Зрада чоловіка закінчилася коханням і народженням дитини
Олена довго прикидалася, що не бачить очевидного. Замість щастя – тиша, замість кохання – звичка, замість ніжності – сухі слова на кшталт: «Я їстиму пізніше» або «Не чекай». Колись вона вірила, що любов – це навіки. Але щось у ній зламалося, коли Андрій перестав навіть удавати, що вона йому небайдужа.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Вона роками намагалася зберегти сім’ю. Але родина, як виявилося, трималася лише на її самопожертві. Усе здавалося штучним. Вранці – мовчазне приготування кави. Ввечері – погляди, що ховаються один від одного за екранами телефонів. Вони стали, як два камені, які колись лежали поруч, а тепер усе глибше тонули у воду байдужості.
Того дня Олена взяла відгул. Просто захотіла побути на самоті. Випити гарячого чаю без поспіху, перечитати улюблений роман. Але її планам завадив дзвінок у двері. На порозі стояла зовсім юна дівчина – гарна, худорлява, із тремтячими пальцями.
– Ви Олена? Я коханка вашого чоловіка, – сказала та рівним, ніби вивченим, голосом. – Я вагітна. Третій місяць. Він змушує зробити аборт, але я народжуватиму. Ви ж, кажуть, безплідна. Тому угода. Я виношу, ви отримаєте дитину. Але за це мені потрібні п’ятнадцять тисяч доларів. Гроші терміново.
Олена втратила дар мови. Від шоку трохи не впала. Її зрадили – і ще й так цинічно, без сорому. Але водночас у словах дівчини проблиснула надія: дитина. Вона стільки років мріяла стати мамою, проходила болючі процедури, ставила хрест на собі – і ось шанс. Неочікуваний. Дивний. Але шанс.
– Залиши номер. Мені треба подумати.
– Та думайте швидше, – погодилася дівчина. – І Андрієві не кажіть, бо передумаю. Я не хочу, щоб він тиснув на мене.
Тієї ночі Олена майже не зімкнула очей. У голові – зрада, біль, дитина, образа, ненависть, надія. Її ніби кидало між берегами: з одного боку – гнів і приниження, з іншого – материнське бажання нарешті тримати на руках своє немовля. Вранці вона перерахувала дівчині на ім’я Настя половину суми. Усе було, як у договорі, тільки усному.
– Іншу отримаєш після пологів, коли дитина буде зі мною, – твердо сказала Олена.
Відтоді дні тягнулися повільно. Вона рахувала тижні, уявляла, яким буде малюк. Купила маленьке боді, ховала в шафі, торкалася його пальцями й тихо усміхалась. Але через п’ять місяців зв’язок з Настею зник. А разом із ним – і її надія. Андрій майже не ночував удома. Повертався пізно, мовчав, уникав зустрічей. І Олена, не витримавши, вибухнула:
– Я знаю все! Про Настю! Вона сказала, що кинула тебе. Що ви все завершили. І вона віддасть мені дитину.
Андрій скривився, наче почув нісенітницю.
– Настя? Ти про кого? У мене стосунки з Людмилою. Вона вагітна. Ми разом. Тобі треба заспокоїтися. До речі, ми маємо розлучитись. Я залишаю квартиру і депозит – користуйся. А я починаю нове життя.
Олена не відповідала. Все, що могла, – стояти й мовчати. А потім впала на коліна у ванній і гірко плакала. Не через Андрія. Через себе. Через втому. Через те, що роками вірила у примару.
Минуло кілька тижнів. Щоб не збожеволіти, Олена вийшла в люди. Випадково зайшла в ресторан – приглушене світло, тиха музика, келих вина. І раптом – голос:
– Ти? Олено! Це ж я! Станіслав! Ми ж разом вчилися. Ти моє перше кохання! Я тебе шукав усе життя.
Сміх, сльози, ще трохи вина. І… спонтанна ніч. Вперше за довгі роки – вона почула, як її називають «прекрасною». Як до неї торкаються з трепетом, а не байдужістю. Через три тижні – кабінет лікаря.
– Вітаю! Ви вагітні.
Олена розридалась. Сиділа на стільці, обіймала живіт і повторювала: «Дякую! Дякую!» Десять років очікувань. І все – марно. А тут – один вечір, одне «ти прекрасна» – і дитина всередині.
Станіслав повернувся.
– Я не сплю. Не їм. Я божеволію. Я мушу бути з тобою. Хоч якось. Хоч поруч.
– Ти вже й так поруч. Бо я… вагітна. І вільна.
Він притиснув її до себе. Тремтів. Сміявся і плакав.
– Це диво. Ти моє диво.
Тепер в їхньому домі дитячий сміх. Маленька Даринка – мрія, яка нарешті стала реальністю. Станіслав – уважний, теплий, з тими самими очима, в які вона колись заглядала ще в шкільному коридорі. А одного дня, виходячи з клініки, Олена побачила знайоме обличчя.
– Настя?.. Це ти?
– Я не Настя. Я Оля. Будь ласка, не кричіть. Я працювала на фірмі Андрія. Знала про його заступницю Людмилу, про її вагітність. Мені конче потрібні були гроші – мама помирала. Я скористалась моментом. Але я працюю, все поверну.
Олена мовчала. Всередині – тиша. Але не та, що ранила. А та, що зцілює. Щомісяця Оля віддає частинами борг. Бо не всі помилки – зла воля. Деколи – просто відчай. А в домі Олени лунає дитячий сміх, пахне пирогами, звучить музика. Станіслав щовечора цілує її в скроню й каже:
– Як добре, що тоді я зайшов у той ресторан...
Іноді шлях до щастя пролягає через зраду, біль, обман і втрати. Але якщо вистояти – отримаєш не просто новий шанс. А зовсім інше життя. Іноді – краще за всі мрії.
Олеся Максимець
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.