати Петрового племінника… – продовжує Микола Нечипорук.
То була весна. Люди біля кагатів перебирали картоплю. З інтересом проводжали поглядом «Жигулі». А дехто тут же побіг донести начальству про «трьох невідомих осіб».
Посадили в чорний воронок із заґратованими вікнами
Щойно машина зупинилася біля хати Петрового племінника, як родичі повибігали назустріч. Давай на радощах плакати. Цілують! Обіймають! Стіл накривають!
Посадили Петра, Лінду та Миколу в залі. Спішать і нагодувати, і про життя розпитати. Бо ж часу мало. «А можна мені хліба домашнього?» – попросив Петро. Взяв до рук скибочку. Вдихнув її аромат. Відкусив обережно. І поки жував, то згадував своє босоноге дитинство.
Аж тут!.. До хати увірвалися троє. «Хто тут сторонній – встаньте!» – наказала капітанша в міліцейських погонах із пістолетом у кобурі.
– А в чому справа? – запитав підводячись Микола Нечипорук.
– Вийдіть на кухню! – гаркнула капітанша. – І ви – теж! – скомандувала до Петра з Ліндою.
– На якій такій підставі ви вриваєтеся в будинок і кудись нас виводите? Дайте людям хоч шматочок хліба дожувати, – далі опирався Микола. Але замість пояснень почув:
– Пред’явити документи!
Щойно наказ було виконано, капітанша забрала всі документи. Петрові з Ліндою наказала сідати в чорний воронок із заґратованими вікнами, а Миколі – прямувати за ним.
Невдовзі гості з Канади вже були на допиті в Горохівському райвідділі міліції. Окремо від них, у кабінеті заступника начальника, допитували й Миколу Нечипорука. «Ви звинувачуєтеся у тому, що є співучасником злочинної групи іноагентів!» – заявив майор. «Але ж я просто водій, а ці люди – туристи, які хотіли вклонитися могилі своїх родичів!» – спробував пояснити Микола Петрович. «Ти мені тут мозги не вставляй! – гупнув майор кулаком по столу. – Вони шпіони, а ти – їхній співучасник!» – «Тоді покажіть мені, де у Правилах дорожнього руху є заборона перевозити людей? – став контратакувати Микола Нечипорук. – Чи вам, товаришу майор, повісити у кабінеті слова Леніна: «Малейшее нарушение закона – это дыра, которой могут воспользоваться враги советской власти?»
Проти Леніна майор, звичайно, не попер. Але й просто випустити таку «жирну рибу» теж не міг. Бо за таке йому ще одна зірочка на погонах світила. Тому пішов на хитрість: оформив усе за протоколом: так, мовляв, і так, виявив, затримав, запобіг. Після цього здер із Лінди й Петра по 50 рублів штрафу і наказав Миколі негайно доправити «іноагентів» до Львова.
За ширмою «щасливого життя» побачив гірку правду
– Ви навіть не уявляєте, в якому стані ми їхали з того міліцейського відділка, – згадує Микола Нечипорук. – Спершу просто мовчали. А в якийсь момент Петро промовив: «Знаєш, Миколо, краще б мені кулю в лоб пустили, ніж отак принизили…» Я ж думав, приїду до Канади, розкажу, як добре українці зажили. А то, виявляється, тільки ширма? І насправді люди тут живуть, як у тюрмі? Усюди – стукачі й наглядачі. За кожен крок тут можуть посадити. І навіть за те, що без дозволу влади приїхав у рідне село, мене запхали в чорний воронок, як страшного злочинця…
У Львові на лавочці Микола та Петро бачилися востаннє.
– Я так тобі вдячний, Миколо. Якби не ти, я б так і не побачив рідного села, не обійняв племінника, не скуштував хліба, смак якого пам’ятав усе життя… – ледве стримуючи сльози, казав Петро. – Дозволь, я хоча б за пальне тобі заплачу, – і дістав із кишені долари.
– Не треба, Петре. Як тільки я зайду до банку обміняти гроші, мене тут же заберуть на допит: «Де взяв валюту?»
– То дозволь переслати тобі з Канади п’ять скатів до твого «Жигуля». Бо ж у Союзі тільки два скати на рік дозволяють купити.
– Дякую, але й цього не треба. Бо тоді мене посадять за співпрацю з іноагентами.
– То візьми бодай кофту на згадку, – і зняв її з себе. – Хоча б за це в Радянському Союзі не посадять?
Після того ні Петро, ні його дочка та внуки не ризикували більше приїздити в Україну. А Миколі Нечипоруку ще довго «відригувалася» та поїздка. Радянська каральна машина зразу дала наказ відділу освіти та школі: «Приструнити порушника!» Задля того в актовому залі зібрали загальні збори колективу та «гнівно засудити поведінку гр. Нечипорука М. П.». Із протоколом, із печаткою, з голосуванням усіх присутніх ухвалили рішення «винести попередження». І Микола Петрович, щоб не вилетіти з роботи із «вовчим квитком», навіть кофту з Канади сховав подалі. Бо раптом іще за це пришили би шпіонаж?..
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
