20 Лютого 2019
Новини

«Дорога вся була залита кров'ю», - волинянин про Ніч Апокаліпсису на Майдані

«Дорога вся була залита кров'ю», - волинянин про Ніч Апокаліпсису на Майдані

Минає п'ята річниця початку розстрілів активістів на Майдані під час Революції гідності. 18 лютого 2014 року розпочався найкривавіший і завершальний етап Революції гідності, який тривав протягом двох днів. 

Рівно п’ять років тому в самому центрі української столиці почали масово розстрілювати людей. Учасники Євромайдану називають цю подію Ніччю Апокаліпсису. Спогадами про те, як це було поділився майданівець Олександр Нечипорук.

«Кожне середовище має своїх пацюків. Були вони й на Майдані»

Убивці Майдану забрали в Олександра Нечипорука здоров'я та сімейне щастя. Через кулю снайпера Саша втратив бізнес. Якби не підтримка української діаспори, чоловік ледве не втратив би ногу, а від сильної інфекці був на межі життя і смерті. Та навіть із поломаною долею Олександр ні про що не жалкує. І якби життя повернути назад, усе, каже, зробив би так само…

До недавнього часу волинянин Олександр Нечипорук і не здогадувався, що в його жилах тече кров козака-характерника (двоюрідний брат досліджував цю невідому сторінку родоводу).

– А тато розповів, що мій дід – Іван Федотович Нечопорук, який родом із села Одеради Луцького району, – підлітком був розвідником УПА. Його двоюрідний брат – районним провідником УПА. Дід просив батька навідувати біля берези за селом таємну могилу двоюрідного брата. А потім таємно збирав таких ще українців-патріотів у себе вдома. Вони вели розмови про боротьбу за незалежність України, згадували часи УПА, співали патріотичних пісень, – переповідає Олексадр почуте від батька. – Аж після 1991-го дід почав мені давати книги про УПА, багато розповідав інформації, яка не друкувалася. Але про свою участь у тій боротьбі мовчав…

Отож не дивно, що як тільки внук упівця Нечипорука сам став свідком доленосних для України подій, то не зміг не продовжити боротьби, яку все життя вів дід Іван…

– Кожне середовище має своїх пацюків. Були вони й на Майдані. Але весь той зброд – злочинці, бомжі, провокатори – зникли 18 лютого, як тільки ситуація в центрі Києва загострилася, – пригадує Олександр Нечипорук. – До речі, тоді ж зникли й політики, які піарилися на Революції гідності. І це було ще одним доказом того, що ідейний Майдан жив своїм життям, а сцена Майдану – своїм. До неї, щоб ви знали, не допускали простих людей, її тримала непрохідним кільцем охорона тих політиків, які сьогодні при владі. Тож, коли почалися розстріли, на Майдані лишилися тільки ті прості українці, для кого воля й Україна були понад усе…

До речі, доля всіма способами відводила Сашу від біди. Пробувши в Києві, чоловік захворів і з високою температурою повернувся до Луцька. Лікуючись удома, дізнався: 18 лютого в Києві згорів Будинок профспілок, кількість загиблих сягнула півсотні. Тому вже ввечері 19 лютого Олександр знову стояв на охороні барикади Майдану в Києві.

«Завтра, може, й уже не побачимося…»

 – Хоча 19 лютого було відносне затишшя, але перед розстрілом навіть повітря здавалося наелектризованим. Якось перед першою мирною ходою в урядовий квартал побратим Петро Чорний сказав: «Ну, що, хлопці, завтра вже, може, й не побачимося… Але якщо й загинемо, кожного з нас замінить десятеро нових…» – пригадує Олександр.

Зранку 20 лютого над Майданом нависла тиша. Всі розуміли: це затишшя перед бурею. Хто мав – одягав бронежилети. Хоча їхня товщина могла захистити хіба від ножа чи гумової кулі. Хто не мав броніка, обмежувався каскою на голові та арматурою в руці.

– Я допоміг нести секцію металевої загорожі на Інститутську розміром півтора на три метри. Але коли побачив, що по нас стріляють бойовими кулями, то цей метал слугував хіба психологічним щитом… – гірко усміхається Олександр.

Поодинокі постріли. Крики. Стогін. Знову постріли. Уся вулиця Інститутська – в поранених. Де-не-де – нерухомі тіла. А за останньою барикадою – «чорна рота» Садовника (екс-заступника командира роти «Беркута»).

– Їхнє завдання було вочевидь налякати людей і змусити розбігтися. Тому по одних активістах снайпери цілили у скроню, поміж брів, у шию – тобто з гарантованою смертю. Інших лише ранили в ногу, в руку, у плече, – згадує Саша. – Дорога, з якої ми відтягували вбитих і поранених, уся була залита кров?ю. Але паніки не було. І страху – теж. Можливо, це тільки в мене так? Утім нічого, крім гніву та відчайдушного рішення «ні кроку назад», я не відчував. Був готовий рвати тих убивць голими руками! А вони все стріляли. Бувало навіть – чергами. Тому металева брама, якою я затулявся від куль, була, як решето, в дірках…

 

те, що смерть шугала всюди, Олександр був упевнений: не загине. А в сотника Володі Пастушка сталося навпаки: він був упевнений, що віддасть своє життя на Майдані. Із цією думкою навіть не прихилявся під час пострілів, утім лишився живим та неушкодженим, щоб невдовзі піти добровольцем в АТО і до цих пір перебувати в лавах батальйону імені Кульчицького.

В результаті розстрілів 20 лютого з 22 хлопців «Волинської січі» шестеро загинули, 11-ть – тяжко поранені, всі решта отримали незначні осколкові поранення та синці від гумових куль.

– По мені стріляли, а я ще продовжував тримати огорожу, за яку хлопці відтягували тих, хто був у важчому стані. Потім, як опинився в руках лікарів, судово-медична експертиза нарахувала в мене вісім вогнепальних поранень. Більшість були осколковими, два – кульові. Але, – зауважує Саша, – найсерйознішою виявилася травма коліна: суглоб мені роздробило повністю…

Українці в США збирали кошти на моє лікування і проживання

Аби відновити рухомість коліна, Олександрові поставити половину донорського суглоба. Чотири місяці чоловік не міг узагалі ставати на ногу. Тому пересувався на милицях. Потім – на одній. Потім – уже без них. Але, на жаль, організм через інфекцію відторгнув чужу кістку. Спочатку вище від 40 градусів піднялася температура тіла. На цьому фоні стало наривати коліно. І зрештою по всьому організму поширилася інфекція, на подолання якої знадобилися два роки і досвід найкращих світових лікарів «Cleveland clinic» (клініки в США).

– Коли коліно в мене спухло до розміру футбольного м'яча, на приймальному відділенні міської лікарні почув: «Пацієнтам із вогнепальним пораненням не маємо права надавати допомогу». – «Що ж робити?» – питаю. «Їдьте в госпіталь інвалідів війни». Та, оскільки це була субота, там мене ніхто не чекав. Знайомий терапевт на свій страх і ризик виписала мені дуже сильні антибіотики, їх прокапали, і це врятувало мені життя, – пригадує Олександр події березня 2015 року.

Обласні лікарі порадили хворому їхати до фахівців Києва чи Польщі. Оскільки до Польщі ближче, на руках уже була віза, і там Олександр отримав першу допомогу після поранення в лютому 2014-го, то поїхав до міста Перемишль. І там військовий лікар узявся за порятунок майданівця.

– Щойно мені стали спускати нарив, гній хлинув водоспадом на підлогу. Десь із півтора літра набігло, казав лікар. Далі – крапання. А коли найгірше було позаду – хірург зізнався: «Ще день зволікань – і ти би помер».

Привівши пацієнта до транспортабельного стану, польські лікарі дали добро на переліт до США. А там уже Олександра чекали в штаті Огайо, сенатор якого Роберт Портман тісно співпрацює з українською діаспорою, відстоює інтереси України в парламенті США, дуже підтримував учасників Революції гідності і навіть приїжджав на Майдан. Завдяки йому тамтешня лікарня Cleveland clinic прийняла на безкоштовне лікування двох поранених майданівців – лучанина Олександра Нечипорука і ковельчанина Володю Мовчана.

– 1 квітня провели першу операцію на коліні. Почистили все. «Ти знаєш, якби не наше недавно придбане обладнання і новий антибіотик, ми б тобі ноги не врятували», – зізнався тамтешній хірург. Потім був ще один піврічний курс лікування. Потім іще один через два роки – протезування колінного суглоба, – перелічує Олександр пережите. – Увесь цей час мною опікувалася українська громада. Вони оплачували лікування, проживання, харчування, переліт. Це величезні кошти. Якби Cleveland clinic не покрила витрати на лікування, то без медичної страхівки за самі три операції, ліки і реабілітацію, які вони мені зробили, довелось би заплатити понад 300 тисяч доларів, тобто майже десять мільйонів гривень! – із вдячністю каже Олександр. – Окреме «спасибі» подружжю українців із Огайо – пану Нестору і пані Ніні Шуст. Зараз їм 85 років. Вони безмежно люблять Україну. Досі є членами національної скаутської організації України «Пласт». Ці чужі, здавалося б, люди полюбили мене, як сина. Витрачали на моє утримання чимало власних коштів. Усюди возили власним авто (бо в Америці без машини нікуди). Також величезна подяка лікарю Марусі Струсь, лікарю Зені Черник, які організовували моє лікування і перебування в США. І ви знаєте, якби не всі ці випробування, я б так і не дізнався, наскільки ми, українці, – сильна і дружна нація і на яку самопожертву здатні в ім'я волі та України.

А що між хлібом і свободою обираєш ти?

За п'ять років, що минули від Революції гідності, Олександр утратив бізнес. Досі не відновив нормальної роботи коліна. Але здоров'я, каже, – то таке… Найскладніша ситуація – із сім'єю. Тривала розлука, відчуття дружиною образи, що не послухав і зруйнував, – усе воно наклалося на стосунки. Дружина подала документи на розлучення, і 21 лютого 2019-го має бути суд у цій справі. Та чоловік зізнається: він проти розлучення. Бо кохає дружину всім своїм серцем і був вірним їй усі 10 років спільного життя.

– Прикро, звичайно, за ситуацію у власному житті. Прикро, коли чую докори: «І що тобі дав той Майдан?» Таке запитати можуть лише ті, хто в той доленосний етап нашої історії сидів удома і не зробив НІЧОГО! Як українець і патріот своєї держави я вважаю: саме з Майдану все почалося. Все – це пробудження нації! Це повний відхід від тоталітарної Росії! Це цілковита спрямованість на європейські цінності! Це відновлення мови, музики, кіно! Це незалежна українська церква! Хіба того мало?!!! …Навіть коли я сам по півроку лікувався в Америці, не переставав волонтерити: збирав кошти й передавав сім'ям загиблих, купував черевики, термобілизну і термошкарпетки. Щоб донести світу правду, постійно виступав перед українцями у Штатах… А те, що люди на Майдані загинули і продовжують гинути в АТО, то це ціна нашого покоління за волю. Тільки якщо мій дід-повстанець не бачив результатів і все одно боровся, як міг, то нам, українцям ХХІ століття, пощастило більше: ми свою свободу вже отримали і тепер її закріплюємо, – впевнений Олександр Нечипорук. – Степан Бандера казав: «Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб. Якщо народ обирає свободу, він матиме і хліб, вирощений ним». Українці, які вмирали у голодомор, це збагнули. Але було вже запізно…

Оксана Бубенщикова

 

 

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Україна, Волинь, суспільство, НП
В тему

Останні матеріали