Рівно 20 років владика Луцький та Волинський УПЦ КП Михаїл прийняв чернечий постриг, чим відрікся від життя «звичайного» та обрав шлях цілковитого служіння Господу.
Чи терзали сумніви? Чи нема жалю через відсутність дружини і дітей? Чому доводиться приймати рішення, болючі для інших? І як воно – стати провідником сходження благодаті Божої на людей? Про це і не тільки – в ексклюзивному інтерв’ю для газети «Твій вибір».
– Владико, Ви зростали біля Почаївської лаври, виховувалися в набожній сім’ї. Чи з дитинства знали, що станете священиком, а чи розглядали й мирські професії?
– Я збирався бути і музикантом, і лікарем. Но мені все це не вдалося. І коли в черговий раз готувався до вступу, зустрів ченця одного. Він сказав: «Іди вступай до семінарії». І, на диво, я пройшов конкурс.
– Рівно 20 років тому Ви прийняли чернечий постриг. Пам’ятаєте ту мить?
– Звісно. Таке не забувається. Постриг у чернецтво – це коли ти залишаєш один світ і переходиш на інші правила життя. Усвідомлення цього змінює. І воно супроводжувалося своєрідними чудесами, які мене утверджували, що крок зроблений правильний. Та й загалом миті минулого, які найбільше згадую, пов’язані з Церквою. Бо постриг і хіротонії кожен раз мене міняли. Нові враження такі були, новий стан душі.
– Чи були моменти сумнівів, адже одна справа – священик, а зовсім інша – монах? Який фактор уплинув на ваше рішення?
– Монахом я став із переконання. Диявол спокушав: «Навіщо ти робиш це? Навіщо стаєш на цей шлях?» Я звертався до Бога, щоб відігнав ці думки, – і вони відійшли. А щодо дітей, то я маю можливість присвятити час багатьом людям, у тому числі дітям. Духовних дітей у мене дуже багато. Інколи й забагато буває. Тож проблеми, що ніде виразити почуття, нема.
– Усі ми люди, і владика – теж. От у Вас є якісь слабинки, спокуси?
– Ну я так само тілесний. Мої гріхи хочете знати? Є речі, яких не показую, а духівнику розказую про свої гріхи. Я знаю свої недосконалості, з ними борюся. Щось вдається побороти, щось тільки побореш – знов повертається… Тому я постійно в праці над собою. Але ті риси суспільству не шкодять, то, скоріше, моя особиста духовна боротьба.
Якісь слабинки?..
– Слабинки? Так вони видні, всі мої добрі чи недобрі речі – на людських очах. Одні вважають: «все це нормально», а другі кажуть, що «це ненормально» про одне й те саме, чим би я не займався. Тому живу, як за склом.
«...диявол спокушав: «чи правильний робиш вибір». Він монаха буде спокушати до останнього його подиху»
– Кажуть, лукавий нас постійно спокушає. Були у Вас випадки випробувань, як знаходили правильне рішення? Яку взагалі маєте методику прийняття рішень?
– Ну ось коли вибирав життя, то диявол спокушав: «чи правильний робиш вибір». Він монаха буде спокушати до останнього його подиху, на будь-які теми, на будь-які гріхи думки будуть спадати, однозначно. І той обманщик, котрий каже, що вже з ним нічого такого не буває.
А щодо прийняття рішень, то все залежить від складності питання. Буває, можуть навіть запитання до кінця не поставити, а я вже прийняв рішення. Є ж питання, які обмірковую. Є питання, яким даю час, щоб вони вистоялися. А є питання, де я не знаю правильного рішення: в мене є мій варіант, але не до кінця в ньому впевнений, тож питаю, як хтось думає на цю тему. Можу прийняти за основу чиюсь думку. Але я насамперед приймаю таке рішення, щоб мене потім совість не гризла. Це перше. І друге: хай там яке рішення не приймав – не повинно бути в ньому заздрості, ненависті чи думки на зло зробити щось там комусь. Я завжди рішення приймаю з любов’ю. Навіть якщо воно болюче для цієї людини в той момент. Лікар теж робить боляче, щоб людина оздоровилася. І моє бажання – щоб у кінцевому результаті для цієї людини було благо. Тільки так. Виключно. Звертаюся до Бога: «Господи, врозуми, підкажи». І Господь владнує якісь обставини, посилає якихось людей, які висловлюють якусь думку, і думаєш: «О! А я навіть з тієї сторони й не дивився». Проте загалом рішення, яке я зробив, – моє. Воно може бути правильне, неправильне, глибоко проаналізоване, неглибоко проаналізоване, але це рішення моє. Тому методика дуже проста: аби з любов’ю до людей – і все.
– А вчиняли коли-небудь щось таке, про що потім жалкували?
– Коли зробив якийсь учинок чи прийняв якесь рішення, а потім бачиш, що воно неправильне. Тобто щось не врахував, щось глибинно не прорахував – тоді шкодую. Найбільше шкодую за свої, особисті вчинки. Жаль про свої гріхи. Буває жаль, що десь помиляєшся чи бачиш, що воно не принесло користі – цій людині чи цій справі.
– У нашому життя Бог завжди поруч. Мабуть, Ви були свідком багатьох випадків, котрі називаємо Дивом Господнім?
– Так. Їх було дуже, дуже багато. Бувало, людина вже всі методи випробувала – марно. А тут за допомогою моєї якоїсь поради чи молитви здійснилося чудо!
Був випадок: людина не мала дітей. Вже навіть втратила на це надію. Ми якось зустрілися, благословив. А за десять місяців ця людина прийшла хрестити дитину і каже: «Це ваше дитя, ви благословили мені народити – і я народила». І от вона стоїть, чоловік стоїть, куми стоять – прийшли хрестити дитя. От чудо яке сталося в людей! Це Бог через мене тих людей утвердив у вірі. Це Він благословив. Господь дає життя. Я лише посередник: через засіб слова, через благодать, яка сходить від Бога через мене на людей, змінився їхній якийсь внутрішній стан – і вони мають дитину.
Ставалися й випадки порятунку на війні. Приходили хлопці, яких я благословляв, дякували і казали: відчували, що ми про них молимося. І всі, кого ми проводжали на війну (я особисто їх знаю), повернулися живі додому. Про зцілення те ж саме говорили: що там хворів, уже зараз не хворіє. А недуга була така, що вважали – з нею треба до кінця днів…
…Усякі випадки траплялися. Я їх просто не фіксую, бо не асоціюю з собою. То діє Божественна благодать! Але я за людей молюся, благословляю і прошу, щоби Господь через звершення таких чудес передусім утверджував людей у вірі, а потім робив їхнє життя щасливим.
– Які місця у світі для Вас особливі? Де Вищу силу Ви відчуваєте навіть фізично?
– Свята Земля, Ізраїль. Я в багатьох місцях побував. Але тільки туди і їжджу. Навіть не на Афон. Мені добре на всіх святих місцях, де буваю, не залежно від їхнього місцезнаходження. Але на території Ізраїлю, що пов’язана із життям Ісуса Христа, найбільшу радість відчуваю, навіть фізично.
«... Війна закінчиться тоді швидко, коли нас, українців, стане більше. Не по назві, а по духу українців стане більше»
– У Вас як у владики не можу не запитати про Церкву. Щоб Україна стала сильною – має бути єдиною і Церква. Чому досі, на четвертому році війни, це питання не розв’язане?
– Бажання людей. Бажання людей! Церква Помісна буде тоді, коли буде бажання людей. Від владоможців до простих. Чим більше таких людей буде, тим швидше Церква об’єднається. Чим менше таких людей буде, тим довше буде війна і більше буде смертей. Війна закінчиться тоді швидко, коли нас, українців, стане більше. Не по назві, а по духу українців стане більше. Закінчиться війна, буде єдина Помісна Церква і буде в нас усе добре. Якщо ж ні – війна йтиме, як було у євреїв: не могли ввійти в Землю Обітовану, поки не помер кожен, хто пам’ятав єгипетське рабство. Чому євреї 40 років пустелею ходили? Не хотіли змінитися. Так і в нас може бути – 40 років війна. Поки не помре останній, хто пам’ятає ще радянське рабство. Якщо так, то буде війна. Не треба запитувати, коли вона закінчиться. Змінимося ми – і закінчиться війна.
– За що Вам сьогодні найбільше болить душа?
– Звичайно, болить війна, звичайно – розділення Церкви, духовний стан, наслідком якого є війна! А війна – це біль і страждання. От мені шкода за цих людей, що вони страждають. Не можуть змінитися, ні ті, хто на Донеччині, ні ті, хто на Волині (У нас на Волині не краща ситуація, ніж на Донеччині). А гроші, економіка, пенсії, школи – це все дрібниці.
– Ваші плани як владики і ваші мрії як людини?
– Зробити все, про що мріяв. А мрії в мене ще не закінчилися, я ще про дуже багато мрію. Тому в мене роботи дуже багато. Але це треба за напрямками. Архітектура, будівництво – одне; навчальні справи – друге; економіка, і держава, і Церква – третє; душпастирство – це назвав би найпершим.
Міняти треба напрями й методи діяльності священнослужителів, бо ми вже дійшли до небезпечного порогу, де або почнемо осідати, зупинятися і деградувати, або черговий імпульс підніме нас на чергову висоту, й ми тоді у всьому будемо мати розвиток: і духовний, і ментальний, і культурний, і економічний, і фінансовий. Ми дійшли до певної межі, яку повинні переступити. Тут треба зробити ривок із одного стану в інший. Якщо перейдемо – буде все добре. Не перейдемо – будемо топтатися, буде така «мишина метушня». Це мої плани. Маючи владу і маючи ресурси, і знаючи, куди йти, маючи в насамперед людей, які мене оточують, оцю сходинку треба переступити. А далі воно саме піде по накатаній, і його менше треба буде штовхати. Зараз найважчий момент, коли фіксація – як у штангіста, коли вже вага піднята і треба зафіксувати. Оце зараз найважчий момент. Якщо ми її зафіксуємо – то це результат, можна рухатися далі.
Спілкувалася Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
