22 Березня 2018
Новини

Рік без митрополита Ніфонта: людина живе доти, доки живе пам'ять про неї

Рік без митрополита Ніфонта: людина живе доти, доки живе пам'ять про неї

Рік тому завершився земний шлях митрополита Луцького та Волинського Ніфонта, але він лишається жити у серцях та спогадах вірян.

Ще маленьким хлопчиком доля стала посилати йому випробування. Що таке сирітство, він пізнав із двох літ. Проте відсутність батьківської любові, мабуть, і допомогла дитині знайти любов Отця Небесного і всього себе присвятити служінню Господу і людям…

Ким був митрополит Ніфонт для тисяч вірян? Яким залишився у пам’яті своїх духовних чад? Згадаємо цю світлу Людину…

– Перед тим, як познайомитися з тоді ще батюшкою Ніфонтом, я був далеким від віри і від церкви. 23-річний, модний, упевнений у собі, я ніколи не відвідував храму. Та якось, коли помер наш родич і я стояв у тамбурі церкви, почув слова «алілуя» та «амінь». На запитання, що означають ці слова, мій сусід Толік запропонував поїхати на службу до одного священика (це якраз мала бути Прощена неділя, перед Великим постом). Хоча той священик правив у далекому селі і навіть не в нашій області, а ми з Толиком мали в неділю сходити на виборчу дільницю і проголосувати (в Радянському Союзі це було найважливішим для громадянина), ми з Толиком усе одно потрапили на службу до батюшки Ніфонта (а тим священиком був саме він). Задля цієї зустрічі (як я вже потім збагнув) Бог розпорядився, аби поїзд, на який ми не встигали через голосування, запізнився. Так само дочекався нас автобус, що мав довезти до волинського села Рудка-Козинська. І проповідь тоді ще молодого монаха, його аскетичне облачення, його ставлення до людей вразили мене настільки, що відтоді я не пропустив жодної служби батюшки Ніфонта і врешті теж став монахом…»

– Коли батюшка Ніфонт іще правив у Рудці-Козинській Рожищенського району, до нього людей тягнуло, наче магнітом. Щоб побувати у нього на службі Божій, щоб послухати його мудрих проповідей, в село стільки молоді приїжджало: навіть із Чернівецької області, з Білорусі. Дівчата просилися на нічліг до місцевих жителів. А ми, хлопці, розкладали намети біля скромної сільської церковки і клали свої матраци просто на землі.

А наступного дня, вже після служби, люди збиралися біля церкви, співали древні Псалми, котрі ще кобзарі виконували. Батюшка Ніфонт до кожного (уявляєте – до кожного!) підійде, поговорить, поспіває.

Саме з благословення отця Ніфонта сотні, а може – й тисячі юнаків отримали можливість навчатися в духовних семінаріях Одеси, Петербурга (тоді ще Ленінграда), Москви (Троїце-Сергієва лавра). Меншість обирала монашеський сан, більшість ставала священиками та служила во славу Богу не лише в Україні, Росії, Білорусі, а й у Західній Європі. Причому – зауважте – це було ще в радянські часи, коли священики зазнавали утисків та гонінь…»

«Владика Ніфонт був унікальним в усьому. Особисто мене завжди вражали його феноменальна пам’ять та його вміння відчувати кожну людину. Якось до нього за порадою приїхала жіночка, а через тривалий час  владика побачив її у Почаївській лаврі. Побачив – і не просто впізнав, по імені назвав! Мабуть, це Господь відкривав владиці деякі моменти…»

– До батюшки приїжджало дуже багато вірян. Дуже! Бували дні, що в черзі чекали сотні людей. Із них 99 процентів мали серйозні проблеми. Всі ці люди їхали, бо знали: молитвами владики Ніфонта сам Бог звершує свої дива, устами батюшки – промовляє. Хтось завдяки цим порадам кардинально змінював життя. В когось хвороба відступала. Моя мама, наприклад, потрапила в дуже страшну аварію. Хоча лишилася жива, але вся була поломана-потрощена. Лікарі фактично складали маму по частинках. Дізнавшись про нашу біду, батюшка Ніфонт тривалий час молився за здоров’я моєї мами. І вона не просто встала, не просто пішла. Зараз мамі 80, а вона постійно в русі».

– Ще як батюшка служив у Рудці-Козинській, до нього приїжджало дуже багато біснуватих. Кричали, диким звіром вили, билися об землю. Їх батюшка ніколи не відчитував. Але проводив над біснуватими водосвятні молебні, читав Євангеліє, причащав, давав із собою свячену водичку. Завдяки цьому темні сили виходили з людини, вона наповнювалася світлом і зцілювалася. Скільки подібних зцілених було – ніхто не фіксував. Але що таких випадків було немало – це правда».

– Батюшка іншим допомагав, а сам через свою доброту фізично потерпав. От, до прикладу, хвороба, яка довгі роки мучила владику, – це ж він так спокутував людські гріхи! Але при цьому ніколи не нарікав на хвороби. Вже наприкінці життя, бувало, він молиться у своїй келії, ми побачимо: «Ну, як ви, батюшко?» – «По-стариковськи. По-стариковськи…» І все…»

– А ми завжди дивувалися, звідки в батюшки Ніфонта сили здійснювати стільки паломницьких поїздок. Коли в Росії віднайшли мощі Серафима Саровського, то єпархія (владика тоді служив на Хмельниччині) викупила п’ять чи шість залізничних вагонів, усі вони були заповнені вірянами, котрі виявили бажання поїхати до Москви. І владика доти не пішов до себе в купе відпочивати, доки не обійшов усіх людей і не поспілкувався. А коли владика перейшов служити на Волинь, то найбільш пам’ятною для нас, його духовних чад, стала поїздка святими місцями України. Щоб умістити всіх охочих, ця паломницька мандрівка зібрала 18 автобусів! І от уявіть собі картину: паломники зі всіх 18 автобусів виходять і зливаються в єдиному піснеспіві: «Господи, помилуй» та «Спаси вас, Господи».

…Хоча кожна поїздка з владикою була особливою, сповненою піднесення, але фізично кожному було тяжко: втома, ноги набрякають. І тільки владика ніколи ні на що не скаржився…

– Мабуть, найбільшим смутком для владики Ніфонта був розкол православ’я в Україні. Як було чинити священику, місія котрого – нести любов, милосердя, прощення? Через те, що православний люд, замість об’єднуватися довкола Христа, став ворогом дивитися один на одного, владика тривалий час голодував у центрі Хмельницького.  Щоб зрозуміти, як бути в буремні часи, радився навіть з афонським старцем Паісієм (У Греції, до речі, теж був розкол вірян, доходило аж до кровопролиття: бо одні ратували за дотримання старого стилю у церковному календарі, а інші вимагала перейти на новий стиль). Так-от, старець Паісій із приводу розколу православ’я в Україні сказав митрополиту: «Завжди поступай за церковною ікономією – тобто з терпимістю, любов’ю та миром». Почувши ці слова, владика повернувся на Хмельниччину та смиренно прийняв рішення Священного Синоду: їхати з пасторським служінням на Волинь. «Куди ж Ви, владико? Там же вогонь горить!» – плакали хмельниччани після прощальної Літургії. А він промовив: «Так, горить моя рідна Волинь. І я готовий власною кров’ю загасити вогонь, розпалений людьми, котрі не розуміють єдності Церкви».

– У владики було велике серце. Серце, в якому любові вистачало для всіх: для діток-сиріт і самотніх старих, для великих справ і маленької, нікому не відомої людини. Дуже владика тішився тим, що люди моляться, постяться, що ходять у церкву. Пам’ятаємо, в ознаменування 1000-ліття Волинської єпархії владика організував хресний хід Почаївської чудотворної ікони, з котрою тисячі вірян пройшли всіма парафіями Волині. Люди йшли, виконували церковні піснеспіви, молилися. А молитва, щоб ви знали, очищає й умиротворяє не лише людську душу, а й повітря довкола, всю нашу землю! Знищує злобу й нетерпимість! Так-от, під час цього хресного ходу відбувалося дуже багато зцілень. Якщо їхати з Луцька на Ковель, за селом Княгининок стоїть при дорозі хрест – саме на цьому місці Почаївський чудотворний образ допоміг прозріти сліпій жінці».

– Владика, скільки дозволяло здоров’я, був у русі. Постійно їздив навіть у найвіддаленіші парафії. Коли люди дізнавалися про візит Ніфонта, то приходили з усіх довколишніх сіл. Коли він спілкувався з ними, віряни слухали й упивалися. Яка глибина була в його простих словах!  Здавалося, то не людина, то сам Господь промовляє устами владики!..

А одного разу вже пізно ввечері ми йдемо сільською вулицею до хати, де мали нічліг. В усіх будинках уже темно. А то бачимо – у старій хатинці вікно світиться. «Оце подивися сюди, – каже батюшка Ніфонт і показує рукою». Я глянув – а там на колінах бабуся стоїть перед іконами  і молиться. «Оце, синку, дивись, – каже, – на таких людях і тримається наш світ…»

…22 березня 2017 року владика Ніфонт завершив свій земний шлях. Але його добрі справи лишаються жити. І ніколи не вмре та любов, яку він засіяв у серцях сотень тисяч вірян. Тож недарма кажуть, що людина живе доти, доки живе пам'ять про неї…

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Україна, Волинь
В тему