Понад 20 років Руслан Гришечко займався підприємництвом. Ніколи не був у війську. Однак у день повномасштабного вторгнення зразу вступив до місцевої тероборони.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– Бо на кону стояло питання майбутнього України, – пояснив Руслан. – Я народився в Узбекистані, згодом жив у місті Пологи Запорізької області. Закінчивши школу, вступив до одного з вишів Маріуполя. Одружився. В Маріуполі народилися наші дітки – Улянка, якій 19, і Міланка, якій сім років. Ми з дружиною мали бізнес. Іще під час Революції гідності я думав поповнити лави захисників. Однак через певні причини це не відбулося. А коли в ніч на 24 лютого 2022-го я прочитав новини, що ракети полетіли в усі куточки України, то розбудив дружину, зібрав рюкзак, попрощався з дітьми і подався до військкомату. Так потрапив в 107-й окремий батальйон ТРО першої стрілецької бригади.
У складі «Азову» Руслан тримав оборону на «Азовсталі». Коли під час шаленого бою обвалилися стіни і стеля з двох поверхів з вікном, чоловіку придавило ногу. Ризикуючи життям, побратими допомогли, однак ногу сильно травмувало.
– Якось дружина написала, що з доньками хоче їхати в укриття до колишнього кінотеатру, – згадує чоловік. – Аж тут з’явилася новина про розстріл цивільних. Я місця собі не знаходив. Тож відпросився розшукати рідних. Тоді наша зустріч тривала дві хвилини, а далі я майже місяць нічого про них не чув. Згодом дізнався, що вони виїхали до Німеччини. Я носив хлопцям на позиції боєкомплекти, воду, їжу. В ніч з восьмого на дев’яте травня в контрольно-пропускний пункт «Азовсталі» прилетіла авіабомба ФАБ. Тоді загинуло восьмеро побратимів.
А вже 16 травня захисники Маріуполя вийшли у полон. Їм обіцяли звільнення через три-чотири місяці. Спершу Руслан з побратимами був в Оленівці.
– Непритомнів від голоду. Сил не мав зовсім. Води не було, – згадує він. – Коли мене перевезли в Горлівку, «прийомка» була така люта, що думав, що до смерті мене заб’ють. А коли приїхали спецназівці, то почалося пекло. Вони застосовували електрошокери – сидиш у їдальні, а воно підкралося – і розряд у шию. В травні 2023-го я одного дня отримав вісім дубинок і три розряди електрошокером. У Горлівці пробув до 20 червня 2024 року. А тоді до самого звільнення був у колонії міста Кіровське в Донецькій області. Там щодня нас змушували співати російський гімн. Коли хтось недостатньо голосно його кричав, то змушували робити відтискання чи присідання.
Про те, що його прізвище в списках на обмін, Руслан дізнався у власний день народження. Каже, це був найкращий подарунок в його житті. Наступного дня чоловік вже був на українській території. Пройшов тривале лікування, реабілітацію, звільнення з військ.
– У полоні я провів 26 місяців, і дуже боляче, що це втрачені роки мого життя, – каже Руслан. – У кінці минулого року поїхав в Німеччину до рідних. Однак жити хочу лише в Україні. Інакше за що я воював? За що загинули мої побратими? Ми повинні вибороти перемогу, а тоді відбудувати Україну, аби вона була сильною і щасливою.
Анна Бойко
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
