Приїхав зі Шрі-Ланки захищати Україну і… знайшов своє кохання
Коли три роки тому Валентина Бондарчук приїхала до Житомирського військового шпиталю з гуманітарною допомогою, то і подумати не могла, наскільки цей візит змінить її життя.
Тоді серед поранених був чоловік, який зовсім не знав української. Оскільки він зі Шрі-Ланки, а вона – з невеликого села на Житомирщині, то обоє розмовляли через перекладача. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Як же так вийшло, що тепер ці двоє таких різних людей живуть разом у Будо-Бобриці, а чоловік українською щодня промовляє Валентині «Я люблю тебе»?
Удова з 4 синами і 5 внуками
До цієї доленосної зустрічі у шпиталі Валентина мала звичайне сільське життя. Вона працювала акушеркою у Будо-Бобрицькому фельдшерському пункті, була депутаткою місцевої громади, виховала чотирьох синів. Жінку тішили п’ятеро онуків. От тільки поруч не було коханого чоловіка. Адже він помер 15 років тому.
Усе життя працюючи медикинею, Валентина звикла допомагати людям. Саме тому й опинилася у військовому шпиталі – привезла гуманітарну допомогу пораненим. Там і побачила Упула.
«Ми познайомилися в листопаді 2023 року. Він тоді лікувався після складного поранення. А я як депутатка громади привозила гуманітарну допомогу до лікувального закладу. І тоді вперше його побачила», – згадує Валентина у розмові із «Суспільне. Житомир».
Вони розмовляли. Англійську Валентина колись вивчала у школі, Упул знав лише кілька українських слів. Та мовний бар’єр чомусь не став перешкодою.
«Ми одразу обоє відчули, що симпатизуємо одне одному. Спочатку подружилися. Після зустрічі почали переписуватися через Google Translate. А вже потім все якось саме собою закрутилося», – розповідає жінка.
Із 18 років був військовим
Цього чоловіка звати Даріджу Біянвіледж Упул.
У 18 років він вступив до спецназу Шрі-Ланки. Після служби працював у різних країнах, мав досвід міжнародних місій, був у Західній Африці та Афганістані, понад шість років працював у Дубаї, Шарджі й Абу-Дабі.
«Я професійний солдат. Працював у багатьох країнах», – так коротко пояснює він своє минуле.
У серпні 2023-го Упул став іноземним добровольцем українського війська і спочатку служив в Інтернаціональному легіоні. 6 травня 2024-го, після першого поранення, приєднався до 66-ї окремої механізованої бригади ім. князя Мстислава Хороброго. Воював на Донецькому напрямку. 31 липня 2024 року його нагородили «Лицарським Хрестом» за виведення побратимів з оточення. А 13 вересня того ж року він отримав тяжке поранення.
Упул втратив зір на одне око і слух на одне вухо. Переніс чотири операції, лікувався та проходив реабілітацію у Дніпрі, Харкові, Києві, Житомирі. Після цього, за словами Упула, повернутися на війну він уже не міг.
«Якщо тобі нікуди йти – залишайся в нас»
Після важкого поранення Упул знову опинився у Житомирському шпиталі. Там вони з Валентиною побачилися вже вдруге.
Вона розпитувала про нього, його життя, поранення. Він через перекладача пояснював, що більше не може повернутися на фронт і потребує допомоги. Тоді Валентина сказала йому: якщо нікуди йти, то чоловік може залишитися жити з її родиною.
Для іноземця, який приїхав в Україну як доброволець, воював, отримав важке поранення і після кількох операцій уже не міг повернутися на службу, це була пропозиція не просто даху над головою. «Вона дала мені найголовніше – дім», – каже Упул.
Валентина допомогла оформити документи. Згодом він отримав громадянство України.
Звісно, Валентина спочатку переживала, як село сприйме чоловіка зі Шрі-Ланки. А потім приїхали її сини, познайомилися з Упулом – і побоювання швидко зникли. Усі четверо синів Валентини прийняли його як свого. А п’ятеро онуків, за словами жінки, просто полюбили. Влітку вони проводять час разом: грають у футбол і волейбол. Упул навчає дітей бойових прийомів та вигадує для них різні розваги.
Упул поступово стає своїм і для сусідів. Іще кілька місяців тому вони ледве могли порозумітися. Тепер чоловік уже значно краще говорить українською. Сусіди розповідають, що він відповідально береться за будь-яку роботу, спокійний і добросовісний. Він саджає картоплю, боронує поле трактором, допомагає по господарству.
Від шаурми до української консервації
У родині поступово звикають і до кулінарних традицій одне одного.
Упул часом готує для Валентини та її родини страви зі своєї кухні – зокрема шаурму та інші смаколики.
А от українська домашня консервація спочатку його зовсім не зацікавила. Валентина згадує, як він побачив її банки і категорично заявив, що такого їсти не буде, не звик. Та з часом почав пробувати. Особливо йому припали до смаку консервовані персики та абрикоси.
Так само поступово він звикає до української мови, сільської роботи, місцевих звичаїв. «Я вивчаю українську мову, культуру і все, що пов’язане з Україною. Сподіваюся, зможу стати справжнім українцем», – каже Упул.
Він уже знає «Добрий день», «Дякую», «На здоров’я», «Доброго ранку», «На добраніч». Але є слова, які вивчив найкраще. «Щодня кажу Валентині: «Я люблю тебе». І вона мені відповідає, що любить мене також».
І коли бачиш цю закохану пару, розумієш: навіть у найважчі часи любов перемагає!
Ніна Грицюк
Фото: suspilne.media
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.