23 Серпня 2018
Новини

Боєць з Волині розповів про Іловайський котел та жахіття полону

Боєць з Волині розповів про Іловайський котел та жахіття полону

Іловайський котел  історія, написана кров’ю сотнями наших загиблих військових. Їх зібрали докупи і повели на вірну смерть, а всю цю аферу назвали «зеленим коридором». Минуло 4 роки, а за криваве місиво покарання так ніхто і не поніс. Та й навряд чи понесе…

– О, Господи, – подумав Михайло, коли, розплющивши очі, побачив перед собою небо і… соняхи, – чи живий я? Та коли побратими почали його отямлювати, зрозумів: таки живий.

Михайло Маляревський(з позивним «Міміно») у сумнозвісному для України 2014 році подався до Польщі – заробляти на прожиття для родини. Та, коли дізнався, що на рідній землі почалися бойові дії, миттю повернувся додому –на Волинь. У Луцьку якраз формувався батальйон МВС «Світязь», тож чоловік без вагань записався у його лави. Півтора місяця тренувань – і на Схід. Після тижневого перебування у гарячій точці командир повідомив: 30 чоловік з батальйону повинні вирушити на зачистку Іловайська.

– Тільки-но ми увійшли туди, ворог одразу з нами замкнув подвійне кільце, як ніби нас там уже чекали. Спочатку ми зайняли оборону в порожньому дитячому садку, потім – у закинутому будинку, далі – засіли в школі. Там же зібралися хлопці ще десь із шести батальйонів, – пригадує Михайло.

Михайло (зліва) з побратимом

«Кривавий» коридор

Те, що справи кепські, хлопці добре розуміли: тиждень поспіль стрілянина не припинялася, а міни і «Гради» фактично накривали подвір’я школи.  Як наслідок – один «двохсотий» і один «трьохсотий». Та позицій своїх не лишали, не було наказу. Вже тоді між військовими почали ходити чутки про «зелений коридор», за який нібито домовляється вище військове керівництво, аби хлопці вийшли з оточення.

– Лише зі слів інших бійців я знав, що наше керівництво нібито домовляється, аби нам дали змогу вийти з того пекла. З дня на день чекали обіцяного. І одного дня військовий з Дніпра-1 повідомив, що нам дали добро, – продовжує розповідь боєць.

Дорогою один до одного під?єднувалися різні батальйони. Сформувалась ціла колона. Щодо її чисельності, Михайло зазначає: десь до двох тисяч. Уже коли вийшли за місто та дійшли до поля, почались поодинокі постріли. Та тоді хлопці навіть і гадки не мали, що на них чекає.

– Нам дали спокійно дістатися ділянки, де нас уже очікували. Вони  сиділи у заздалегідь приготовлених окопах, звідки  і почали щосили по нас гатити, як у тирі – по відкритих мішенях. А ми навіть не мали змоги відстрілюватися, бо не бачили противника. Гатили навіть із танків, які теж попередньо замаскували, – каже Михайло.

На запитання, чому вони довірили свої життя фактично на «чесне слово» ворога, боєць відповідає: іншого виходу просто не мали. А те, що їх – військових, основна частина з яких була добровольцями, – просто зібрали докупи, аби знищити, зрозумів лише тоді, коли почалося криваве місиво.

– Тому і дату обіцяного «зеленого коридору» відтягували з дня на день. По-перше, аби лишити наші війська без змоги воювати. По-друге, аби накопичити в те місце свої сили і,як слід, приготуватися нас «зустріти», – продовжує розповідь чоловік.

Далі – усе як у пришвидшених кадрах у кіно. Михайло лише пригадує, як вискочив із автівки, як біг біля танку, таким чином прикриваючи себе від куль. Далі – пряме попадання у танк… Втрата свідомості, контузія. Потім з розповідей побратимів, які спочатку відсунули його, без свідомості, у соняшникове поле, де і отямили, дізнається, що танк вибухнув, а його хвилею відкинуло на кілька метрів.

Три доби фактично без зупину Михайло з іншими військовими (всього їх зібралося 28 чоловік, – авт.), втікали куди очі бачать. Потім військовий з батальйону «Кривбас» зателефонував своєму командиру. Той запитав про їхнє місце знаходження, а тоді наказав: «Йдіть туди-то, зараз за вами приїдуть». У обумовленому місці їх і справді вже чекали. Щоправда, сепаратисти…

– Коли ми прийшли до місця призначення, нас одразу оточили. Чи це керівництво здало, чи сепаратисти  перехопили телефонну розмову – не відомо. Але, якщо керівництво знало, що телефонна розмова може бути підслухана ворожою стороною, то чому все одно домовлялося з нами? – роздумує  Михайло.

Від звірських катувань врятував наказ «папи»

Сепаратисти позабирали у наших військових  зброю, посадили на два БТРи і повезли у Донецьк. Там їх возили по військовим частинам і хизувалися своїм «уловом» перед іншими. Хлопцям довелося пройти усі кола жаху і принижень. Усі деталі Михайлові навіть згадувати неприємно. Перегнути планку озвірилим «ДНРівцям» не дозволили самі конвоїри, які охороняли хлопців. Вони сказали: «Папа сказал, не трогать».

Потім поїхали і до самого «папи», так бойовики називали свого головного – Олександра Захарченка. На подив усім, він пообіцяв, що всі полонені повернуться додому живими. Але перше – повинні відбудувати те, що розбомбили українські війська.

Усіх полонених поселили у маленькій кімнатці у гуртожитку. Місця заледве вистачало, аби сидіти, про повноцінний сон годі було й говорити. Щодня – важка робота, з їжі – лише хліб і вода.

«Десь через днів 5 приїхала туди Руслана Лижичко і Рубан (Володимир Рубан брав участь в переговорах з бойовиками щодо обміну полоненими, – авт.). Поступово з ними відпустили усіх полонених», – каже Михайло.

Далі – лікування у госпіталі в у Дніпропетровську. Але довго там «влежати» Михайло не зміг – невимовне бажання якнайшвидше обійняти рідних: доньку, дружину, матір – було сильнішим за біль. Уже у госпіталі в Луцьку йому зробили операцію на легенях. Війна добряче далася взнаки: зір упав, постійні головокружіння і болі, поганий слух... Перші півроку, як повернувся, не міг навіть спати – картини жахіть із війни постійно переслідували його.

– Головне в такі моменти не «підсісти на стакан» і отримати моральну допомогу і розуміння від рідних, інакше – можна дійти і до суїциду. Я перші кілька неділь, як приїхав, постійно брав своїх, і ми просто йшли до лісу по гриби. Там я насолоджувався тишею. Така своєрідна реабілітація у мене була, – розповідає боєць.

На запитання:«З чим, після всього пережитого у нього асоціюється День незалежності?» відповідає: «На День Незалежності 2014 року ми сиділи під обстрілами в школі в Іловайську і чекали, що вся ця техніка, яку вивели у Києві на парад, прийде до нас на допомогу. Багато з тих, хто так само цього чекав, уже давно закопані у землі…»

На День Незалежності України року 2014 головною вулицею столиці проїхали близько півсотні одиниць військової техніки, у тому числі новітні її зразки. Маршем пройшли 14 парадних розрахунків загальною чисельністю близько 1,5 тисячі військовослужбовців. Парад року 2018 обіцяє вразити ще більшою потужністю. Лише військової техніки буде 250 одиниць.

Кількість загиблих у Іловайському котлі, за різними підрахунками, сягає 400 чоловік…

Ірина Бура

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Україна, Волинь, ато, трагедія, війна на сході україни, ато, армія
В тему

Останні матеріали