20 Травня 2021
Новини

«Холєра», яку боялися сепаратисти, фарбувала губи, коли починали стріляти

«Холєра», яку боялися сепаратисти, фарбувала губи, коли починали стріляти

Нині Ольгу Нікішину часто згадують побратими, пліч-о-пліч з якими захищала Батьківщину. Лагідно називають сонечком та зарядною батарейкою. Бо ж вміла підняти настрій у будь-яких ситуаціях.

Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".

Ольга працювала інженером-економістом приватного акціонерного товариства «Полтаваобленерго». А коли розпочалися бойові дії на Сході, то не могла лишатися осторонь і почала плести маскувальні сітки для бійців. Згодом – возила передачі на передову. Вступила до складу 17-го запасного батальйону ДУК «Правий сектор», пройшла вишкіл і почала добиватися, аби її пустили на фронт.

– Військкомати відмовляли, – розповідала мужня жінка. – Проте я не лишала свого наміру. Вони казали, що є вікове обмеження призивного віку. Мовляв, лише до 40 років. Я тоді й питаю керівника військкомату, чи вони серйозно вважають, що до 40 років я можу захищати Батківщину, а в 43 вже не маю для цього сили? Лише тоді вони здалися. Взяли мене на облік, підписали усі необхідні документи і присвоїли звання молодшого лейтенанта.

Це був унікальний випадок, адже до цього військкомати ніколи не йшли на подібні поступки. Влітку 2016 року жінка взялася за виконання обов’язків заступника командира 1-ї Авдіївської мотопіхотної роти 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-го ОМПБ імені гетьмана Івана Виговського. Тоді вона була єдиною жінкою-офіцером у батальйоні.

Звісно, рідні та друзі відмовляли. Просили і надалі займатися волонтерською справою.

– Я говорила їй, що війна – це не жіноча справа, – розповідає старша сестра Ольги Ірина Яковлєва. – Проте Оля не слухалась. Мовляв, нехай сєпари бояться «Холєри».  Вона часто повторювала, що або здобуде Українську державу, або загине в боротьбі за неї. Тож ми домовились, що Оля піде на фронт, а я дбатиму про її доньку і наших батьків.

Багатьом, хто вперше спілкувався з Олею, було дивно: чому в такої милої, веселої, розумної жінки такий неприглядядний позивний.

– Це не я його вибрала, – поділилася якось спогадами Ольга. – Одного разу, це було в 2015 році, я привезла допомогу бійцям. І приїхала туди в чобітках, джинсах модних, курточці з хутром. Ну і хлопці, які були на спостережному пункті і вигукнули: «Холєра ясна! Хто до нас приїхав!» Так я і стала «Холєрою». Бо ж якби вибирала собі позивний сама, то була б «Квіточкою», «Трояндочкою» чи «Зірочкою».

Не забарилося і бойове хрещення. Стріляли тоді безперервно, і Оля потрапила в саме пекло. Пригадувала, як чула, коли її кликали в укриття, а вона не могла й з місця зрушити. Мовляв, не було ні страху, ні бажання втекти, просто почувалася стороннім спостерігачем. Так, наче все це відбувалося не з нею. Тоді ж були втрати бойових побратимів і вона, тамуючи сльози, змушена було повідомляти про це їхнім родичам.

Бійці пригадують, що Оля відразу показала свій характер. А ще – чудово знаходила спільну мову з молоддю. І стала мамою для десятків ровесників своєї доньки.

– Посада заступника командира роти дуже відповідальна, – розповідає В’ячеслав Веклюк, колишній командир роти 58-го окремого мотопіхотного батальйону, двоюрідний брат Ольги. – Адже потрібно стежити за морально-психологічним станом 70 бійців. А ще – взаємодіяти з органами влади, вести документацію та виконувати чимало іншої роботи. Оля була чудовим психологом і завжди відчувала, кого треба заохотити відпусткою чи іншими чином, з ким – поговорити наодинці. Вона все про всіх знала.

Хлопці пригадують, як один із бійців, який все життя був російськомовним, спілкуючись з Олею, вивчив українську мову і відтоді розмовляє лише нею. А ще, коли ворог починав наступати, вона діставала помаду, дзеркальце і фарбувала губи. «А то вб’ють, а я не нафарбована», – жартувала вона. Вона завжди була веселою оптимісткою, і це також піднімало настрій бійцям. Її підрозділ жартома називали найчистішим на всьому фронті. Бо ж вона змушувала бійців будувати душові, а ще – часто прати одяг та голитися.

– Пригадую, одного разу Ольга разом із хлопцями евакуювала церковне начиння з покинутого храму на лінії розмежування, – розповідає Олег Громадський, екскомбат 16-го батальйону 50-го ОМПБ. – А через тиждень усі, хто брав участь в цій операції, із здивуванням помітили, що їхні хрестики із срібла та золота, які раніше були тьмяними, враз заблищали наче щойно з ювелірного магазину.

Під час служби Ольга вийшла заміж. З чоловіком Альбертом були знайомі давно. Він активно підтримував її, підказував. Згодом Альберт, який був заступником командра роти 17-ї окремої танкової Криворізької бригади імені Костянтина Пестушка, запропонував стати його дружиною. Аби бути разом, Ольга перевелася в його бригаду. Однак їхнє щастя тривало недовго.

У жінки, яка мужньо, на рівні з чоловіками захищала Україну, стався інсульт. Попри старання лікарів, врятувати життя не вдалося. Її похоронили на Алеї Героїв на Центральному кладовищі у Полтаві. Як стверджують побратими, Ольга, яка все – радощі, тривоги, біль, проблеми людей, з якими зводила доля, – пропускала крізь власне серце, просто вичерпала свій ресурс і згоріла на військовій службі.

При згадці про кохану Альберт витирає сльози. Називає її сонечком.

– Вона була просто неймовірною людиною, – розповідає він. – Довгий час ми призначали одне одному побачення на «Новій пошті», куди їздили забрати посилки. У кожного з нас був підписаний контракт зі своїми бригадами «до особливих умов», тобто до повної перемоги. Тому, щоб бути разом постійно, вирішили одружитися. Олечка працювала з людьми, а я – з технікою. Я був неймовірно щасливий, коли вона була поруч.

Ксенія Фірковська

 

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: оос, ато, війна на сході україни
В тему

Останні матеріали