5 Серпня 2019
Новини

Кохання довжиною в 40 років врятувало від болю та відчаю

Кохання довжиною в 40 років врятувало від болю та відчаю

Дій активно! Живи позитивно!

Після двох років шлюбу Марії та Анатолія Родюків жахлива аварія зробила чоловіка інвалідом.  Десять років тому хвороба за два тижні забрала в подружжя єдину доньку. Але життя Анатолія та Марії – це історія перемоги любові над бідою.

Це реальна розповідь про те, що лебедина вірність буває не лише в кіно. А ще – це приклад кожному, як можна, підтримуючи одне одного, пережити найболючіші випробування.

Подружжя Родюків належало до тих, кого справедливо можна було б назвати «щасливі разом». Бо хіба не за радість була для Анатолія молода турботлива дружина? Хіба не за найбільше щастя – маленька донечка?

Та все перекреслили одна випадкова поїздка, одна мить, одне дерево, котре опинилося обабіч шляху.

«Я поїхав мотоциклом у відрядження з колегою. Товариш не впорався з керуванням. Мотоцикл занесло. В колеги – подряпини. А мене закинуло так, що вдарився у придорожню березу – і невдовзі лікарі констатували перелом хребта», – розповідає Анатолій Йосипович події, що сталися далекого 1980-го.

– Нашій доньці тоді й року не виповнилося. Тож я була в декреті, коли чоловік в аварію потрапив, – продовжує Марія Олександрівна. – Прямуючи до лікарні, куди Толіка завезли, думала: ну, струс мозку або рука чи нога переломані. Навіть коли дізналася правду, ще не усвідомлювала її наслідків.

А наслідки були жахливими: у 25 років чоловік лишився прикутим до ліжка. Той, на кому ще вчора трималася сім’я, сьогодні сам потребував цілодобової опіки.

– Коли чоловік опинився прикутим до ліжка, я відлучила від грудей дитину. Донькою, а їй тоді всього 10 місяців було, стала займатися моя мама. А я вирішила будь-що поставити чоловіка на ноги, – провадить пані Марія.

У скількох спеціалістів вони лікувалися, скільки медичних закладів відвідали – не перелічити. Відновити здоров’я пробували у Любомльському і Турійському районах Волині. Далі – Луцьк, Крим, Донецьк. Навіть у Москву Родюки поїхали!

– Довгий час медики нас шкодували – не хотіли забирати останню надію. Та після чергової операції хірург, який Толю оперував, сказав: «Ходити він не буде». Від тих слів я утратила свідомість. Нашатирем до тями мене привели. Потім заспокійливі кололи. А я все не могла, не хотіла вірити… – через 36 років після цього розповідає вже без сліз Марія Олександрівна.

Коли офіційна медицина винесла вердикт, подружжя Родюків не стало з цим миритися і поїхало в Кобиляки. Адже там приймав тоді Микола Касьян – лікар, про унікальні можливості якого знали далеко за межами України.

Проте дива не сталося. Оглянувши пацієнта, Микола Касьян сказав: «Під час операцій вам повитягали кісточки. Якби не це, міг би спробувати. А так – вибачайте…»

Після Кобиляків був іще санаторій «Слов’янський». Утім подружжя зрозуміло: параліч – це їхній хрест, і нести його все одно доведеться.

Через каліцтво соромився навіть тещі показатися

Довгий час Анатолій Йосипович так соромився інвалідного візка, що ховався не лише від знайомих. Не хотів, аби навіть теща бачила зятя в такому стані. Та як не зрозуміти, коли для багатьох його ровесників справжнє життя тільки починалося, а для 27-річного Анатолія все хороше, здавалося б, закінчилося.

Пізніше завдяки операції медики поліпшили роботу спинного мозку: відновили нерви, які подавали сигнали про потребу сечовипускання. Така (для здорової людини не помітна) деталь значно полегшила життя. Крім того, подружжя опанувало навики спеціального масажу та розтирань. І після повернення в Турійськ чоловік став по-іншому дивитися на життя.

Власна біда навчила дарувати добро

– Десь через рік я дійсно відчула полегшення. Толік не лише сам себе обслуговував. Він чистив картоплю, прибирав, якусь копійчину заробляв на ремонті парасольок, – згадує Марія Олександрівна. – А ще, сидячи вдома, взуття обшивав, набойки ставив.

Якщо на початках серед клієнтів були дружина, брат, сестра, то далі сусіди сусідам розказали, ті – своїм кумам-сватам. Коло клієнтів ширшало. І пішло-поїхало.

– Для ремонту взуття ой скільки всього треба! – зізнається подружжя. І щоби не бути голослівними, перелічують: напильники, плоскогубці, кусачки, клей, викрутки, шуруповерт, наждак, ножі, ножиці, тиски, зажими, фен, електродриль, до 20 видів свердел до неї. І це не враховуючи матеріалів!

– Зараз є в Ковелі спеціалізований магазин, куди поїхав і купив усе, що треба. А колись мусив іти з поклоном до своїх колег у місті і просити, аби продали, – каже Анатолій Йосипович.

Ось так, починаючи з 1990 р., Анатолій Родюк узявся за бізнес. Хоча, каже, хіба це бізнес? Так – аби без роботи не сидіти.

На долю Родюки не нарікають. Хоча смуток в очах навіть за усмішкою годі приховати. Зате радіють із того, що люди про них не забувають, що вдячні, цінують за хорошу роботу. А в іншому – усе нормально, – кажуть і туляться одне до одного з такою ж ніжністю, ніби медовий місяць у них, а не 40 років шлюбу.

Оксана Бубенщикова

Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Україна, Волинь, олександр шевченко, конкурси
В тему

Останні матеріали