Нещодавно Україна звільнила ще 90 своїх захисників – прикордонників, нацгвардійців, військових ЗСУ.
Серце кров’ю обливається, коли бачиш і чуєш, як знущаються з українців кляті кацапи. Але гордість розпирає від того, що, як би не старалися москалі, їм усе одно не зламати духу українців. І одна з таких надихаючих історій – про Віталія, який після 20 місяців полону пішов захищати нас із вами, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Щоб вижити, треба подолати страх
Віталій на позивний Капуста родом із Маріуполя. Служив моряком-прикордонником у лавах 23-го загону морської охорони.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, хлопець не очікував ні настільки інтенсивних боїв, ні таких великих утрат побратимів. Від усього пережитого прикордонник, який важив 85 кг, схуд на 20 кіло і при цьому ще носив на собі 20 кг екіпірування. Хоча, згадував потім, на труднощі не звертав уваги: не було часу.
– Щоб збільшити свої шанси вижити, бійцю потрібні холодна голова, відмінне володіння зброєю та базова медична підготовка, – розповідав Віталій для Держприкордонслужби. – Але це приходить із часом. А в перших боях було страшно, було важко. Спали по дві-три години по черзі. Побратими з бойовим досвідом підказували мені, допомагали. І коли я опанував емоції, то вже чітко виконував поставлені завдання. Одного разу, ризикуючи життям, хлопці на критично малій відстані від ворога підняли синьо-жовтий Прапор на багатоповерхівці Маріуполя. І після того у Віталія з’явилося розуміння: відважним та рішучим вдається навіть те, що здається нереальним.
Підпускали ворога, щоб забрати їжу і боєкомплекти
Після наскрізного поранення шиї побратими доставили Віталія на «Азовсталь». Бо тільки там був шпиталь, а, отже, – шанс на порятунок.
– Вночі на надувному човні, без засобів навігації, мої побратими перевезли мене на «Азовсталь». Комбінат став новим колом пекла. Орки викладали в мережу відео, як рівняють «Азовсталь» із землею. Коли побачив те відео, навіть не вірилося, що ми всередині і ще якимось дивом живі та тримаємо оборону. Все звелося до мети – триматися, доки є сили. Час вимірювався одним днем та повідомленням рідним: «Живий», – зізнався Віталій. Їжі було так мало, що ми спеціально підпускали ворогів на критичну відстань, аби забрати їхні пайок та бойові комплекти.
До останнього оборонці Маріуполя вірили, що втримають місто, що фронт вирівняється. Але у травні 2022-го надійшов наказ скласти зброю.
– Ми сподівалися: ну, потримають нас два-три місяці на фільтрації, а далі відпустять. Але що це буде полон, та ще й у таких умовах, не уявляли в найгірших сценаріях, – зізнався прикордонник.
Витримати 20 місяців пекла допомагали побратими, з якими хлопець пройшов жахи Маріуполя. Бійці розповідали одне одному історії, переказували фільми, книги, навіть намагалися тренуватися.
Звісно, всі очікували потрапити у списки на обмін. Але москалі і це використовували як засіб психологічного знущання. Казали збирати речі, йти на вихід, а потім повертали. Відтак і того дня, коли Віталію зав’язали очі, зв’язали руки й кудись повезли, прикордонник не знав, де опиниться. Але через дві доби він ступив на українську землю…
– Мабуть, на все життя запам’ятаю ті відчуття, коли люди з українськими прапорами зустрічали наші автобуси, вітали, плакали, обіймалися, – згадує Віталій.
«Воюватиму до Перемоги!»
За 20 місяців, скільки московити тримали нашого захисника в полоні, хлопець відвик від відчуття свободи. Відвик, що можна їсти, коли хочеш і що хочеш, можна ходити і робити, що бажаєш.
Дівчина, яка весь цей час чекала з полону, допомогла Віталію швидко реабілітуватися. Закохані одружилися. А прикордонник повернувся в стрій, аби зі зброєю в руках захищати Україну від російської нечисті.
«Я відчуваю, що не все ще зробив і що можу бути корисним, – каже Віталій. – Багато моїх друзів, побратимів загинуло. Ще більше їх у полоні. Їхня жертва не повинна бути даремною. Вони всі для мене – Герої! І моя боротьба триватиме до Перемоги!»
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
