Утратила на війні найдорожче, але офіційно вона – ніхто

Цей біль не передати словами. І не описати порожнечі, яка настає після загибелі найближчої для тебе людини.

Та ще важче стає, коли жінка, чий коханий загинув на війні, офіційно опиняється в статусі «ніхто». Бо немає печатки в паспорті, нема документально підтвердженого зв?язку. Хоча саме вона чекала і підтримувала. Саме їй першою повідомили про загибель бійця. Саме вона організовувала похорон і приймала посмертну нагороду від підрозділу. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

Конфлікт із батьками почався після поминального обіду

Саме так сталося з Аріаною Мирончук, яка була дівчиною загиблого Давида Ярини – командира 1-го відділення спецпідрозділу «Кракен» ГУР.

Як розповіла Аріана виданню «Суспільне Новини», вона познайомилася з Давидом у Києві.

Хлопець ще у 18 років пройшов курс молодого бійця, а 1 лютого 2024-го підписав контракт. «Побратими й робота були для нього на першому місці. Він був готовий пожертвувати своїм життям заради них. Як і тоді, коли загинув», – згадувала Аріана.

Почуття між молодими людьми спалахнули майже відразу. «Давид усім казав, що я – його майбутня дружина. Ми планували розписатися у вересні, переїхати в окрему квартиру в Харкові. Він дуже боявся померти й залишити мене саму», – ділиться дівчина.

Про загибель Давида Аріані повідомив замкомандира роти: «Будь ласка, присядьте, візьміть води, якщо є – заспокійливе». На той час Давид уже два роки не спілкувався з батьками, тому організація його похорону лягла на плечі Аріани.

Давида похоронили на Марсовому полі. Прапор із труни віддали спочатку матері. Та вона ще біля труни передала дівчині той Прапор і сказала: він має бути в Аріани, бо саме вона «на нього заслужила». Згодом замкомандира роти, стоячи на коліні, вручив Аріані шеврон і прапор підрозділу, а начальник патронатної служби – медаль від ГУР.

Та вже після поминального обіду батько Давида вимагав повернути вручене. Аріана віддала Прапор із труни й портрет, але нагороду Давида лишила собі. Потім мучила совість: чи правильно так робити? Дівчина запитала в побратимів Давида, і вони сказали: «Так. Ми вирішили колективно, що нагорода має бути в тебе».

А ввечері Аріані зателефонували з поліції: мовляв, надійшла заява, нібито дівчина присвоїла медаль. У відділку повідомили, що складу правопорушення немає. Та батьки Давида й далі телефонують, вимагають повернути нагороди сина.

«Любов, пам’ять – вони не минуть, – каже Аріана, пояснюючи своє небажання віддавати згадку про коханого. – Він не є колишнім і не має бути забутим».

Обручки купили, а розписатися не встигли

У схожій ситуації опинилася і Тамара Мітельман, наречена загиблого Івана Яремчука, командира підрозділу 41-ї механізованої бригади, у минулому – бойового медика.

Тамара й Іван познайомилися наприкінці 2023 року в інтернеті. Хлопець надіслав їй букет і написав: «Буду до тебе кавалерувати». Майже одразу, ще на початку стосунків, молода пара називала одне одного чоловіком і дружиною. Планували розписатися в лютому.

Найбільше Тамара пам’ятає Краматорськ. Після двох тижнів без зв’язку з позицій у Часовому Яру Іван сказав, що його тримала думка: «Вийду живим – і ми зразу одружимося».

Після того закохані купили в Києві обручки. Та офіційно укласти шлюб пара не встигла. 17 лютого Іван уже не виходив на зв’язок. А згодом ротний повідомив: боєць Яремчук загинув дорогою на курщину, яку активно атакували дронами. Це сталося за тиждень до річниці знайомства Тамари й Івана.

Після загибелі коханого дівчина робила все, щоб повернути тіло Івана. Психолог фонду підтримки сказав їй: «Ви взагалі можете робити все, що вам подобається. А про все, що не подобається, так людям і казати».

Перед смертю Іван відкрив збір на авто для підрозділу, але не встиг завершити. Тамара закрила його збір. Вирішила: ця машина буде його імені. Вона досі підтримує побратимів. Бо, каже, «людина жива тоді, коли про неї пам’ятають».

«Ти його спеціально послала»

Катерина Бідненко – військовослужбовиця. А ще – дівчина загиблого Андрія Савона, водія екіпажу загону спецпризначення Lasar’s Group Нацгвардії України.

Андрій воював у 2017 – 2020 роках за Попасну. З початком повномасштабної війни перевівся до спецпідрозділу. Катерина з Андрієм познайомилися через друзів. Згодом почали спілкуватися щодня. Планували одружитися. «Я найбільше не хочу, зай?, щоб ти залишилася молодою вдовою», – казав він. Але не вірив, що з ним може щось статися. Не хотів навіть думати про смерть.

11 серпня Андрій виїхав на бойове чергування. О п’ятій ранку Катерина побачила, що її повідомлення коханому не доставлене. А близько 17-ї друг зателефонував: «Кать, на жаль, Андрія вже немає. Вибач». Його «догнав» FPV-дрон.

«Дуже складно було прийняти це. Ще два дні тому ми говорили про весілля, планували, як що має бути. А тут…» – згадувала потім Катерина. І відразу після загибелі коханого дівчина побачила, наскільки складно без офіційно укладеного шлюбу отримати бодай якусь інформацію про свою близьку людину.

Ще одним ударом стали хейтери в соцмережах. Одні писали Катерині, нібито вона «спеціально відправила» коханого на передову, «щоб заробляв гроші». Інші радили: «Ти молода, ще знайдеш іншого». Дівчина пробувала пояснювати, доводити щось тим коментаторам. Для того мусила витрачати свої внутрішні сили на осіб, котрі і близько не уявляють, як це – втратити близьку людину. Відтоді минув час. Але біль залишився. Тому про можливі стосунки Катерина каже стримано: «Це завжди буде порівняння. І завжди буде «не те».

«Мені докоряли, що вийшла заміж»

Мар?яна Бондарук зі сльозами на очах згадує своє перше велике кохання, Назара Небожинського.

Він служив навідником БМП 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Коли його викликали у військову частину до Чернівців, Назар поцілував дівчину в лоба й сказав: «Скоро приїду, не плач». І там, на автовокзалі в Рівному, Мар?яна востаннє бачила свого коханого.

Після початку повномасштабного вторгнення Назар боронив Київщину. До смерті ставився по-філософськи: мовляв, коли тобі призначено, тоді це й станеться. Але дівчині нічого не говорив ні про ризики, ні про виклики.

У день загибелі Назар написав: «Котунь, все добре, передай мамі». А невдовзі вже Назарова мама зателефонувала Мар?яні й повідомила: «Назар загинув».

Коли йому посмертно присвоювали звання Героя України, на церемонію поїхали батько й брат. «Мені було образливо, що не могла там бути, бо я дівчина, я – ніхто».

Згодом Мар?яна вийшла заміж. Їй дорікали, що «минуло три роки, а вона вже заміж вийшла». Її чоловікові писали, що він «заміна Назару». Мама Назара теж плакала від образи. І виходить, що з одного боку ти офіційно ніхто, а з іншого – ти по факту мусиш бути нещасною, ти не маєш права на особисте щастя. «Мій чоловік весь цей біль брав на себе. Не докоряв, що я постійно говорила про Назара. Не ображався, коли я могла назвати Назаром, – каже Мар?яна. – Бо мій чоловік втратив своїх близьких і друзів, тож ми обоє знаємо, що таке втрачати і як це болить».

А через 7 місяців після загибелі народилася дочка

У ще важчій ситуації опинилася Ольга Ушакова. Вона – військовослужбовиця, дівчина Андрія Чертова, водія та шифрувальника 47-ї окремої механізованої бригади. А ще – мама Андрієвої дитини.

Молоді люди познайомилися 2022-го в одній бригаді. Завжди були поруч на службі. Щоб одружитися, вирішили не чекати кінця війни. Андрій замовив обручку на початку тижня. А наприкінці тижня, то було 30 липня, коли військовий чергував в Оріхові, стався удар КАБом. «Якраз тоді ми з начальником поїхали в сусіднє село. Андрій із побратимами лишався на місці. А потім я не змогла до нього додзвонитися, – згадувала Ольга. – Коли я приїхала  – побачила: місце, де мала сидіти, було повністю завалене. Але Всесвіт вирішив зберегти мене. Думаю, заради дитини… А Андрію не вистачило двох кроків, щоб урятуватися».

Тіло коханого знайшли 2 серпня. А майже через сім місяців, 6 березня, Ольга народила донечку. Її назвали так, як хотів Андрій, – Соломією.

Жодної фінансової допомоги у зв?язку із загибеллю тата дитина не отримала. Хоча, якби Андрій із Ольгою встигли розписатися, жінка з донькою були би принаймні фінансово забезпечені. «На нас із донькою не поширюються виплати, тому що я – ніхто». У Пенсійному фонді сказали: «Ви не дружина». Я тоді відповіла: «Я знаю, я – його кохана жінка, і в мене на вихованні дитина Андрія, – пригадує Ольга. – Тому я буду через суд доводити право на виплати».

Маленька Соломія знає, хто її тато і де він. Коли проводилася акція «Стіл пам?яті», дівчинка клала на стіл печиво й пояснювала: «Тата». А Ольга додає: «Для мене Андрій завжди поруч. Просто фізично не зі мною. І я так хочу, щоб він мене обійняв та все важливе стало неважливим…»

…Ці історії неможливо читати без сліз. Стільки болю в них. І стільки любові! Шкода тільки, що штамп у паспорті часом вирішує аж надто багато…

Ніна Грицюк

На фото «Суспільного»: Ольга Ушакова з донькою Соломією

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.