Любов Костянтинівна Чапко нещасний випадок із сином Сергієм згадує, як страшний сон, хоча з того часу минули 46 років. Хлопчику було 1,7 місяця, коли сталася біда: багатотонна машина переїхала її дитя. Та Господь руками баби-костоправа поставив Сергійка на ноги, і хлопець до сьогодні повноцінно живе.
Молода сім’я Чапків у 1972 р. отримала квартиру в селищі Люблинець, що в Ковельському р-ні Волині. Василь Мефодійович разом із дружиною Любою, прийшовши з роботи, займалися домашніми справами, а їхнє чадо разом із чужими дітьми гралися у дворі на великій купі піску. Батьки виглянуть у вікно, подивляться, як там граються дітлахи, – та й знову щось роблять своє. Того нещасного дня сусід Чапків великою вантажівкою привіз зерно до свого сарайчика, що був неподалік будинку. Більшенькі дітки, побачивши машину, порозбігалися в різні сторони. А маленький Сергійко, якому навіть двох років не було, залишився сидіти на купі піску. Машина велика, гуде – шофер, здаючи назад, не чує, як кричать люди, що під авто дитина. Водій подумав, що люди кричать, аби він проїхав трохи вперед. Тієї миті хлопчик опинився посередині машини – між колесами. А потім авто стала здавати назад… і переїхало Сергійка.
Батьки, зачувши крик, миттю вискочили з квартири на вулицю. Хлопчик лежав втоптаний машиною у пісок, але живий. Швиденько витягли дитя і тією ж вантажівкою повезли у Ковель на швидку. Лікарі обстежили маля: всі внутрішні органи були цілими, тільки розчавлений таз і ніжки. «Замурований» у гіпс малий Сергійко пролежав у лікарні увесь місяць – та результатів ніяких. Хлопчик не ходив і не рухав ніжками. З великим розпачем і сльозами мама з татом забрали синочка додому. Думали-журилися, а що буде далі?
Хтось із людей підказав Любі і Василю їхати до баби-костоправа, яка жила в с. Кличковичі Турійського р-ну на Волині, яка рятувала багатьох людей від каліцтва. Взяли машину і поїхали з дитям за вказаною адресою. Бідна перелякана бабуся вже не хотіла приймати людей, бо після того, як «складала» завалених шахтарів із Нововолинська, якісь хулігани увірвалися до неї в хату, пограбували і дуже побили. Добре, що хоч живою залишили. Шахтарі, коли видужали, несли на руках свою рятівницю селом. А якісь безсердечні нелюди мало життя її не лишили. Думали, що шахтарі їй мільйони заплатили. Та, побачивши нещасне змучене хлоп’ятко, бабця зжалилась над ним і сказала: «Давайте його сюди…» За місяць перебування в лікарні все неправильно зрослось. А бабуся взялася по-своєму ремонтувати Сергійка.
Поклала його на дерев’яний тапчан і, як яєчну шкаралупу, руками поламала-поламала, правильно склавши кожну кісточку, та й обв’язала дитя тугенько простирадлом. А потім каже: «Через три дні розв’яжете його, і він сам піде». Чапки не вірили бабусиним словам. Як таке може бути: увесь місяць пролежав хлопчик у лікарні і не пішов, а тут через 3 дні буде ходити? Любов Костянтинівна все переживала, що її син буде калікою, та бабуся-костоправ підбадьорила її, що все буде гаразд – хлопець буде ходити. Старенька наказала, щоб удома клали спати тільки на дошки або підлогу – на щось тверде. А ще сказала: «Везти машиною дитя не можна, а тільки нести на руках…» Це, щоб не нарушити того, що склала сільська бездипломна дохторка. Вона навіть грошей не взяла за свою роботу.
Несли по черзі: то тато, то мама, то чоловік, який їздив з ними за проводиря. А це немалий шлях – 10 км. І ось настав час розмотати Сергійка. Батьки, щоб краще зрослися кісточки, розмотали синочка не на третій день, як казала бабуся – а на п’ятий. І… не повірили своїм очам! Сергійко став на ніжки і пішов! Сльози радості та вдячності навернулись батькам на очі.
…Потім був виїзний суд над шофером, який переїхав дитя. На суд приїхали навіть лікарі, які лікували маленького пацієнта. Роздягли дитину і крутили на всі боки, не вірячи своїм очам, що за 3 дні хлопчик став на ноги. Шоферу присудили оплатити лікування дитини, хоч він і без суду допомагав.
– Дякувати Богові, що все так добре скінчилося, – каже Любов Костянтинівна.
Зараз сину 47 років, одружився, має дорослу дочку і живе повноцінним життям. А про те, що було колись із ним, і не пам’ятає. Лише матері (бо батько уже покійний) час від часу спливають в думках події того часу, і вона вдячна Богу, що руками бабусі-костоправа Він зцілив її сина. Слава і подяка Йому за це!
Галина Оліферчук, смт Люблинець
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
