4 Травня 2020
Новини

На Волині у родині виховуються майже три десятки прийомних дітей

На Волині у родині виховуються майже три десятки прийомних дітей

На Волині,  Іваничівському районі, подружжя  Анатолія та Ольги Сукачів, які живуть в селі Петрове, а також їхній син Віктор із дружиною, з села Поромів, виховують майже три десятки прийомних дітей. 

Відтак обездолені хлопчика та дівчатка отримали шанс на нове краще життя.  Про це пише ІА ВолиньPost з посиланням на газету Волинь-нова.

Віщий сон про сімох пташенят

— І наснилося мені саме у грудні, коли наша родина стояла перед вибором, яких діток взяти Віті і Наді: виходжу у садок, дивлюся — на на дереві гніздо якась пташина звила. Я туди руку — а там сім пташенят…

Цей сон, який розповіла Ольга Сукач — найстарша берегиня двох сімей, став віщим. Спочатку її син Віктор з невісткою Надією, маючи своїх двох дівчаток, вирішили дати прихисток ще трьом обездоленим діткам з Іваничівського району. Були за крок до цього. Але раптом все переінакшилося: з огляду на те, що в них великий, просторий будинок, запропонували взяти під опіку аж… сімох, оскільки всі вони були між собою рідними…

28-річний Віктор у багатодітній сім’ї в селі Петрове був найстаршим серед чотирьох братів. Пригадав, як у 2008-му його батьки взяли з Володимир-Волинської школи-інтернату чотирьох круглих сиріт: 14-ти, 9-ти, 8-ми та 5-ти років. Перед тим питали синів, чи вони не проти мати названих братів і сестер. Згодилися, бо з дитинства виховувалися на релігійних принципах любові до ближнього. Йому, одинадцятикласнику, додалося турбот: треба було з молодшими вчити уроки, ходити в ліс, погратися. Хоч до роботи звик — ніякої не цурався, навіть хліб випікав. Підключалися і молодші брати — Алім, Рувім та Едуард. Потім до їхнього сімейства ще прибуло шість хлопчиків і дівчаток. Мій співрозмовник каже, що всі вони швидко призвичаїлися і найголовніше, що у доброзичливій атмосфері, де на перше місце завжди ставили Бога, змінювалися у кращий бік.

Були вихованці й зі складним характером. З ними доводилося непросто. Але намагалися добрим словом і власним прикладом таких виховувати.

Після школи Віктор вивчився на електрослюсаря підземного й пішов працювати на шахту №1. В 2012 році одружився з красунею Надією, з якою познайомився ще в шкільні роки в селі Кримне Старовижівського району, де проживала його бабуся по батьковій лінії. А до весілля питав наречену, чи вона не проти взяти в дитячих опікунських закладах чужих дітей. Надя, яка отримала диплом фельдшера в Ківерцівському медколеджі, дала згоду.

Вони мріяли про свій куточок, тому в сусідньому Поромові почали будувати хату, в якій у майбутньому мало жити багато малят. І тоді якраз німецький фонд «Міст у життя» євангельських християн-баптистів реалізовував проєкт, будуючи по Україні житло для обездолених дітей. Таких два будинки невдовзі виросли і в їхньому селі. Тоді надійшла пропозиція створити дитячий будинок сімейного типу. Так до них потрапили Аня, Діма, Віка, Діана, Максим, Андрій і Саша віком від 4 до 13 років родом із Локачинського району.

Надихнув приклад батьків

— Родину для цих діток шукали по всій області,— розповідає подружжя Сукачів-молодших, заваривши мені смачну каву.— Одним не давала змоги житлова площа, інші просто боялися. Працівники Служби в справах дітей спочатку вийшли на нашу маму, яка разом із татом вже випустила у широкий світ десять прийомних вихованців, і одинадцять знову взяли в свою сім’ю. Були теж вагання, але за настійною порадою мами ми багато молилися, щоб Бог допоміг нам вирішити цю дилему. І Він нас почув. Ми пішли на цей крок —  і дуже щасливі.

Пройшли відповідне навчання. Їздили у Волинський обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей, що у Ковелі, познайомитися. Хоча морально були готовими, але діток запитували, чи вони хочуть у них жити. Старші спочатку вагалися, а потім погодилися. Трапилося так, що з оформленням документів вийшла затримка, то вони навіть не хотіли йти в школу, говорили, що чекають приїзду… батьків.

І вже на місці з першого дня у стосунках між усіма членами чималенької сімейки поселилася довіра.

— Буквально на третій день нас із Надією вони почали кликати татом і мамою, хоч ми їм розказували про все відкрито,— не приховує задоволення Віктор.— Наші рідні Софія і Яна скучали, бо раніше жили в батьків, де багато дітей, тому нас постійно запитували, коли вже ми привеземо братиків і сестричок.

Тепер у них весело. Місця в гарно облаштованому будинку, де є все необхідне, всім вистачає. Кажуть, діти слухняні, хороші, лише доводиться уважніше до кожного придивлятися, вивчати, хто який має хист, чим цікавиться.

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Волинь, діти
В тему

Останні матеріали