13 Січня 2025
Новини

Повернувся з полону і взнав: має 2­-річного сина!

Повернувся з полону і взнав: має 2­-річного сина!

Андрій Турас із дитинства мріяв бути військовим. Тому після закінчення військового ліцею вступив до Львівської академії сухопутних військ і з 2015-го став на захист України.

Спершу був командиром. Брав участь в АТО/ООС. За п’ять років дослужився до начальника озброєння бригади, - йдеться у газеті «Твій вибір».

Його обраниця Олена служила в тій же 36-й бригаді морської піхоти. Була старшою бойовою медикинею. Родом Олена зі Скадовська. Закінчила медколедж і в 19 років пішла за контрактом служити у війську.

Повірили зраднику, а він навів окупантів

Велику війну подружжя зустріло в Маріуполі. Вже через декілька днів після повномасштабного вторгнення їхню бригаду евакуювали на територію металургійного комбінату Ілліча.

Спочатку всі думали, що треба протриматися тиждень-два, а потім усе вирішиться. Та з кожним днем ставало все гірше: постійні бомбардування, багато поранених.

У квітні ситуація загострилася настільки, що вже не було ні їжі, ні води. Відтак захисникам запропонували два варіанти виходу з окупованого Маріуполя: або колоною машин прориватися з боєм, або маленькими групами виходити, уникаючи ворога.

Андрій з Оленою обрали другий варіант. Перевдягнулися в цивільне й дісталися до приватного сектору. Один дід їх побачив: «Ви українські солдати?» Усі завмерли. Дід продовжив: «Не переживайте. Я за Україну. Поможу». Завів до закинутого будинку. Військові запропонували йому грошей за допомогу. Дід відмовився. Ще сказав Олені: «Раптом що – ти будеш моя дочка Віка». А наступного ранку будинок, де переховувалися Андрій, Олена та ще декілька побратимів, зазнав нищівного обстрілу: дід виявився зрадником. Тож усім, хто перебував у будинку, лишалося два варіанти: або виконати наказ «Вихадітє з поднятимі рукамі», або тут же загинути. Так подружжя Турасів опинилося в руках бойовиків «днр».

Після звільнення дізналася: вагітна!

Спочатку полонених повезли до Сартани (селища неподалік Маріуполя), а через добу – до колонії в Оленівці Донецької області.

«В Оленівці останнє, що я побачила, – це як Андрій виходить з автобуса, і його починають бити. А нас, дівчат, забрали до іншого корпусу», – каже Олена.

Згадуючи період полону, який відбувала в таганрозі, жінка зізнається: умови були жахливі, всюди бігали пацюки. На двомісну камеру – 17 людей. До наших жінок ставилися, як до непотребу: кричали, штовхали, кидали на землю. Та ще гірше було чути крики українських військових, яких катували російські нелюди. «Чуєш голос – і кожного разу здається, що це хтось із твоїх знайомих», – зізналася Олена.

Попри те, що бойова медикиня жила надголодь, мусила пити брудну воду, приймати сильні ліки, вона трималася, бо розуміла, що її Андрієві ще важче.

І жінка мала рацію. Андрія перевозили кілька разів, і в результаті він опинився в республіці мордовія.

Через два тижні Україна зуміла повернути частину полонених. До списку на звільнення потрапила й Олена. Коли опинилася на рідній землі, її разом з іншими звільненими повезли на медобстеження. І саме тоді жінка дізналася: вона на 12-му тижні вагітності!

«Для мене це був шок! Я зразу почала плакати. І від щастя, і від переживань за дитину: чи не вплине полон і всі ті ліки, їжа, вода на здоров’я малюка?» – зізналася Олена.

Поїхати до своїх батьків жінка не могла. Вони так і лишилися в окупованому Скадовську. Відтак відправилася до своїх свекрів. І всі разом вони стали чекати двох найдорожчих людей – Андрія та його дитину.

Як тільки не старалася Олена передати Андрієві, що в них буде дитя, та все марно. Писала листи – не доходили. Просила інших жінок, чиї чоловіки були з Андрієм у полоні: «Раптом вам подзвонять, то хай скажуть йому про сина». Але повідомити щасливу звістку так і не вдалося…

«Як ти так вийшов?!»

Тим часом Андрія тримали в полоні. За майже півтори тисячі кілометрів від рідного дому він перебував за ґратами і… мріяв про сина. Не раз казав хлопцям: мовляв, сидить тут уже два з половиною роки, час іде, а дітей немає. Якби знав, що так усе вийде, то б раніше з Оленою подбали про дитину. Чи ж міг він подумати, що далеко в Україні в нього народився синочок, якого назвали Леон?

Вірячи в те, що колись Андрій таки повернеться додому, Олена знімала на відео, як росте Леон, як робить перші кроки, промовляє перші слова.

Щоразу, коли відбувалися обміни, жінка з надією пробігала очима по прізвищах тих, кого звільнили. Так хотіла побачити там ім’я коханого. І торік у вересні це сталося!

Ось як згадує захисник той день. «Один із конвоїрів каже: «Хлопці, їдете на обмін». Ми не повірили: «Я вже сьомий раз їду на обмін», – кажу. «Хочеш поїхати восьмий?» – «Ні, дякую». Потім іще подумав: нащо я взагалі щось говорив? Аж коли нам сказали, що далі їдемо без супроводжувачів, ми з товаришем зрозуміли: тепер уже точно додому».

Коли батьки приїхали до місця обміну, то мама найбільше боялася не впізнати Андрія. Але так воно й вийшло. Бо в полоні син утратив 40 кг ваги, змарнів, ще й виснажлива дорога вимотала.

Дізнавшись про свою дитину, Андрій не міг повірити. «Як ти так вийшов?» – сміявся він до такого ж, як сам, світловолосого хлопчика, котрого тримав на руках дідусь, Андріїв батько.

Утім Леон, який ніколи наживо не бачив тата, зразу пішов до нього на руки, почав гратися. «Я дуже хотів сина. То була моя мрія, – усміхається Андрій. – І ось – на тобі! – вона  здійснилася…»

Гарна історія, правда ж? А ще більше розповідей про сімейні драми, долі людей і несподівані повороти в їхньому житті ви знайдете в газеті «ТВОЄ ЖИТТЯ. Цікаві люди. Історії. Любов. Поради». Передплативши в січні, ви будете отримувати її вже з лютого. А кошти можете взяти з тієї тисячі гривень, які отримаєте із «Зимової єПідтримки». Як це правильно зробити, вам підкажуть працівники «Укрпошти». Передплатний індекс газети – 76 305 у Каталозі видань України.

Ніна Грицюк

Фото: nv.ua

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: полон, ато, війна з Росією, маріуполь, донецьк
В тему