«Коли зацвітали півонії, я згадувала тебе…»

Того літнього ранку я заїхала на ринок купити полуниці.

Людей багато. Біля молочного павільйону жінки торгують сиром. Поруч хтось уже продає молоду картоплю. А далі, під старими липами, – ряд із квітами: одні жінки пропонують, інші – розпитують, як вирощувати. І серед того «прекрасного царства» сидить один-єдиний чоловік. Скроні вже посріблила сивина, але мужчина статний, високий, ну, реально, – красень. Чимось навіть схожий на співака Євдокимова, - йдеться у газеті «Твій вибір».

Квітникар сидів на складному стільчику. Перед ним – великі відра із півоніями. Квіти такі пишні! З таким ароматом! Рожеві, білі, бордові – аж очі розбігаються. «Беріть, дівчата, – припрошує мужчина. – Свіженькі, зранку для вас зрізані!»

– Це ж треба? – промовила я до жіночки, в якої вибирала полуницю, киваючи на продавця півоній.

– Ви про Петра? – здогадалася жіночка. – А якби ви знали, яка в нього така любовна драма!.. Можна в газету написати…

Після цих слів я вже не відчепилася від продавчині, поки та не розповіла. І та історія справді – аж за душу бере…

Розтоптане кохання

Сам Петро із села неподалік обласного центру. Колись був першим хлопцем на округу: високий, роботящий, веселий. Сім?я його жила заможно: велике господарство, землі чимало.

А на сусідній вулиці мешкала Марта – гарна дівчина, але з бідової сім?ї: батько – сторож, мама – доярка, ще й дітей п?ятеро.

Коли Марта закінчувала школу, Петро так закохався в дівчину, що, коли зустрічав де, то в бідного аж серце вискакувало.

Після танців Петро проводжав Марту додому. Усе  літо носив їй букети квітів. Катав велосипедом до річки. А одного вечора сказав: «Марто, виходь за мене». Марта засоромилася, опустила очі: «Я ж і так твоя…» – «Я знаю. І завжди хотів, щоб така, як ти – добра, скромна, – була мені за дружину, за матір моїх дітей».

Після тієї розмови Марта з Петром уже не уявляли життя одне без одного. Планували дату весілля. Мріяли, який дім зведуть, скільки діток матимуть. Та, щойно про їхні плани дізналася Петрова матір, як здійняла ґвалт: «Ноги її тут не буде!» – «Мамо...» – «Я сказала – ні!» – «Чому?» – «Мало тобі дівчат по селу?! Треба ці злидні до хати привести?!» І скільки Петро не просив, скільки не пояснював, що нікого, крім Марти, йому не треба, – даремно.

Усе село чуло ті сварки. Дійшли вони й до Марти. Тож одного літнього вечора дівчина сама прийшла до Петра. Вони стояли біля кущів півоній, вдихали п?янкий аромат, дивилися на мерехтливі зорі і мовчали. А потім Марта сказала: «Я подумала… Не треба нам, Петрику». – «Що не треба?» – «Женитися». – «Але ж я тебе люблю». – «І я тебе». – «То чому, чому?»

По щоці дівчини скотилася сльоза. «Бо якщо ми підемо проти твоєї матері, вона зненавидить мене ще більше». – «Та байдуже». – «А мені ні, – і Марта обережно забрала свою руку з його долоні. – Прощавай, Петре». І пішла… Він іще довго дивився, як у сутінках розвівається її золоте, мов пшеничне колосся, волосся. І це була їхня остання розмова…

Спогади, заховані у квітах

Невдовзі, щоб забути це все, Марта поїхала до Луцька. Там вийшла заміж. Народила двох дітей. Жила щасливо.

Петро теж міг одружитися. Бо ж дівчат біля нього крутилося – як бджіл біля вулика. Та жодна не змогла запасти в душу. І лишався Петро сам.

Не один раз і не два пошкодувала матір, що відмовила сина від весілля. Та минулого не повернеш. Так і померли батьки, не дочекавшись онуків. А Петро лишився завидним холостяком. Красивий, непитущий. Глядів господарство. Доглядав за садком. А ще – вирощував квіти. Особливо півонії. Їх було біля хати стільки, що все подвір?я нагадувало казку. «І навіщо тобі стільки?» – дивувалися сусіди. «Щоб ви йшли по вулиці й милувалися», – усміхався Петро. Хоча насправді він сам кожного вечора ставав біля розквітлих кущів, вдихав їхній п?янкий аромат і спогадами повертався в той вечір, який розділив його життя на «до» і «після»…

Тридцять років минуло, а Петро все не міг забути. Все надіявся бодай разочок зустріти десь Марту. Мільйон разів уявляв цю мить. Навіть до Луцька на ринок зумисно їздив, аби зустріти своє юнацьке кохання. І ось це сталося…

Несподівана зустріч

Того дня Петро, як завжди, привіз квіти на ринок. Сидів собі, дрімав під парасолькою. І раптом чує – знайомий голос!

«Які красиві!» – казала жінка, дивлячись на Петрові півонії. «То давай, мамо, візьмемо всі. Весілля ж», – казала до жінки молода дівчина. Петро подивився на них обох – і серце йокнуло: перед ним стояли Марта і її дочка, а до них підходив молодий чоловік – син, на весілля якому і планувалися квіти.

Коли Марта дістала гаманець, щоб заплатити за півонії, то звернулася до продавця і завмерла… «Петре… Ти?..» На кілька секунд світ ніби завмер. Вони дивилися одне на одного й не могли відвести очей. Марта першою себе опанувала. «Гарні півонії», – промовила якомога спокійніше. «Такі, як ти любила». – «Ти досі пам?ятаєш?» – усміхнулася Марта. – «Хіба таке забудеш?»

Донька із сином переводили з цікавістю погляд із мами на невідомого продавця: «Ви знайомі?» – запитали діти. «Ой, давно. Друзі дитинства», – почервоніла Марта і вже хотіла брати квіти й іти геть. Але син зупинив: «То ви хоч телефонами обміняйтеся: зустрілися через стільки років – і розбіжитеся?»

Петро тут же дістав свою мобілку: «Марто, а й справді: продиктуй свій номер. Я знаю: ти заміжня. Але думаю, чоловік не буде ревнувати до друзів дитинства». – «Наш тато помер. Іще торік, – зауважила дочка. – Але він і так довіряв мамі. Так що – не переживайте…»

Дві самотності й одна любов

Весь день Петро ходив сам не свій. Він був ладен хоч уже набрати номер телефону Марти, щоб почути той голос, який досі був милішим за весь світ. Але Петро вичекав тиждень і нарешті зателефонував.

Того дня вони проговорили майже годину. Марта розказувала про дітей, про те, що вже обоє живуть окремо, а вона рятується від самотності роботою. «А в село чому не приїжджаєш?» – запитав Петро. «Я буваю. Відвідую могили батьків. Але ж годинку біля них побуду, приберу – та й додому». – «То наступного разу вже не минай моєї хати. В мене такі півонії! Замовляв поштою сорти, яких ти й не бачила! Заїдь. Я буду чекати…»

І вона заїхала. Спершу один раз, потім – іще один. То їй Петро полуниці навибирає: мовляв, онукам відвези, то кошик своїх «фірмових» помідорів нарихтує. Марті того добра ніби й не треба: бо могла б у місті все купити. Та й не хотіла, аби в селі пліткували: мовляв, рік тому чоловіка похоронила – а вже йому заміну знайшла.

Звісно, злі язики багато чого плескали. Але добрі люди лише раділи, що дві самотності знайшли одна одну. І якось, сидячи в Петра під хатою і милуючись літнім вечором, Марта зізналася: «Знаєш, я дуже любила свого чоловіка, поважала, була йому вірною. Але щоразу, коли зацвітали півонії, я згадувала тебе…»

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.