Українка та американець на фронті покохали одне одного

У той час, коли одні ладні втонути в Тисі чи замерзнути в Карпатах, щоб тільки не йти на фронт, інші добровільно залишають свої безпечні країни і приїжджають захищати Україну в її найважчі часи.

Хтось, сильний і здоровий, ховається від мобілізації. А хтось, будучи тендітною дівчиною з освітою вчительки, йде на передову, щоб з усіх сил стримувати ворога, - йдеться у газеті «Твій вибір».

І про двох таких людей – американця Адама та донеччанку Марію – розкажу разом з «АрміяInform» та Центром рекрутингу іноземців та осіб без громадянства.

Ще малою побачила російську окупацію

Марія побачила російську окупацію ще дитиною, коли 2014-го її рідний Донецьк захопили військові рф та їхні бойовики-маріонетки.

– Тоді в мене ще не було розуміння, що відбувається. В якийсь момент просто помінялися прапори, і все українське стало поганим, забороненим, – згадує Марія.

У школі українська мова залишилася фактично формальністю – факультативом раз на два тижні. Дівчина довго не знала, ким себе вважати. А після початку повномасштабної війни почала сама шукати відповіді: розпитувала друзів, які жили на вільній території України, читала інформацію в інтернеті. Ще перебуваючи в окупації, почала поступово переходити на українську.

Батьки, за словами Марії, мали проросійські погляди, тому розмови з ними відповідей не дали. Тому зрештою дівчина зрозуміла: залишатися в окупованому Донецьку більше не може.

– Мені стало так нестерпно перебувати під російською окупацією, що я вирішила: єдиний шлях чогось досягти, зробити щось корисне зі своїм життям – це виїхати, – згадує дівчина. І 2023-го Марії це вдалося.

Від учительки – до бойової чергової

Після переїзду до Харкова були два непрості роки адаптації. Марія волонтерила, плела маскувальні сітки, долучалася до культурних спілок, брала участь у проєкті, пов’язаному з дітьми з Херсона та Харкова.

У мирному житті вона була вчителькою початкових класів. Тож здавалося, людина, яка щодня працювала з маленькими дітьми, навряд чи могла уявляти себе там, де війна ведеться за допомогою бойових дронів.

– Але в якийсь момент я відчула, що волонтерства мені недостатньо, що маю робити більше, – каже оповідачка.

У пригоді стала англійська, якою володіла Марія. А оскільки дівчина знала, що в українському війську служать іноземні добровольці, то вирішила: її знання мови теж можуть бути корисними. Відтак –зв’язалася з батальйоном «Флеш», пройшла співбесіду – і стала військовослужбовицею.

Тепер Марія на позивний Барвінок – бойова чергова у підрозділі безпілотних систем. Працює з FPV-дронами та важкими бомберами, передає операторам цілі й допомагає їм уражати противника.

Тут уже немає шкільної дошки, дитячих малюнків і уроків. Є карти, координати, дрони і цілі, від правильності яких залежить чиєсь життя.

Про службу Марія зізнається: її м’який характер багато в чому є протилежністю тому, якою, на її думку, має бути людина на війні. Але страх, що її не приймуть у війську, не справдився. Навпаки – побратими й посестри допомагають навчатися, пояснюють незрозумілі терміни, підтримують.

Приїхав із США помогти Україні

А поруч із Марією захищає Україну Адам – американський доброволець, оператор БПЛА.

Він міг залишатися у Сполучених Штатах. Міг жити далеко від вибухів, фронту, російських дронів і щоденного ризику не повернутися з бойового завдання. Але приїхав в Україну, щоб підтримати її народ у дуже важкій боротьбі з агресором.

І саме тут, на війні, Адам зустрів дівчину, яка заполонила його серце.

Знайомство молодих людей почалося зовсім не романтично: нічна зміна, працювали важкі бомбери. Піхоті потрібно було доставити воду та їжу. Але черговий передав неправильні координати, і Марія скоригувала Адама не туди.

Командир сказав більше не повторювати місії: мовляв, ресурси обмежені, а доставка на позиції складна й небезпечна. Марія написала про це Адаму. А він у відповідь сказав: «Ні, у нас достатньо, ми готові поділитися. Це наші українські брати, ми маємо їм допомогти».

– Я була дуже здивована такою рішучістю, – згадує Марія. – Я б не засуджувала його, якби він послухав комбата. Але Адам наполіг. І саме тоді я звернула увагу на нього.

Марія ще раз отримала дозвіл командування – і другу місію, вже за правильними координатами, виконали успішно. Відтоді й почалося спілкування двох раніше не знайомих людей.

Іскра спалахнула на бойовому чергуванні

Спочатку Адам та Марія просто спілкувалися про роботу. Дівчина була новенькою і розпитувала в більш досвідченого американця, як працює «Вампір». Чоловік пояснював.

Домовилися зустрітися. Але війна внесла свої корективи: в підрозділі загинув їхній побратим Джун. Адам допомагав евакуювати його тіло, щоб передати рідним і поховати належним чином. Він ділився з Марією своїми переживаннями. Вона підтримувала його. І ця підтримка зблизила їх більше, ніж будь-яке побачення могло б це зробити.

Згодом молоді люди почали зустрічатися. Бачилися, коли збігався вільний час, а коли не могли – спілкувалися онлайн. Адже на фронті немає звичайного життя. Немає гарантії, що завтра ви прокинетеся поруч із коханою людиною. Є бойові завдання, тривоги, втома і постійне очікування новин. Тому вони навчилися головного – підтримувати одне одного.

– Партнерство так і працює: коли одна людина не в ресурсі, інша має бути трохи сильнішою. А потім – навпаки. У нас так і відбувається. Ми підтримуємо одне одного, – розповідає Марія.

Нещодавно Адам освідчився дівчині. Тепер вони оформлюють документи, щоб одружитися.

І виходить дивовижна річ: українка, яка втратила рідний Донецьк через російську окупацію, та американець, який залишив свою безпечну країну, щоб воювати за Україну, знайшли одне одного саме тут, на війні.

«Хочу побачити вільний Донецьк»

У Марії є мрії на той час, коли війна закінчиться. І вони дуже прості: поїхати до моря, в ідеалі – до Бердянська, який нагадує їй про дитинство і той Донбас, який вона пам’ятає вільним.

Також дівчина хотіла би ілюструвати дитячі книги, їздити в експедиції українськими селами, відтворювати автентичне вбрання, пісні, традиції. А ще, звичайно, – повернутися туди, звідки колись довелося виїхати, – в рідний Донецьк.

Тепер Марія вже знає, чому там за одну мить змінилися прапори і українське стало «поганим» та «забороненим». А тому вони з Адамом роблять усе, аби мрія про українські Донбас та Крим стала реальністю.

Ніна Грицюк

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.