31 Липня 2022
Новини

«Люди, яким я допомагав у Лисичанську, виявилися навідниками рф», - волонтер Артем Алфімов

«Люди, яким я допомагав у Лисичанську, виявилися навідниками рф», - волонтер Артем Алфімов

Уродженець Луганщини 23-річний волонтер  Артем – майстер спорту України з легкої атлетики, учасник восьми чемпіонатів Європи, призер, багаторазовий чемпіон України.

Останній європейський чемпіонат серед дорослих, в якому Артем брав участь, відбувся у 2021 році у Польщі. Цьогоріч, 26 лютого, спортсмен планував їхати до турецької Анталії, на руках були квитки, але… 24 лютого Росія почала широкомасштабну військову агресію.

Про це пише УНІАН.

Артем протягом останніх двох років проживав у Києві. Саме у столиці він вдруге зіштовхнувся з реаліями війни. І, не потрапивши до лав територіальної оборони, опинився у волонтерському русі.

Артеме, ви - уродженець Лисичанська, проте широкомасштабний наступ Росії на Україну зустріли в Києві. Можете пригадати цей день?

Так, вірно, я родом з Лисичанська, але вже протягом двох років живу у Києві. Для мене 24 лютого почалося, напевно, як у всіх – з невеличкої паніки. Проте я швидко опанував себе, адже все це переживав ще у 2014 році, коли були удари по Луганську, Лисичанську та області, і зранку пішов на тренування. Хоча в той час всі їхали на заправки та намагалися виїхати за кордон.

Тобто ви не надали подіям, які відбувалися, якогось особливого значення?

Я думав, що це просто максимальна паніка з боку українців. Потрібно було трішки перечекати, заспокоїтися. Я розумів, що у нас країна дуже масштабна, тому до нас не одразу підійдуть усі війська... Навіть у Київ, не кажучи вже про Донбас. Там всі воюють вже багато років, все укріплено та окопано.

Про війну знали усі спецслужби, розвідка, військові та прикордонники. Про наступ знали...

Скажіть, ваша родина на той момент залишалася у Лисичанську?

Так, родина була в Лисичанську. Вони пробули там десь півтора місяця, потім не витримали обстрілів, виїхали самі. Лише дідусь залишався доглядати за котами. Це затягнулося ще на місяць.

Тоді вже у Лисичанську не було ні води, ні світла, ні газопостачання. Все готували на вогнищі. Літнім людям, наприклад, моєму дідусю 75 років, важко спускатися весь час з квартири та готувати на вогнищі. Треба дрова рубати... Тому я прийняв рішення вивезти дідуся, скориставшись послугами перевізника. Я сказав, що ми їдемо, зібрали його, а для котів не було місця. Я пообіцяв, що в іншу поїздку заберу і їх також. Так і сталося. Коти дуже дорогі бабусі, через них родичі не хотіли взагалі виїжджати.

Тоді я ще не займався саме волонтерською діяльністю на Донбасі. Тому що знав, що там ситуація більш-менш нормальна. Звісно, там є міста, які є лінією фронту, але в основному, в той час ситуація була не така критична, як в Ірпені та Бучі, куди я також їздив.

Ви почали волонтерити саме з Ірпеня та Бучі?

Так. Я в третій чи четвертий день війни пішов до тероборони Києва. Хотів отримати автомат, пояснював, що я – майстер спорту, що я нормальний, що зможу, але мене не взяли. Тоді брали лише резервістів або тих, хто служив в армії. Тому наступного дня я поїхав на своїй автівці на кордон за бронежилетами на прохання одних людей. З Києва до Львова стояли великі черги, їхав там по узбіччю, полями... На кордоні зустрів бронежилети, забрав – і назад. З цього все і почалося.

 

Це були бронежилети для тероборони?

Бронежилети були і для цивільних – родин заможних людей та для їхніх знайомих, які хотіли одразу ж йти в територіальну оборону, але не було екіпіровки.

Вони давали пристойні суми, яких вистачало не лише на бензин. Після кількох таких поїздок у мене назбиралося трохи грошей, і на ці кошти я, в основному, купував бронеплити. Адже найважливіше, що є у військового – це бронежилет. Згодом почав заглиблюватися в цю сферу, знайшов постачальників, після чого процент від зароблених коштів пішов на придбання пластин для моїх друзів – військових та тероборонців. Тоді ринок на них був неадекватний, за шмат металу, який був невідомо, якої якості, без сертифіката, ми віддавали по 8-12 тис грн...

Бронеплити разом з плитоносками відвозив в Ірпінь та Бучу. Було й таке, що в частково окупований Ірпінь три чи чотири рази їздив під обстрілами… Тоді, на початку весни, там було нереально перебувати, звідти усі бігли - і військові, і цивільні. Просто бігли, аби не вмерти.

А як ви почали возити вантажі та вивозити людей на Луганщині?

На Донбасі схожа ситуація почалася десь у травні. Люди йшли пішки по 50 км, а потім їх попутками забирали. Траса Лисичанськ-Бахмут вже була відрізана. Їхати доводилося до міста Сіверськ, потім полями. Уявіть, просто накатаний грунт, по якому їдеш, а все пилить, димить, дороги не видно. І так виїжджаєш прямо на Лисичанськ.

Перевізники, усі люди, які хотіли заробити, вже не їздили, боялися. А ми розуміли, що людям потрібні ліки, військовим потрібна гуманітарна допомога та екіпіровка…

Я відкрив телеграм-канал і попросив коштів на цей захід. Оголосив, що посилки у Лисичанськ будуть безкоштовними. Того ж дня написав свій номер телефона та номер відділення пошти. І телефон просто розривався! Я не міг його взяти у руки та полистати новини, настільки багато телефонувало людей.

На мій телеграм-канал підписалося 5500 осіб, а посилок відправили понад 500. Ми попереджали, що посилки мають бути вагою 1-2 кг, щоб усім вистачило та ніхто не образився. Вибрали одне відділення для своєї діяльності – у Дніпрі. Туди надсилали посилки з усієї країни та з-за кордону.

А ми возили їх лисичанам, бо в інші міста перевізники ще їздили.

Розкажіть, про вашу команду. Хто ці люди?

Спочатку я їздив вдвох зі своїм другом Владом - майстром спорту з легкої атлетики, який сам з Черкас. Знайомі з ним понад п’ять років.

Згодом ми знайшли ще трьох однодумців з Дніпра – механіків. Нам дуже були потрібні люди, які добре розбираються в автомобілях, зможуть їх відремонтувати безпосередньо в зоні бойових дій, в Лисичанську, в Бахмуті. Щоб вони за 5-10 хвилин могли завести машину, в якому б стані вона не була, або просто підготувати для транспортування на трасу.

І як відбувалася доставка посилок?

 

Спочатку ми з Владом намагалися розвозити їх за адресами, потім зрозуміли, що це нереально. Для того, щоб розвести 60 посилок, потрібно витратити цілий день. При тому, що ми могли привезти 300 посилок за раз. Тому вирішили залишати їх в одному місці – на гуманітарному складі. Люди, які жили в центрі, приходили на гумсклад за допомогою та повідомляли інших. Таке собі "сарафанне радіо". Декому ми привозили бензин, і вони завозили посилки на свій район.

Ви перевіряли ці посилки задля власної безпеки?

Так, звісно, перевіряли.

Були якісь заборонені чи небезпечні речі? Щось запам’яталось особливе з тих посилок?

В основному, в посилках були листи, вісточки, якісь символи від людей, що з ними все добре, наприклад, м’яка іграшка та записка. Половина посилок – це були листи, ліхтарики, павер-банки, сірники, свічки тощо. Ще половина – медикаменти. Були дуже серйозні ліки для онкохворих, багато крапельниць, ін'єкцій…

А от горілку та пиво ми з посилок вилучали. На Донбасі сухий закон, там дуже суворо з алкоголем... Хоча у коробках навіть траплялися різні прилади для самогоноваріння. Я на цьому не розуміюсь, але зі мною їздять мої механіки, які дуже допомагають, то вони звертали увагу: "Артем, це не треба везти, це там не допоможе".

Наскільки я розумію, ви не лише привозили у місто посилки, але й вивозили людей. Скажіть, як ви розуміли, кого треба евакуювати? Люди писали вам у телеграм-канал свої прохання?

Так. В кінці вже писали стільки, що за день надходило понад 1000 повідомлень...

Загалом, я діяв по ситуації. Дивлюся, що люди дійсно потребують допомоги, що у них проблеми, вони хочуть виїжджати, то ми їх евакуювали. Везли їх до Бахмута, далі перегруповувалися та їхали до Дніпра. Когось зустрічали рідні, хтось звертався до волонтерських центрів і їм там надавали допомогу… Серед таких багато було літніх людей, людей з інвалідністю.

Але якщо ми бачили, що місцеві лише відсиджувалися в очікуванні Росії, а зараз їм просто стало страшно, то самі розумієте…

І багато було таких людей?

Було багато людей, яким я допомагав, знімав для них гроші, а вони виявилися навідниками РФ. Вони знали, де розташовані бази українських військових, розпитували про дорогу, розпитували навіть про настрій наших бійців. А який може бути настрій? Війна...

Я потім побачив цих людей на відео з кадирівцями та російськими вояками. Вони ходили з ними та розповідали, де що було.

Проте багато лисичан геть інші. Вони залишаються у місті через страх та стрес. А не виказують проукраїнську позицію, аби з ними там нічого не зробили. Крім того, виїжджати люди бояться, бо є страх, що доведеться повертатися. Адже в місті ширяться історії, як хтось з місцевих виїхав, однак за місяць повернувся і сказав, що "в Україні хаос та безробіття, там робити нічого". Тож люди не евакуюються, бо їх хтось такими розмовами накрутив.

Коли ви востаннє були у Лисичанську?

 

Востаннє ми були в Лисичанську 29-30 червня. 1 липня о 12-13 годині над містом вже вивісили російський прапор. Наші війська відступили...

Яка в той день була ситуація у місті?

Тоді не стріляли. Я чесно розумів, чому так. Вже є досвід. Коли не стріляють, це означає, що відбувається щось... Коли не стріляють вісім годин, хоча раніше це відбувалося кожні 40 секунд, це дуже дивно. Розумієш, що працюють диверсійні групи. І що там перебувати вже не можна.

На ваш погляд, наскільки місто зруйноване?

Я б не сказав, що дуже сильно. Були прильоти у приватні будинки, пошкоджені і багатоповерхівки. Але основні удари були по базах, де сиділи наші війська, по гуманітарних складах, куди все звозили і ми, й інші перевізники.

Били точно по місту, і цьому допомагали місцеві навідники з супутниковими телефонами та інтернетом. Росіяни розуміли, що люди будуть виїжджати, тому що не буде гуманітарної допомоги.

Ви кажете, що і в перші дні, і надалі страшно не було. Проте, може, згадаєте якийсь випадок, щось стресове у вашій діяльності?

Ми потрапляли під обстріли, сиділи по 6-8 годин в будинках, тому що вийти було нереально…

Один приліт був в семи метрах від нас, ми стояли у дворі. Інший – у двадцяти метрах. Ще був серйозний приліт 152 калібром, десь у 100 метрах. Це калібр, який залишає 4-5 метрові вирви. Проте ми залишилися неушкодженими. Я особисто передивився багато відео, як тренують хлопців, їздив на полігон, тренувався, стріляли у вільний час. Ми розуміємо, що потрібно бути дуже обережним, падати, прикривати голови...

Краще зайти за стіну чи машину, ніж просто стояти, як це робили місцеві, які жарили шашлики та варили кашки. Тому стільки загиблих серед цивільних. Якби ж усі сиділи у підвалах. А так… гуляють, звикли до прильотів та не бояться. А потім залишаються без рук та ніг.

Але ж, з іншого боку, є потреба ризикувати й виходити з підвалу. Хоча б для того, щоб приготувати їжу. Не вмирати ж з голоду?

Ніхто не помирає з голоду за два дні. Можна сидіти й щось сухе їсти, і залишитись з руками, ногами і, найголовніше, головою. У мене в телеграм-каналі є відео, на якому людина розповідає, як вони вийшли варити кашу, а у сусідній під’їзд був приліт. Жінці уламок потрапив у голову і вона померла на місці.

Можете пригадати якісь історії, які вас зачепили або розчулили?

Коли ми заїжджали в район Чорноморки, чув історію про один приліт. У домі жила велика родина. Чоловік вийшов помити картоплю за будинок, а в цей момент був приліт, вісім людей загинули. А той чоловік - єдиний, хто залишився живим.

 

Під час однієї з поїздок на Донбас ви потрапили у ДТП, як це сталося?

Я не спав три дні. Приїхав у Київ, а неподалік мого будинку впала ракета. Я в цей час збирався, у мене мав бути виїзд на Донбас, нервував, що мій старий автомобіль по дорозі може зламатись… Емоції накривали. Проте я зібрався і в цей же день виїхав.

Але так сталося, що ракета мені зробила нерви, машина зробила нерви... І я не витримав, заснув. Десь на п’ять секунд закрив очі, кермо тягнуло вправо, я зачепив КАМАЗ... Прокинувся від доторку, це було приблизно на швидкості 140 км. Натиснув на гальма, мене понесло вліво. Вдарився у відбійник, а врешті врізався у блокпост на швидкості км 70.

До мене підбігли військові з блокпоста, витягнули мене через заднє сидіння. Через чотири хвилини приїхала швидка допомога. У мене струс мозку у легкій формі, розрив барабанної перетинки, груди, прес та ліва рука були повністю у гематомах. А так - нічого такого. Живий, здоровий.

Скільки часу приблизно перебували у лікарні?

У лікарні сказали, що я маю там бути днів шість, але я вийшов у перший же день, через 12 годин. Мене прокапали, я сам витягнув катетер з крапельниці, написав розписку і пішов. Мене забрали хлопці з Дніпра. Тоді вже і батьки приїхали. Усі дуже злякалися, що я був не на зв'язку, без свідомості…

Які у вас плани надалі?

Після того, як дізнався, хто був серед тих людей, кому ми допомагали (маю на увазі навідників), я ухвалив рішення, що цивільним допомагатимемо по мінімуму (як би це погано не звучало). Так, можемо привезти гуманітарну допомогу цивільним на якийсь склад, це без проблем. У мене є команда, яка цим може займатися. Але особисто я більше не хочу допомагати тим, хто може і самотужки собі купити їжу. Мені цікаво поїхати туди, де трохи інша атмосфера та обстановка – до військових або прикордонників. Наразі цілеспрямовано допомагатиму військовим, нещодавно ми займалися доставкою автомобіля для хлопців з "Азова".

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Україна, луганськ, волонтери, війна з Росією
В тему

Останні матеріали