Як загублений на зупинці гаманець привів жінку до весілля
«Дівчино! Дівчино, зачекайте!» – почула Марія позаду себе й озирнулася.
За нею, важко переводячи подих, біг якийсь чоловік. На вигляд – років сорок, у темно-синій сорочці, трохи розкуйовджений, ніби щойно з ліжка, - йдеться у газеті «Твій вибір».
– Це випадково не ваше? – запитав незнайомець. І в його руках Марія справді впізнала свій старенький шкіряний гаманець, із яким ходила вже років десять і який пару хвилин тому безрезультатно шукала в сумці, думаючи, що забула його вдома.
– Господи... Я навіть не помітила, як загубила...
– Він випав, коли ви діставали телефон, – усміхнувся чоловік. – Добре, що я побачив і вас догнав.
– Дуже вам дякую...
Вона вже хотіла піти, але незнайомець усміхнувся ще ширше.
– А, може, пригостите кавою свого рятівника?
– Вибачте... – усміхнулася у відповідь Марія. – Але дуже поспішаю. Справді.
– Хоч ім′я своє назвіть, – не здавався чоловік.
– Марія.
– А я Андрій.
Жінка хотіла сказати «Дуже приємно». Та якраз під′їхав її автобус. Тож Марія лише махнула рукою на прощання і поспішила зайти всередину, аби не спізнитися на роботу.
Вона встигла зайняти місце біля вікна. Коли автобус рушив, іще раз озирнулася. Андрій так і стояв на тротуарі, дивлячись їй услід. «Дивний якийсь...» – всміхнулася сама до себе. І вже за хвилину думала про квартальний звіт, який сьогодні до кінця дня мала доробити.
Зустріч під час дощу
Марії було тридцять вісім. Працювала бухгалтеркою в невеличкій фірмі. Після смерті мами жила сама. А покладатися тільки на себе звикла ще з юності, коли раптово помер тато.
Колись Марія мріяла про щасливу сім′ю. Весільну сукню вже майже вибрала. До вінчання залишалося якихось два місяці. Та саме тоді наречений зізнався, що зустрів іншу.
Після того Марія ніби замкнула серце на ключ. Подруги знайомили її з чоловіками. Мама час від часу зітхала: «Доню, життя так швидко минає...» Та Марія у відповідь казала: «Краще буду сама, ніж аби з ким».
От і сьогодні: поверталася з роботи, щаслива, що таки доробила той клятий звіт. Якийсь перехожий оцінив Марію з ніг до голови: миле личко, струнку фігуру, гарне волосся, що хвилями розпадалося по плечах. Та Марія навіть не відповіла на посмішку незнайомця: боялася знову обпектися.
Аж раптом став накрапати дощ. Марія дістала парасолю. Дощ посилився, тож жінка пришвидшила крок. І тут бачить: на ґанку аптеки – літня жінка. Тримає в руках два повні пакети й розгублено дивиться на небо: перечекати дощ чи таки прямувати і мокнути?
– Ходіть під мою парасолю, – запропонувала Марія.
– Дякую, але може…
– Та ходіть, проведу, – наполягала на своєму Марія. – Нам, думаю, по дорозі!
А почалося з вареників із чорницями
Хоча будинок літньої жінки був геть в іншому мікрорайоні, Марія в цьому не зізналася. Довела незнайомку до її п′ятиповерхівки й уже хотіла прощатися.
– Е, ні! Без пирога тебе не відпущу, – запротестувала жіночка. І Марія, скільки не віднікувалася, таки зайшла до бабусі на чай.
Квартира була маленькою, але напрочуд затишною. На стінах – фотографії: чорно-білі, кольорові – з чоловіком, дітьми, ще якимись людьми. На підвіконні квітла червона герань: геть, як у Маріїної мами колись.
– Живу сама. Чоловік уже спочив у Бозі. Дочка з дітьми за кордоном. А син навідується. От і сьогодні спекла йому пиріг, а він, як завжди, – на роботі затримується.
Десь із годинку Марія посиділа з Валентиною Семенівною. Дізналася, що та – колишня вчителька, на пенсії читає книги, займається квітами.
Коли Марія вже збиралася додому, господиня ще раз подякувала за парасольку, за вечір і додала:
– Приходь, Марійко, ще. Посидимо, поговоримо. Якщо, звичайно, хочеш…
І Марія, дивуючись сама собі, справді почала провідувати Валентину Семенівну. Можливо, так компенсовувала свою самотність. А може – пані Валентина нагадувала Марії маму, теж колишню вчительку.
От і сьогодні, повертаючись із ринку, Марія вийшла на дві зупинки раніше й забігла провідати Валентину Семенівну.
– А я якраз тебе чекала! – з порога засміялася жінка. – Ти казала, ніколи не ліпила вареників із чорницями? То я тебе навчу.
– Але ж у мене повні торби продуктів на тиждень, – засміялася Марія у відповідь.
– Нічого. Клади в мій холодильник. Місця вистачить, – відповіла пані Валентина, й обидві жінки взялися до тіста й начинки.
Оце-то збіг!
Коли всі вареники вже були готові, у двері подзвонили.
– Певно, Андрійко, – зраділа господиня й поспішила відчиняти. А за мить до кухні зайшов син пані Валентини.
Марія побачила його і завмерла. Бо то був той самий чоловік, який недавно повернув їй загублений на зупинці гаманець.
– Так ось куди ви тоді поспішали... – усміхнувся Андрій, упізнавши мамину гостю.
– А ви, виходить...
– Так, це моя мама.
Валентина Семенівна спостерігала за цією сценою і нічого не могла второпати. Бо стільки часу обдумувала, як би звести свого сина з Марією, а тут виходить – вони вже знайомі!
Того вечора всі троє засиділися допізна. З такої оказії Валентина Семенівна дістала своєї фірмової наливки. І з кожною новою стопочкою настрій за столом усе піднімався.
– Ой-ой, скоро комендантська! – схопилася Марія.
– Я проведу, – підвівся Андрій.
І хоча Марія віднікувалася, та чоловік навіть слухати нічого не хотів…
– Знаєте... Я досі згадую, як нахабно напрошувався до вас на каву, – неспішно крокуючи нічною вулицею, зізнався Андрій.
– Насправді ви тоді трохи мене налякали, – розсміялася Марія. – Думаю: ото загнув – не встиг побачити, а вже в ліжко тягне.
– Я прошу вибачення. Обіцяю: надалі буду чемним, – усміхнувся Андрій.
– Ну, що ж: будемо вважати, я повірила. Тому з мене кава за повернутий гаманець. Але не сьогодні, бо вже пізно.
І після тієї зустрічі двоє молодих людей почали частенько зустрічатися. Разом гуляли старим Луцьком. Любили зайти до маленької кав′ярні, прогулятися по набережній Стиру в парку.
– А ви не такий, як усі, – якось зізналася вона.
– Це чому ж?
– Бо в моєму житті були лише чоловіки, для яких головне було – футбол, машини й телевізор.
– Та я теж таке люблю.
– Не тільки. Ви стільки знаєте про історію Луцька, Волині. Вмієте слухати. Вмієте бути уважним.
– Я зараз зашаріюся! – перевів Андрій на жарт Маріїні компліменти. Але йому справді подобалося, що ця гарна жінка поруч так його оцінила.
Коли наближався день народження Марії, Андрій зробив їй сюрприз – купив два квитки на балет і цим справді здивував.
– Та я, якщо чесно, ніколи не був фанатом балету, – зізнався вже після вистави. – Мій тато колись сміявся: «Ото мистецтво – мужики в колготках бігають по сцені».
– І що ви йому на це відповідали? – розсміялася Марія.
– Звісно, захищав високе мистецтво і казав, що футбол – це майже те саме, тільки мужики в трусах бігають по полю за одним м′ячем.
Після цих спогадів обоє сміялися так голосно, що перехожі озиралися. Та саме тоді Марія переконалася, як легко їй поруч із Андрієм, як добре й затишно…
Коли вже наближався день народження Андрія, Марія сказала:
– А тепер моя черга дивувати, – сказала Марія, вітаючи Андрія з днем народження, і подарувала поїздку Поділлям.
Два дні вони разом мандрували старовинними місцями. Пили каву в Кам′янці. Фотографували світанок над Збручем. І в якийсь момент зрозуміли, що їхня дружба переросла в щось значно більше.
Яке романтичне зізнання!
У вересні Луцьк святкував День міста. Андрій запросив Марію на екскурсію Замком Любарта.
– Боже, яка краса! – захоплено вигукнула Марія, коли вони разом піднялися на В′їзну вежу. – Правда, Андрію?
Перевела погляд, щоб побачити його реакцію. Аж бачить – Андрій стоїть на одному коліні і простягає оксамитову коробочку.
– Маріє... Ти станеш моєю княгинею?
Вона усміхнулася. Бо в таких історичних місцях вони з Андрієм жартома називали одне одного такими титулами.
– Звісно, стану, мій князю, – відповіла, опанувавши емоції. – Білого коня я, щоправда, не бачу... Але знаєш... без нього ти мені подобаєшся навіть більше.
Того дня Марія довго не могла заснути. Згадувала той загублений гаманець на зупинці, той раптовий дощ, який і познайомив із Валентиною Семенівною.
Мабуть, доля справді не завжди приходить до нас із букетом троянд чи принцом на білому коні. Часом вона дарує шанс у якихось дрібницях, а потім уже наші любов, доброта і готовність помогти ведуть до того, що називається щастям…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.