Як у сільській громаді людей заохочують тримати свійських тварин. Оголошення у фейсбуці: «Куплю вам корову Сару, молодиця, вагітна до лютого, дуже парадна, любить ласку, жиє в Дубриничах».
Питаєте, що то за прикол? А це вже знайома нам Аліса Смирна, яка випікала з дітьми хліб на 1 Вересня. Тільки цього разу жінка вже не сіє зі школярами зерно і не меле його на жорнах, а в рідних Дубриничах на Закарпатті реалізовує «Свинський проєкт», - йдеться у газеті «Твій вибір».
Ні-ні, я не помилилася з назвою. Просто свинський він не від того, що якийсь не порядний, а від того, що почався з однієї свинки, яку хотіла побачити одна німецька дослідниця.
Усе почалося зі знайомства
Аліна Смирна – це жінка, яка вищу освіту здобула в Австрії, але отримані знання з туристичного бізнесу приїхала реалізовувати до України.
На місці сільського сміттєзвалища в Дубриничах організувала обійстя, де гостям можна і в гамаку полежати, і бограчу в казані зварити. У приміщенні старого зерносховища пані Аліса облаштувала етносадибу. Там збирає все, що інші хочуть викинути.
– От бачите, на столах скатертини, на лавах – ткані доріжки? То все зробила моя бабуня, але ні разу їх не використала – щоб лежали до кращих часів. Я дістала всі ці скарби, і тепер вони нарешті проживають свої кращі часи, – показує господиня етносадиби. – А на другому поверсі – скарби мого дідуся: старе радіо, скриня, яку родичі передали нам колись із Америки, портрет незнайомого чоловіка, якого дідо вважав дуже схожим на себе і через те купив цю картину.
На другому поверсі етносадиби також є ліжка – тут можуть переночувати мандрівники. А на першому поверсі Аліса Смирна влаштовує для туристів такі дійства, про які ви ніколи й не чули.
– Тут у мене гостювали науковці, художники, письменники і просто чудові люди. Гості приїздили з Індії та Канади, Польщі й Казахстану, Словаччини, Коста-Рики і навіть Австралії. Але найбільше, мабуть, – групи туристів із Німеччини та Австрії. Я їх називаю «мої старички», бо їм усім десь по 80 років, – розповідає пані Аліса. – Ми тут співаємо, танцюємо, готуємо страви місцевої кухні. Навіть влаштовуємо весілля, як у Лас-Вегасі: женимо наречених, але шлюб цей діє лише на території моєї садиби.
Одне слово, до ковіду й повномасштабного вторгнення туристичне життя в Дубриничах вирувало.
Спершу боялися, але заздрість перемогла
Але до чого тут «Свинський проєкт?» – запитаєте ви. А до того, що завдяки етносадибі пані Аліса стала справжньою зіркою серед іноземців, і тому саме до неї звернулася дослідниця з Німеччини. Вона попросила українку підшукати господиню, яка тримає свиней і готова розповісти, як за ними доглядає.
– Я завжди охоче помагаю людям. Тому пообіцяла й німкені посприяти з пошуком господині. Але це виявилося справою непростою. Бо, на мій подив, люди в селі перестали тримати худобу! – зізнається пані Аліса. – Одні порахували, що то не вартує затрачених грошей, часу й сил. Інші господарі взагалі виїхали за кордон.
І от у момент того прикрого відкриття зародилася в жінки ідея «Свинського проєкту», що діє вже понад два роки.
– Я вийшла на контакт зі своїми закордонними друзями. Вони погодилися спонсорувати купівлю худоби. А на знак подяки ми іменем спонсора називаємо куплене порося, – пояснює пані Аліса.
Для нас то, може, трохи й дивно: моїм іменем, та свинку назвали. Але для німців то цілком нормально. Ба більше, вони просять щомісяця пересилати їм відео й фото, як їхня свинка-тезка живе в українських господарів.
– Але то було потім. Спочатку ж я оголосила в нашій громаді: «Куплю вам свинку. Кому треба – кажіть». Оголосила, а у відповідь – мовчанка. Бо ніхто в то не повірив. Як це? Безплатно? Паця? Щось тут не чисто, – усміхається згадуючи пані Аліса.
Тоді жінка пішла на маркетингову хитрість. Підговорила похресницю, аби та переконала свою свекруху взяти «на пробу» перше порося. Свекруха спершу, як і всі, опиралася: «Як то – паця і задурно? Вона (себто Аліса, – ред.) захоче щось за то взяти!» Але невістка таки переконала не просто взяти порося, а ще й із ним сфотографуватися й виставити фото у фейсбук.
– О-о-о! Що тоді почалося! – сміється пані Аліса. – Бо що зробить кожна нормальна ґаздиня, коли побачить, як у сусідки з’явилося халявне паця? Правильно: захоче й собі таке! Бо заздрість – наше все!
Це важка й невдячна справа
Із часом «Свинський проєкт» розширив свої горизонти. Завдяки меценатам із Німеччини, Австрії, Швейцарії в господах українців з’явилися корови, кози, кролі. Аби люди не хитрували (бо ж можна підгодувати «халявне» порося й заколоти, а корову просто перепродати), то учасники проєкту беруть зобов’язання худобу тримати не менше від п’яти років, свиню, кроля, курку – не менше від року.
– Було таке, що за день я купила людям 25 поросят, корову та курку. Чому купую я? Бо то теж одна з умов проєкту. Адже, бувало, дзвонять люди – і претензійним тоном: «Ти коли будеш нам скидати гроші на корову?» – продовжує пані Аліса. – Бували й інші ситуації: привезеш людям теличку, а вони: то роги не такі, то вим’я. Один чоловік захотів одразу 15 курок. Кажу: за умовами проєкту можу купити тільки шість. А у відповідь: «То значить, більш нічо’ мені не тре’». Один чоловік узагалі склав мені цілий список своїх побажань: дві свинки, коза, кролі, кури і мотоблок, щоб було чим усю цю живність годувати. Тобто робиш людям добро, а від того тільки собі проблеми.
Що безплатне, те не цінують
Аліса Смирна завдяки свиням одночасно допомагала і військовим, і переселенцям. Задля того придумала закупляти туші тварин, аби місцеві люди разом із приїжджими готували всілякі смаколики з м’яса, частину брали собі, а частину передавали на фронт, сало продавали, а ці гроші на дрони спрямовували.
Провела жінка і проєкт «Огірочки для ЗСУ», в рамках якого все літо овочі збиралися, маринувалися, продавалися, а всі отримані кошти пішли на потреби військовим.
– Але, якщо чесно, ці проєкти непросто проводити, – зізнається Аліса Смирна. – Не знаю, як по інших громадах, а в Дубриницькій і сусідній Перечинській переселенці не спішать тримати худобу чи працювати на землі. Я дуже хотіла, аби вони перезнайомилися з місцевими жителями, організовувала їм спільні заходи. Але для того мусила бігати, стукати по хатах і просити переселенців: «Ну, що вам – важко прийти, помити того огірка і в банку покласти?» Бо це насправді серйозна соціальна проблема: люди звикають отримувати все безплатно, а що безплатне – те не цінується, і потім узагалі не хочуть нічого робити: лежать у своїх телефонах і чекають чергової гуманітарної допомоги.
А от самій Алісі Смирній ніколи не лежиться й не сидиться. Навіть коли нема від людей подяки, все одно не полишає придумувати нові ідеї, шукати гроші на їхню реалізацію, а потім гуртувати однодумців для втілення задуму. Бо хтось же мусить наповнювати світ добром?..
Оксана Бубенщикова
Фото з особисто архіву Аліси Смирної та «Суспільне Ужгород»
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
