Коли Микола Горщар із волинського селища Стара Вижівка уперше поділився власним поетичним доробком із шанувальниками віршованого слова вже в зрілому віці, багатьох це подивувало, бо за зовні уважним та відповідальним лікарем акушер-гінекологом із майже сорокарічним стажем роботи ховається вразлива та ніжна душа сентиментального романтика, що трепетно відгукується на життєві перипетії.
Їй не чужа ні чиста сльоза від болю, ні лагідний дотик кохання, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».
Писати вірші малий Миколка спробував у шкільному віці, коли з підкормилівського хутора Тварця, що на Любешівщині, долав щодня кілька кілометрів бездоріжжя, поспішаючи на уроки улюбленої вчительки-дисидентки Наталії Карезії. Педагог так уміло дарувала дітям любов до рідної мови, що, здається, у неї і камінь заговорив би українською.
– Вона не лише викладала рідну мову, а й вела літературний гурток, – згадує Микола Лукашович. – І та любов до слова так і залишилася в крові у мене на все життя.
Мама, Фросина Яківна, що не вміла ні читати, ні писати, та батько, Лукаш Нестерович, який вчився в польській школі лише три місяці, дуже тішилися, що син у них із задоволенням черпає знання з чистої криниці мудрості.
Про перші вірші Микола Горщар згадує з посмішкою. Писав хлопець про те, що найближче, – про природу. У сьомому класі брався за любовну лірику, бо в п’ятий ходила його симпатія. Коли вступив у медучилище, а згодом призвали в армію та пізніше став студентом медінституту, стало не до віршів.
– Двічі працював у студентському будівельному загоні у Магадані, де проходили по тайзі усе літо, раз – в Тюмені, там споруджували дороги, – згадує мій співрозмовник. – Якось за одну ніч дали 40 «ЗІЛів» бетону. Це був своєрідний рекорд. А ще військові табори – тож практично канікул не було.
Та, коли навідувався в рідне село і, натомившись допомагаючи батькам, брав човен, весло перегортало річкові хвилі – поринав у диво літньої ночі. Думки збиралися в словесну лірику, тиша відлунювала сутністю його внутрішнього світу. Це була така насолода, що не забудеться довіку. Жалкує про одне: малої батьківщини в Миколи Лукашовича не залишилося, бо тато з мамою переїхали в село, а хутірську землю переорали, наче пересипали його спогади.
Він не вміє писати на замовлення. Виливає думки на папері, коли диктує їх душа. Чи не тому в поезіях лікаря з’являються «соломостріха хата», лелеки, що «наклепали коси», «нива їжаком стерні», «медово-полинова доля», несказане, що «несказаним лишилось». А якось Микола Горщар набрався сміливості – оприлюднив свої поезії у «Фейсбуці», хоч пісня на його вірш «Несказані слова», музику до якої написав місцевий композитор Валерій Шафета, давно знайшла своїх шанувальників.
У тиші ночі пише для себе, для друзів, близьких і рідних і радує ліричним словом всіх, хто любить поезію. Від Миколи Лукашовича успадкувала письменницький талант його донька Ореста Осійчук (псевдонім ОршуляФариняк), авторка славнозвісного роману-фентезі «Айхо», відзначеного на престижному українському конкурсі «Коронація слова», – далися взнаки батькові гени.
Попри велику зайнятість на роботі, участь у народному самодіяльному аматорському хорі «Надвечір’я», Микола Лукашович знаходить час не лише для віршів, а й для тихого полювання. Він затятий грибник і з порожнім кошиком з лісу ніколи не повертається.
Наталія Деснянська
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
