Звістка про початок повномасштабного вторгнення росії застала жительку села Цира Камінь-Каширського району Ярославу Видерко за кордоном.
Вона відразу кинула заробітки та приїхала додому. Про це пише видання "Нове життя".
«Я вирішила повернутися – хотіла бути корисною своїй країні. Тим більше, що свого часу здобула освіту фельдшерки, а згодом ще й заочно почала навчатися на фармацевтичній справі. Тому розуміла, що можу стати військовою медичною медсестрою», – каже Ярослава.
І все ж на прийняття такого важливого і відповідального рішення у нашої землячки пішло трохи часу. Бо ж коли про цю її ідею дізналися рідні, почали відмовляти. Особливо – мама, котра неабияк переживала.
«Мене всі просили, аби я добре подумала перед тим, як приймати остаточне рішення. Адже і рідні, і я сама розуміла, що рано чи пізно потраплю у саме горнило війни. Але для мене найважливіше, що вся родина все-таки прийняла мій вибір. Їхню підтримку я відчуваю постійно, вона мені дуже допомагає. Тому при кожній нагоді намагаюся обов’язково щодня вийти на зв’язок із найріднішими, аби вони менше хвилювалися», – розповідає захисниця.
10 жовтня 2022 року вона таки мобілізувалася. Стала військовою медичною сестрою у 51 батальйоні 100 бригади територіальної оборони. Взимку служила тут, на Любешівщині. А вже наприкінці березня разом із побратимами вирушила на Схід.
«Зізнаюся чесно, мене туди тягнуло відразу. Я не хотіла бути в тилу. Бо розуміла, що саме на фронті можу стати корисною, допомагати нашим бійцям», – каже військова медсестра.
Таким чином у самому пеклі війни Ярослава перебуває вже понад пів року. За цей час із медичної частини її перевели у групу персоналу, тобто зараз вона займається кадровими питаннями. Але все ж, зізнається, сумує за військовою медициною і мріє, що таки повернеться в цю сферу діяльності. Бо ж таким чином може рятувати життя своїх побратимів. Хоча водночас це і дуже складно морально.
«До цього часу не звикла до болю, коли дізнаюся, що хтось із наших є «трьохсотий» чи, не дай Боже, «двохсотий». Це для мене найважче. Тим більше зараз отримую таку інформацію однією з перших. Тоді вже місця собі не знаходжу, поки не маю всіх даних, чи не тяжке поранення, в якому стані хлопці. Адже за час служби вони всі стали для мене рідними», – зізнається військослужбовиця.
Разом із Ярославою несуть почесне звання захисниці України й декілька інших наших землячок. Тому, зауважує дівчина, несправедливо казати, що військо – не жіноча справа. Так, переважають представники чоловічої статі. Але поряд із ними служать і жінки.
«Скажу відверто: спочатку переживала, як буду в чоловічому колективі. Мені ж усього 22. Але реальність показала, що мої побратими цінують і поважають нас, жінок. А з нашого боку, ми теж для них є підтримкою, хорошими співбесідницями, що важливо на війні», – розповідає Ярослава.
Тим більше, каже вона, тепер і забезпечення в армії уже більш-менш пристосоване до жінок. То раніше військовослужбовицям доводилося одягати чоловічу форму малих розмірів. А тепер їм видали жіночу. Та й придбати таку теж нині вже не проблема. І тут головне, за словами захисниці, – якість та зручність, від яких залежить безпека.
Загалом же, за словами Ярослави Видерко, попри постійне перебування у небезпеці, зовсім недалеко від фронту, вона ні на мить не засумнівалася у своєму життєвому виборі. І навіть тут, серед жорстоких воєнних буднів, намагається помічати маленькі дрібниці, з яких складається наше життя, віднаходити у них прекрасне. Це просто допомагає морально та додає оптимізму, що невдовзі світло переможе.
Наталія МУХА.
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
