Нині Галина Шухова мешкає в Норвегії. Працює у волонтерському центрі. І разом із сестрою за два роки пошила сотні нош для українських військових. Також разом із племінницею перегнала декілька автомобілів для наших захисників.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– Я родом із міста Попасна, що на Луганщині. Працювала диспетчером в електромережах, – розповідає наша пані Галина. – Коли почалася АТО, то бойові дії проходили дуже близько від нас. Частина сімей, особливо з малими дітьми, виїхали з міста. Я ж сподівалася, що все це скоро закінчиться. Всі, хто лишився, різко поділилися. Вже не було того спілкування, як до війни. Коли мій син 2014-го став на захист України, мене обзивали дурепою. Мовляв, як я могла таке допустити.
Однак пані Галина на таких не зважала. Із 2017-го активно помагала місцевим стареньким, які лишилися самотніми. Комусь платила за комунальні послуги, комусь готувала їжу чи приносила ліки.
– Попасну стали рідше обстрілювати, але вибухи були постійно, – згадує жінка. – А після повномасштабного вторгнення обстріли міста не припинялися. Особливо гатили росіяни по госпіталю. І досі страшно згадувати, як снаряди літали містом. Вогонь пожеж знищував будинки. Ми з сестрою покликали до себе троюрідного брата, який мешкав в центрі міста. Бо там уже не було електроенергії, і в квартирі було холодно. Тоді прийшла ще подруга з мамою. Отак і жили всі разом. Топили піч.
Під час чергового обстрілу вибуховою хвилею винесло два вікна. А одного разу у дворі сусіда побачила російських солдатів. Один із них сказав, що має розмістити роту, і, розстрілявши замок на сусідських дверях, вони зайшли всередину оселі. Щоправда, окупанти скоро забралися звідти, пограбувавши дім – забрали навіть спідню білизну.
Віктор, син пані Галини, в перший же день повномасштабного вторгнення долучився до лав ЗСУ. Сказав матері, не може сидіти вдома, коли Україна в небезпеці. Тож вона розуміла, що місто слід залишати, бо до родичів військових окупанти навідувалися в першу чергу.
– Я все чекала, що ось-ось все закінчиться, однак, коли прилетіло в мій будинок, зруйнувавши половину, вирішила евакуюватися, – каже жінка. – Йшли через ліс і побачили наших військових, які кричали, аби ми негайно зупинилися. Вони й розповіли, що ми пройшли замінований ліс і були буквально за 20 сантиметрів від чергової розтяжки. Нас відвезли у Бахмут, який тоді був цілим. Згодом син порадив мені з сестрою евакуюватися в Норвегію. Мовляв, так йому буде спокійніше. І ми поїхали. А через 15 днів невістка повідомила, що Вітя загинув. Йому було лише 39 років. Він дуже любив Україну, мріяв про те, якою сильною і багатою вона буде після закінчення війни. Загинув на кордоні Миколаївської та Херсонської областей. Дізнавшись про мою втрату, місцеві жителі зібрали мені кошти, аби я приїхала в Україну, похоронила сина та повернулася назад. Відтоді я живу з мрією про нашу перемогу, про той день, коли Україну наші захисники очистять від вбивців і загарбників, і коли я повернуся до рідного міста.
Анна Бойко
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
