Олег Максим’юк у цей світ прийшов у травні 1959-го, коли все довкола цвіло й зеленіло. Можливо, тому й полюбив весну на все життя.
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
– Він був мені дорогим дарунком долі. Правильніше навіть сказати –безцінним. Бо перша моя дитина, донечка, померла ще маленькою… – згадує Клавдія Григорівна, мама ургентного хірурга Олега Максим’юка, який майже чверть століття рятував людей у Луцькій міській клінічній лікарні. – Відмінно навчався. Мав чудову пам’ять. Закінчив музичну школу по класу фортепіано. Але обрав фах лікаря, – провадить Клавдія Григорівна. – Ми, батьки, хвилювалися, чи зможе Олег вступити до медінституту. Адже його тато (мій чоловік) був свого часу політичним в’язнем. Та й грошей на хабарі ми не мали. Проте Олег не боявся труднощів. Став студентом Франківського медінституту. На канікули, було, приїхав до Луцька – і в’яже на швидкість вузлики з кетгуту. «Ти що робиш?» – запитала. «Вчуся робити хірургічні вузли, – відповів і додав: – Я знаю, мамо, що мій вік буде коротким, але я хочу оперувати». Так воно і вийшло: Олег став хорошим хірургом і помер у 57 років…
– Нас у батьків було двоє, – розповідає Олегова донька Маріанна. – До старшої доньки, Ярослави, тато був дуже вимогливим. Пам’ятаю, коли вчив її грати на фортепіано, то за найменшу помилку казав усе починати з початку. А от я була «татова доця». Пам’ятаю, на літніх канікулах прийду до нього перед закінченням денної зміни – і чекаю в коридорі. Щоразу, як відчиняються двері ліфта, тамую подих: раптом тато. Ось і він – красивий високий брюнет. Іде повільно, впевнено. Щойно його побачу – біжу через усе відділення, а потім спостерігаю, як тато описує історії: серйозний, зосереджений. Коли ж не вдавалося врятувати пацієнта, дуже переживав, удома ні з ким тоді не розмовляв, майже не їв. Для нього не було нічого важливішого, як людське життя. І він дотримувався принципу: «Не можеш помогти – не нашкодь». Я завжди пишалася татом. Бували ситуації, люди почують моє прізвище: «А ви не дочка Олега Васильовича?» – «Так», – кажу і бачу в їхніх очах повагу, бо когось тато врятував від гострого холециститу, когось – від перитоніту. А ще він був великим патріотом України, знав історію, любив декламувати вірші українських поетів (особливо Василя Симоненка). Коли один із інтернів подарував на день народження таткові вишиванку, вона стала улюбленою річчю в його гардеробі. У ній його і поховали… Тата вже немає серед нас, але ми пам’ятаємо його правило: «Головне – бути Людиною».
– А ми познайомилися з Олегом, як тільки він прийшов інтерном до мого чоловіка – ургентного хірурга Богдана Романіва, – розповідає завідувачка кардіологічного відділення КП «Луцька міська клінічна лікарня» Марія Романів. – Олег був розумним і ліричним, вмів тонко жартувати. А що став прекрасним хірургом, то саме в нього переймав досвід мій син, який теж став лікарем ургентного відділення. От тільки праця хірурга надзвичайно виснажлива. Від постійного стресу та хвилювань, від роботи вдень і вночі Олег мав проблеми зі здоров’ям. Я як кардіолог журила його, якщо не виконував моїх приписів. Але він ніколи не шкодував себе. Жив по-максимуму. І, можливо, тому так рано покинув цей світ…
24 роки за одним операційним столом з Олегом Максим’юком пропрацювала ургентна медсестра Галина Величко:
– Красивий, високоосвічений – він прийшов у наш колектив 1982-го ще інтерном, та його здібності було видно відразу. Частина медперсоналу трохи побоювалася Олега Васильовича через його строгість, прямолінійність. Але водночас він був чуйною людиною, лікарем із великим серцем. Під час оперативних втручань швидко орієнтувався в ситуації, давав чіткі команди. Він не побоявся оперувати мою, на той час 97-річну свекруху, в якої защемило пупкову грижу. Коли виписував свекруху, пожартував: «На столітній ювілей чекайте в гості!» 21 травня 2016-го свекрусі виповнилося 100 літ. Але свого «дохтора» вона не дочекалася. Бо 22 квітня Олега Васильовича не стало…
– А нас із Олегом Максим’юком познайомила біда, – долучається до розмови Наталія Макарчук. – Моя похилого віку мама потребувала негайної операції на жовчному. Не знаю, чому, але саме Олегові Васильовичу довірила своє життя! Під час післяопераційних перев’язок ми познайомилися ближче. Я розповіла про свого племінника, Олександра Гагаловського, який тоді навчався в інтернатурі. «То хай приходить до мене на чергування. Якщо справді хоче стати хірургом – я за нього візьмуся», – запропонував Олег Васильович.
– Я не міг не погодитися на таку пропозицію, – зізнається Олександр Гагаловський. – Хоча ми довгенько притиралися характерами, втім із перших наших чергувань Олег Васильович запам’ятався як строгий, але дуже професійний хірург. Операцій ми з ним провели стільки, що зараз важко виділити якісь особливі. Траплялося навіть, що приходимо видаляти вагітній апендикс, у неї починаються перейми – і Олег Васильович змушений робити кесарів розтин. Так сталося, що одного дня мені довелося оперувати Олегову маму. Вчителя вже тоді не було серед живих, але я постійно відчував його присутність в операційній.
– А в мене досі перед очима картина, коли я, другокурсниця медичного університету, прийшла до Олега подивитися, як в ургентному відділенні відбувається нічне чергування, – долучається до розмови рідна сестра Олега Максим’юка Богдана Гріффін. – За одну ніч Олег провів вісім операцій. А під ранок, коли найважче, здавалося б, позаду, чуємо сирену «швидкої», за кілька хвилин у відділення мчать каталку, на ній уся в крові 12-річна зґвалтована дівчинка, над якою поглумилися скляною пляшкою. Я, коли це все побачила, ледь не знепритомніла. «Іди в ординаторську!» – крикнув до мене Олег, а сам побіг готуватися до операції…
– Для нашої сім’ї цей лікар теж став ангелом-охоронцем, – додає Людмила Кондратович. – 2008 року моїй мамі, з якою ми проживали в Луцькому районі, стало дуже зле. У Торчинській лікарні нам нічим не допомогли, тому «швидкою» доправили до районної лікарні. Там за три дні мамі стало ще гірше. Але випадково про нашу біду дізнався Олег Васильович (він товаришував із моїй чоловіком). «Сьогодні ж привозь на приймальне! Я буду чергувати», – сказав він. Того ж вечора він забрав гострий біль. Через трохи прооперував, чим подарував мамі ще десять років життя. І щоразу, коли мова заходила за Олега, мама казала: «Він – мій ангел-охоронець». Коли лікаря не стало, мама плакали за ним, як за рідним сином. І відтоді, подаючи список для заупокійної служби, завжди вписувала ім’я Олег…
– Олег справді був глибоко віруючою людиною. Перед кожною операцією просив у Бога благословення. І навіть за кілька хвилин до смерті перехрестився… – каже сестра Богдана. – Він мав почуття власної гідності, але не був чванливим, та й не сприймав таких людей. Добрий і співчутливий, він міг «вибухнути», побачивши хамство, несправедливість чи лицемірство. Із часом пробачав це людям. А от йому пробачали рідко… Щоразу, згадуючи той ранок 22 квітня, дивуюся іронії долі: до нього, котрий кидався на допомогу хворим, неспішно приїхала бригада «швидка» – двоє втомлених байдужих жінок. Ми в розпачі! А нам: «Зачекайте хвилину: дефібрилятор не заряджений». Назавжди залишиться зі мною той рідний спокійний земно-карий погляд з-під рядочка густих чорних вій…
Ти знаєш, що ти – людина. Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя – єдина, Мука твоя – єдина; Очі твої – одні. Більше тебе не буде. Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди – Добрі, ласкаві й злі (В. Симоненко).
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
