23 Листопада 2019
Новини

Жінка прихистила мокрого кота, а той змінив усе її життя

Жінка прихистила мокрого кота, а той змінив усе її життя

Сьогодні Софія Марчук разом із котом дивляться новини по телевізору і з нетерпінням чекають, коли задзвонить телефон і на його екрані висвітлиться слово «Коханий». Бо її чоловік воює у зоні АТО, а котик, який поєднав їхні долі, часто подовгу сидить біля дверей, чекаючи господаря. Він знає, що одного дня двері відчиняться – і поріг переступить Єгор.

А все почалося минулої весни. Того дня Софія поверталася додому – йшла швидко, бо насувалася темна хмара і небо раз у раз краяли блискавки. Проте вже біля сусіднього будинку довелося бігти – розпочалася злива. Та така, що здавалося, що у небі звилася дірка – лило наче з відра.

Вона саме добігала до дев’ятиповерхівки, з балкона якого їй махала рукою мама, коли почула розпачливий крик. Це нявчало мокре кошеня, яке кинулося до Софії. «Ти таке ж мокре, як і я, – жінка вхопила однією рукою малюка і під гуркіт грому швидко стала натискати код у замку на дверях. – Ну, нічого, зараз будемо вдома…»

Читайте також

Котик-знайда
Котик-знайда

Поки вона приймала гарячий душ, її мама витерла кошеня і налила йому у тарілочку молока. Доки малюк пив, Тамара Іванівна приготувала вечерю – підсмажила рибку, зробила салат і вийняла з духовки пиріг із маком, який так любить донька.

«Доню, я розумію, що кошеня дуже миле, – мовила вона під час вечері. – Он які китички на вушках, яка гарна довга шерсть, але ж ти сама все розумієш…» – «Так, – відповіла Софія. – З нашими канарейками цей спритник мирно не вживеться. Тож завтра ж розміщу в інтернеті оголошення, що віддамо в добрі руки…»

…Вночі малюк забрався до Соні на ліжко і довго-довго муркотів, наче розповідаючи їй про своє життя. Пригорнувши його до себе, жінка думала про своє. Про те, що у свої 37 років вона все ще сама, що омріяної другої половинки на горизонті її життя й близько не видно. А вона ж так мріяла про кохану людину поруч, про народження діток, про те, що називається жіночим щастям.

Подруги давно уже мали сім’ї і нерідко жалісливо поглядали в сторону Софії. А дехто відверто називав старою дівою і радив народити для себе, щоб «у старості було кому подати склянку води». Вона ж продовжувала вірити у кохання, у те, що неодмінно поруч з нею буде кохана, добра і надійна людина. Витерши непрохані сльози, жінка міцніше притисла до себе кошеня і згодом заснула.

Читайте також

Щасливі бути разом
Щасливі бути разом

А вранці на дверях під’їзду побачила оголошення про зникнення кошеняти і поруч – фото вчорашнього знайди.

«Ви знайшли мого Мурчика? – було чутно, що чоловік, якому зателефонувала Соня, неймовірно зрадів. – Коли ми можемо зустрітися?»

Ввечері до їхньої квартири завітав власник кошеняти. Приніс торт до чаю і все не міг надякуватися за домашнього улюбленця. Мужчина середнього віку був симпатичним і стильно одягненим. Високий, з сірими очима і русявим волоссям, у якому виднілася сивина. А ще він виявився неймовірно цікавим співрозмовником.

«Мій Мурчик – маленький мейн-кун, або ж мейнська єнотова кішка, яку я привіз із Києва, – розповідав він, обіймаючи тваринку. – Заплатив за нього досить дорого, сім тисяч гривень, а проте справа ж не в грошах – котик неймовірно розумний, слухняний. Він став мені не те що другом – рідною душею…»

Єгор розповів, що після розлучення він живе сам і лише після появи в домі Мурчика з’явилося бажання після роботи поспішати до своєї оселі. «Бо ж знаю, що він чекає, що його слід погодувати, – розповідав він. – До речі, це вам за те, що прихистили його…» Соня відмовилася від грошей, хоча сума була рівною половині її  місячної зарплати, і тоді гість запросив її на каву в кафе.

Читайте також

Як із дружби виростає кохання
Як із дружби виростає кохання

«Ти йди, доню, йди, – шепнула Софії мама, коли та стала відмовлятися, а тоді додала: – От би мені такого зятя. Відразу видно – порядна і добра людина».

Слова неньки виявилися пророчими. Вже через день новий знайомий зателефонував і запросив Соню в піцерію. Опісля – на концерт. «Виявилося, що у нас – чимало спільних інтересів, – усміхається щаслива Софія. – Ми любимо однакову музику, книги, а ще Єгор почав навчати мене верховій їзді.

Тож наші зустрічі стали частішати – ми ходили в театр, кіно, влаштовували пікніки на природі, а літнього вечора Єгор зізнався мені у коханні і запропонував стати його дружиною. Я погодилася, бо вже тоді була переконана, що він і є тією другою половинкою, судженою мені Господом.

Я кохаю його і щиро вдячна долі, яка того дня влаштувала наше знайомство спершу з Мурчиком, а тоді і з його господарем. Ми розписалися, повінчалися і полетіли на два тижні на відпочинок. А ще через місяць його забрали у зону АТО.

Котик і досі чекає свого господаря
Котик і досі чекає свого господаря

Коханий уважно слідкував за подіями на Сході і дуже переживав за долю України. Все говорив, що не можна допустити, щоб вороги знову панували на наших землях. І сьогодні він захищає усіх нас, наше майбутнє і виборює єдність України.

«Україну ділити не можна, – часто в телефонних розмовах повторює він. – І ми нікому не дозволимо це робити».

Тож ми з Мурчиком чекаємо кожної вісточки від нього, цінуємо кожну хвилину розмови. А ще – чекаємо весни, бо ж коли розквітнуть перші квіти, лелека принесе нам маленьку донечку. Її ми з чоловіком плануємо назвати Любов’ю, бо любов – це головне…»

Ксенія Фірковська

Все про: ато, Коти
В тему