Стати батьком — легко. Однак, набагато важче — бути ним. Бо виховувати дитину — справа відповідальна. А виховувати 20 — просто героїчна.

Історія нашого героя — це історія про те, як звичайні люди вибирають собі незвичайну долю, - пише "Світогляд".

Анатолій Сукач — пастор у баптистській церкві, родом із села Кримне Старовижівського району. Після одруження переїхав в Іваничівський район. З дружиною Олею мають четверо біологічних синів. Наголошення на тому, що діти біологічні — не просто так. Адже сім’я ще має 20 прийомних дітей.

«Для того, щоб забрати дітей, довелось відмовитись від будинку та авто»

Я виріс у багатодітній сім’ї. До церкви ходив з дитинства. Після хрещення познайомився з дружиною, вона тоді працювала на швейній фабриці. Закохався, одружився, відіграли велике весілля.

Більше десяти років тому ми з дружиною були в одному таборі. І там бігали діти, як виявилось, прийомні. Їхнім батьком був наш знайомий. І тоді моя дружина відчула, що діти — її служіння. Наше служіння. Всю дорогу додому вона говорила про те, що треба взяти собі дітей. Я не боявся таких змін. Ми молились і знали, що все буде добре.

На той час, щоб взяти в сім’ю дітей, були трохи інші правила, ніж зараз. Кожна дитина повинна була мати своє ліжко та 10 квадратних метрів простору. Також треба було пройти у Луцьку спеціальне навчання. Там і психологи з нами працювали, дивились, які ми люди. Бо буває таке, що можуть і не дати дитину. Але ми з дружиною усе пройшли успішно.

Якось ми дізнались, що у Володимирі-Волинському є дітки з однієї неблагополучної сім’ї. Жили вони тоді в інтернаті. От ми і вирішили, що заберемо їх до себе. Спочатку мали взяти тільки трьох, але виявилось, що у них є ще старша сестра. Їй тоді було 15 років, а найменшому — тільки 4.

Багато людей відмовляли нас брати цих дітей. Говорили, що це нам не потрібно і що вони «ще нам покажуть». Проте, ми вже тоді знали, що ці діти — наші.

Але нам довелось за них добряче повоювати. Бо директор інтернату не хотів віддавати їх нам. Адже за кожну дитину інтернату платять хороші гроші. Також, згідно з законом, держава повинна була надати нам дім та авто, якщо ми беремо в сім’ю багато дітей. То ми написали відмову, що нам це все непотрібно. Бо нас звинувачували, що ми беремо діток тільки заради хати. Але ми маємо власний великий будинок, і його вистачає, нам більше не треба.

І так, з боями, десь через півроку нам таки вдалось забрати тих дітей додому. Дуже допомогла соціальна служба.

Наші біологічні діти дуже чекали нових братів і сестру вдома. За цих півроку вже і велосипеди налаштовували, і торти пекли. Кожного разу, коли ми їхали в інтернат, всі з нетерпінням чекали. А дітей все не давали. То одного разу вирішили, що не будуть пекти тортів, а буде, як буде. І того дня ми повернулись додому з дітьми.

«Не розділяю дітей на своїх та прийомних»

Серйозних конфліктів між дітьми ніколи не було. Можливо, часом і сварились, але, як діти, мирились швидко. Це нелегко, коли в хаті було четверо дітей, а стало відразу вісім. Але нам пощастило, бо про нових дітей дуже дбала їхня старша сестра. То нам було трохи легше.

Я з перших днів відчув, що тепер я тато восьми дітей. Не розділяв на прийомних та біологічних. Вони всі — мої діти. Менші відразу почали мене називати татом, а старша, то тільки через деякий час.

Вже пізніше у Ковелі в одному центрі ми зустріли дітей, маму яких позбавили батьківських прав. З ними ще була їхня 15-ти річна тітка.

Коли приїхали туди, то діти нам дуже сподобались і ми їх забрали до себе в сім’ю. А їхня тітка залишилась.

Проте, через деякий час ми побачили оголошення в газеті: на фотографії була та дівчина і підписано: «Цій дитині потрібна сім’я». І тоді ми з дружиною вирішили, що її також заберемо. Так у нас стало 16 дітей. Найменшому було лише три роки, але нас це не лякало.

«В подорож завжди їдемо бусом»

Ми усі живемо мирно, зі спілкуванням проблем немає.

Діти ходять до школи. Цікаво спостерігати, коли до нашої хати під’їжджав пустий шкільний автобус, а коли всі наші діти позаходять, то вже й повний. 10 школярів мали в одній хаті.

Вдома у всіх є обов’язки, всі працюють: хтось на кухні готує їсти, хтось прибирає в кімнатах. Всі чимось зайняті.

Дуже любимо з дітьми читати та співати, збираємось часто вечорами. Любимо різні свята. Я маю записано, коли в кого день народження. Але вони самі завжди нагадують, забути точно не дадуть. Та й вони нам подарунки роблять також. І це дуже приємно.

Колись завжди їздили відпочивати на море, на Світязь, або просто на природу виїжджали. То для таких поїздок нам треба брати буса, бо в нас завжди багато людей.

Ротація

Пізніше у нас почалась така собі ротація. Адже після 18-ти років прийомні діти можуть «виходити» з сім’ї. То в нас одні одружувались і виїжджали, тоді ми брали інших, менших. То виходить так, що 11 вже від нас пішли, а 9 ще є. Рік тому взяли п’ятеро дітей, всі з однієї сім’ї.

Але з тими, що «вийшли» з сім’ї, ми також постійно спілкуємось, вони приїжджають до нас в гості, вітають зі святами. То ж наші діти.

Але, щоб геть всі-всі разом зібрались, то ще такого не було.

«Батько повинен бути дітям в першу чергу другом»

Я сам з великої сім’ї, того люблю, щоб вдома було багато людей. Хоча, якби мені хтось колись сказав, що буду мати так багато дітей, то не повірив би. А зараз, коли часом вдома немає нікого, всі десь порозходяться, то скучно вже.

Ми з дружиною ніколи не шкодували про те, що вибрали такий шлях. Звісно, були моменти, коли було важко, коли хвилювались за дітей, мали клопіт з проблемними дітьми. Одна дівчинка в нас, як пішла вчитись, то стала некерована.

Тут не так важко, як дуже шкода. Бо просили, і намагались достукатись до неї, але все марно. Через деякий час довелось «вивести» її з сім’ї, хоч і дуже шкодували. Але вона стала повнолітньою і пішла своєю дорогою.

Якось так склалось, що у нас завжди було більше хлопчиків у сім’ї. А зараз — дівчаток. То знаєте, хлопці тягнуться більше до матері, а дівчата — до батька. Часом щось роблю в гаражі, а вони поприходять і посідають коло мене. І давай говорити.

А дітям треба бути в першу чергу другом, а вже потім батьком. З ними треба сісти, поговорити, вислухати. Батько має з дитинства настановити їх на правильний шлях.

В Біблії написано:

«Настав юнака на початку дороги, і він, як і постаріє, не уступиться з неї».

Багато наших дітей вже мають власне служіння. Для прикладу, старша прийомна дочка вийшла заміж. На весіллі вона подякувала нам і сказала, що теж продовжить наше служіння. Зараз вона має двох біологічних дітей і дев’ять прийомних. Колись вона сама була сиротою, а тепер допомагає іншим.

Мій старший син також одружився і переїхав від нас. У нього є як біологічні діти, так і прийомні.

Коли я брав цих дітей, то був кращої думки про себе. Але, як виявилось, над собою треба постійно і багато працювати. Пообіцяв щось дитині — мусиш стримати своє слово та виконати. А забути про це вони тобі точно не дадуть.

Людям, які хочуть взяти до себе в сім’ю дитину, я пораджу не боятись. Всередині часто може бути страх, бо всі ми люди. Але треба бути сміливими і робити усе з вірою. Звісно, труднощі завжди будуть, але Бог допоможе. От якби кожна сім’я взяла до себе дітей, то в Україні б не було сиріт.