Засновниці кав'ярні, в якій працюють «сонячні діти»: Це початок більш грандіозного проекту (фото)

Два тижні тому Луцьк прогримів на всю Україну, бо в місті відкрили кав'ярню, в якій працюють люди з синдромом Дауна. Лариса Новосад та Олена Мельник виховують синів із синдромом Дауна.

Андрій Мельник та Валентин Новосад вже тиждень працюють у кав’ярні. Хлопці привітно вітають відвідувачів, тримають поставу, коли підносять каву. А ще захоплено вивчають роботу кавомату. Тим часом їх мами вчаться робити бізнес. Для обох жінок цей досвід – перший. Але на відміну від інших початківців, ці матері ризикують не тільки грошима. На кону – майбутнє їх особливих дітей. Про те, як жінки наважилися відкрити унікальну в Україні кав’ярню, що планують та чого бояться – читайте у розмові для Бізнес.Району.

– Знаю, що ідея мати кав’ярню у вас була уже давно. Просто раніше всі думали, що то не про нас, не для наших реалій. Розкажіть, як ви пройшли шлях від цього «не про нас» до відкриття закладу?

Лариса: Я пам’ятаю, три роки тому наш друг і волонтер організації «Батьків дітей з синдромом Дауна» Олег Редько сказав, що може б то десь працевлаштувати наших дітей? Що це ніби така світова тенденція. І коли Олег сказав, що треба десь реалізувати їх право на працю, це здавалося таким далеким, бо хлопці були малими.

Але вже тоді ми започаткували з Оксаною Петрук із «Громадського Волинь» проект «Діти сонця. Один день на роботі». Це було класним стартом. Всі тоді побачили не людей з синдромом, а повноцінних особистостей, які можуть щось робити і бути корисними для суспільства. Головне – ми самі побачили іскру в очах наших хлопців. Вони отримували кайф від того, що робили. Ми тоді зрозуміли, що наші діти можуть працювати. Головне – створити для цього правильне середовище.

– Як ви розвинули ідею?

Лариса: Після проекту «Діти сонця» мій син Валентин місяць пропрацював у кав’ярні «Цукерня». Йому це дуже сподобалося. І ми зрозуміли, що ось настав час у цьому напрямку попрацювати батькам. На сьогодні ми з Оленою Мельник, мамою Андрія, вирішили, що треба започаткувати такий бізнес, де ми створимо умови для того, щоб працювали наші хлопці. Їм дуже тут подобається, дуже комфортно.

– Я бачу, ви не робили в самій кав’ярні ніяких змін.

Лариса: Не робили, адже кав’ярня була дуже добре облаштована. Ми дякуємо за це учасникам АТО, які настільки гарно все продумали, що нам не хотілося нічого змінювати. В нас тільки була думка доповнити назву – написати «Сонячна кав’ярня у Старому місті».

Після закінчення 11 класу Валентин пішов у коледж харчових технологій, і цього року закінчуватиме «Майстра ресторанного обслуговування». Як же добре, що практику він проходитиме вже у своєму закладі.

– Ваш бізнес таким чином можна назвати повністю соціальним, чи не так? Тобто, допомога людям з інвалідністю – це не просто один із напрямів роботи. Це і мета створення кав’ярні.

Лариса: В чому суть соціального бізнесу? Щоб у справу максимально були залучені люди з інвалідністю. Або щоб прибуток від бізнесу був спрямований на них. А тут виходить люди з інвалідністю самі на себе заробляють.

– Кав’ярню відкрили ви – двоє матерів для своїх синів.

Лариса: Так. Але це тільки початок. Початок набагато більш грандіозного проекту в майбутньому. Ми вже бачимо якийсь такий ресторанний комплекс, де будуть працювати багато людей з різними ментальними порушеннями. Є люди, які вміють косити траву. Інші люблять складати серветки, треті вміють мити посуд. Мені здається, що коли це грамотно спланувати, можна виконати з таким персоналом великий об’єм роботи.

Сьогодні є дуже багато людей з інвалідністю, які би хотіли працювати. Але підприємцям часто важко брати на роботу людей, для яких потрібно створювати особливі умови. Тому все лягає на плечі мам. Бо ми повинні протоптати для своїх дітей стежинку в цьому світі.

Ми з Оленою хотіли б колись зробити цю справу масштабнішою, адже є дуже багато людей з синдромом, що мріють реалізувати своє право на працю. Вони можуть це робити, якщо дати їм можливість.

– Хто ще працює в кав’ярні разом із хлопцями?

Олена: В день відкриття нам на волонтерських засадах допомагали друзі з іншої кав’ярні, бо людей було так багато, що ми не могли впоратися з напливом.

А взагалі, будемо ми, – мами, – як супровід. І в майбутньому шукатимемо баристу. Ми вже відкриті до пропозицій співпраці.

Лариса: Якщо якийсь бариста шукає роботу і готовий співпрацювати з нашими хлопцями – ми будемо дуже раді. Бо самі розуміємо, що стовідсотково робити всю роботу їм буде дуже важко. Це треба буде помічник і супровід, щоб проконтролювати, як правильно дати решту, зробити розрахунок.

– Хлопці якось готувалися до роботи?

Лариса: Валентин саме закінчує коледж харчових технологій. Але окрім того два роки ми з хлопцями ходили на спеціальні тренінги з працевлаштування у Львові. Ми пройшли 10 тренінгів, де їх навчали працювати з персоналом, керівництвом, розповідали найменші тонкощі про те, як приходити на роботу, як себе поводити, як отримувати задоволення від виконаного завдання.

Ми не просто вирішили відкрити кафе. Ми до цього довго готувалися і проробили колосальну роботу.

– Чи буде відчутно клієнтам, що ця кав’ярня відрізняється від решти кав’ярень, де не працюють люди з синдромом?

Олена: До всього люди мають звикнути. Спершу їм буде незвично, що обслуговують особливі офіціанти. Але. Ми ж ідемо в Європу, де люди це розуміють і толерують.

На початку ми просимо відвідувачів ставитися з розумінням до того, як їх будуть обслуговувати. Хлопці вже багато всього знають і вміють, але ще багато їм треба дізнатися і навчитися. І їм, і нам, мамам.

Взагалі, ми тут плануємо дуже творчу легку атмосферу. Аби тут були і якісь вечірки…

Лариса: З самого початку ми хотіли тут мати кав’ярню з арт-простором, щоб хлопці могли також реалізувати свої творчі здібності. Ми будемо робити цікаві вечори, гутірки, де буде приємна сонячна атмосфера.

– Напевно, відповідь очевидна. Але все ж, чи потребує ваш бізнес дотацій та допомоги?

Олена: Сьогодні ми взяли це під свій ризик. І хоч мене дуже оптимістично налаштовує Лариса, і каже, що ми з усім впораємося, я усвідомлюю: нам потрібна підтримка і дотація.

Ми взяли в оренду не комунальне приміщення, а приватне, яке потребує щомісячної оплати оренди та комунальних послуг. Я думаю, що нам буде трохи важко з цим справлятися. Думаємо, де шукати підтримку. Бачимо досвід Києва, де є пекарня «Bread for good people», і вони також зверталися до людей за підтримкою, бо не «витягували» оренду.