Як старий Гультяй полетів на Пасху в Рай

Не буду вам розказувати, в якому то було селі. Але, як почитаєте, то самі впізнаєте. Скажу тільки, що сталася ця оказія торік на другий день Пасхи. Та обговорюють її в селі ще досі.

Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

А сталася вона з дядьком на ім′я Іван. Щоправда, називали його не інакше, як Гультяй. Бо був той Іван – кобель іще той! Мале, худе, ніс довгий. Але така зовнішність зовсім не псувала Іванової харизми. Тож мав він коханок – по всій окрузі! «І чим, скажи, бере тих бабів?» – не раз дивувалися чоловіки. І кожен із них у душІ мріяв бути таким, як Гультяй. Бо самі посудіть: навіть уже будучи в літах, Іван лишався першим хлопцем на селі. Таким, що навіть 30-річні молодиці липнули до нього, як мухи до меду.

Бувало, йде Гультяй селом, а баби зразу – шу-шу-шу, в бік Івана поглядаючи. Та він на жінок пОстарших навіть не зиркне, хоча їхній ровесник. Кицьне здалеку головою, мовляв: «І вам добрий день», та й іде собі далі, підсміюється. Зате тільки взріє дівчат у самому соку, то не пройде, щоб не моргнути. А де запримітить молодиць із досвідом, то так і норовить за дупу вщипнути чи обидва їхні «гарбузики» перевірити на пружність. Правда, щоразу озирався, чи нема де зайвих очей. Бо вже не раз прибігали до Гультяя жонаті чоловіки на розбірки. Одні просто попереджали: мовляв, руки переламають, коли ще раз їх простягне до чужої жінки. Інші, бувало, й морду били. Тож золотий зуб в Івановій щелепі – то блискуче нагадування про розбірки з одним ревнивцем. Але горбатого, як-то кажуть, могила справить. Тож Іван і далі був ласий до чужих жінок, тільки з роками став обережніше підбивати клинці.

Знайшов собі жінку – на все село красуню

А що вже легенд по селі ходило про Іванові походеньки! Книжку можна писати! Взимку баби, буває, посідають коло грубки і давай згадувати, як вони дівували й не одна за тим Гультяєм мліла, після танців провестися просила. Та тільки найвродливіша в селі – Маруся – була удостоєна Іванової уваги.

Спершу, ще як Іван тільки починав завойовувати Марусю, дівочка гоноровилася. Мовляв, із тим Гультяєм додому йти – завелика йому честь. Утім до пори до часу Маруся крутила хвостом. Бо за пів року все село гуло: «А ви чули? Маруську Головачову з Іваном під стіжком застукали!»

Ото смакували тоді люди новиною! Хлопці вусом крутили. Дівчата із заздрощами переповідали. А старий Головач, як почув, то так дочку лупцював. Хотів навіть вигнати з дому. Але Головачиха заступилася за Марусю: «Як єдину нашу дочку проженеш, то й мене більш не побачиш!» За такі слова дісталося й матері. Але врешті змирився Головач, що він – голова колгоспу – буде мати такого непутьового зятя.

Тільки ж Іван – волоцюга така! – замість засилати сватів до Марусі, став тепер собі хвостом крутити: мовляв, знехтували ним, у зяті не хотіли, то буду до інших дівчат загравати.

Старий Головач, зрозуміло, терпіти не став. Бо де таке бачено: спершу звабив дівчину, а тепер женитися не хоче? Тому підстеріг Гультяя серед ночі, притиснув до дерева і сказав: «Сватів зашлеш – будеш у достатку купатися. А не женишся – зловлю за селом і зроблю із бичка вола. Зрозуміло?!»

Іван миттю збагнув, що запахло смаженим. І вже наступного дня Маруся оголосила батькам про заручини.

Горбатого могила справить

Перший рік після весілля Гультяя було не впізнати. Від Марусі ні на крок. По хазяйству, як віл, працює. Тестя з тещею шанує. На чужих жінок не дивиться. «От що робить придане з чоловіками!» – сміялися по селу.

Бо Головач справді нічого не пошкодував дочці: і поля два гектари, і корову з конем, і навіть хату поруч зі своєю. Як-то кажуть: живіть-радійте, діти. Але…

Недарма народ каже: «Скільки вовка не годуй, він до лісу дивиться». Так і з Іваном вийшло. Бо весілля відгуляли гучно. Гультяй став чи не найбагатшим у селі господарем. Марусю свою шанував. Вона його діточками обдаровувала. Та одного дня застукали Гультяя під стіжком. І з ким – із кумою!

Плакала тоді Маруся. Погрожувала, що переїде до батьків. Але… ще більше любила свого Івана. Тож і на третій раз, і на четвертий (коли Гультяя ловили то в клуні із сусідкою, то під клубом із якоюсь приїжджою) ридала Маруся, поривалася «вирвати патли тим курвам». Потім усю ніч Іван у неї «пробачення просив». На ранок жінка аж цвіла від щастя й любові. І так тягнулося роками, десятиліттями.

То от чим було жінкам помазано!

– …Ну що, скажіть, у того Гультяя таке, що баби за ним мліють? – якось, зібравшись за чаркою, завели мужики мову.

Наймолодший із компанії, кучерявий Остап, теж до теми був небайдужий:

– От візьміть Наталку Шевцьову: молода, хороша. Я до неї і так, і сяк. А вона до старого Гультяя бісики пускає! Медом їй там помазано, чи чим?

– Чи «чим», – зареготали всі. – Бо коли з Іваном після косовиці мужики пішли до річки скупнутися та познімали штани, то аж роти пороззявляли, як на Іванове «добро» глянули. Гультяй те побачив, та й собі сміється: «Ви думали, шо з мене, малого, візьмеш? А я не малий! Просто весь ріст мій у корінь пішов».

Багато ще з тих пір пліток селом ходило. І Івановим, і сусідніми. Маруся, щоб після чергової зради не плакати, просто лупила свого Гультяя. А потім неодмінно перевіряла, чи його «добро» на неї так само активно реагує, як на чужих. Іван сумлінно виконував подружній обов’язок. І після того між подружжям знову панували мир та злагода. Хоча це, як розповідали всюдисущі бабки, не заважало чоловікові знову і знову скакати у гречку.

Хай грішник, але крепко всіх любив…

Одного дня, коли всюдисущі бабки позбиралися на лавочці попліткувати, то нарахували, що в Гультяя за всі роки шлюбу було зо двадцять коханок. І це – якщо рахувати постійних. «А тих, що «одноденки», то, певно, ніхто не порахує!» – підсумували жіночки.

А підтвердженням таких сміливих припущень став… похорон Івана. Бо коли у 70 літ в Івана раптово зупинилося серце, то Маруся не тільки побивалася за чоловіком, а й дуже сердилася. Тільки тепер уже не на Івана, а на його коханок. Бо вони ледь не всі приперлися до церкви попрощатися зі «своїм колишнім».

І що цікаво – в день, коли Іван відійшов у Засвіти, якраз припав Великдень. Тому всі в селі дивувалися: «Увесь вік був гультяй, а на Пасху полетів у Рай».

Поплакала тоді Маруся на похороні. За своїм Іванком горювала. Не забувала кидати колючі погляди на чоловікових коханок. Та це був перший і останній раз, коли Маруся вже не влаштовувала скандалу через ревнощі.

А через сорок днів, якраз на Вознесіння, люди, як годиться, зібралися на поминальний обід. Добрим словом пом’янули небіжчика. Мужики, зрозуміло, підпили. Та й давай знову міркувати: от, мовляв, жив Гультяй, увесь вік із бабами грішив, а на тобі – на велике свято полетіла його душечка прямісінько в Рай!

– А знаєте, чого воно так вийшло? – мовив отець Михайло, бо хто-хто, а він знав про Гультяя найбільше, тільки нікому не розказував. – Бо Іван не зі злості те робив, а з великої доброти душевної! Кожну живу душечку приголубити хотів: і вдовицю, й молодицю. Жінки його за це крепко любили. От усі гріхи Іванові й відмолили…

Поліна Костюк

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.