Роками терпіла побої чоловіка, аж поки не прийшла нова сусідка

Недавно Віра Василівна купила хатину в селі біля міста.

«Ну, Федю, з весни у нас почнеться дачний фітнес!» – пожартувала до чоловіка. «Ну, так: вийшов на пенсію – берися, дурню, за нову роботу», – відповів Федір. «Ой, не бурчи, – усміхнулася Віра. – Всю зиму мнеш дивана під телевізором. Навіть по хліб лінуєшся вийти. А тобі лікар що приписав? Рух. Щоденний рух! От і будеш біля хати ворушитися». Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

Як тільки в повітрі запахнуло весною, Віра з Федором купили саджанців, акуратно поклали їх у свою автівку і гайнули на село.

«Ну, Федю, чим не рай? – вийшовши з машини, промовила Віра. – Травичка зеленіє. Пташки співають. А як насадимо квітів, дерев!..»

Та не встиг Федя знову щось буркнути, як із сусідського двору донісся крик жінки: «Не бий! Юро! Не треба!» А зразу після цього – плач дитини.

Від почутого Віру ніби струм пронизав. Вона кинулася до паркана: що там робиться?! А там молоденька жінка присіла, притиснулася до хати, прикрила руками голову, а озвірілий чоловік гамселив кулаком, по чому бачив.

– Ви що робите?! Ви чого її б’єте?! – крикнула Віра і давай перелазити через дерев’яну загорожу.

– Віро, обережно. Він п’яний, – застеріг Федя дружину й попрямував за нею.

Побачивши незнайомку, яка стрімко наближалася, Юра аж завмер від здивування. За вісім років, скільки він знущався з дружини, ще ніхто не наважився лізти під його гарячу руку, а тут якась «баришня приїжджа» посміла!

Спокійно, наскільки це було можливо, Віра привіталася, сказала, що тепер вона з Федором – нові сусіди.

– Т-т-то-о-о ш-шо-о, – завертів Юра п’яним язиком, – могорич виставляй.

– По-моєму, ти і так уже остограмився, – зауважила Віра.

– А т-то-о вже не твоє діло, – відрубав сусід.

– А нащо жінку б’єш?

– Моя жінка: шо хочу, те й роблю.

Сусідка Інна тим часом обережно підвелася і, як загнане звіреня, дивилася злякано то на свого чоловіка, то на своїх рятівників.

– Ні, ти не маєш права її бити, – продовжувала Віра Василівна.

– Ти, шановна, маєш свою хату – там хазяюй. А в мене я буду командувати, – сказав Юра, пхнув дружину в плече: мовляв, шуруй. І вони пішли геть.

На чоловіка-садиста ніхто не мав управи

Того дня від сусідів більше криків не чулося. Але наступного, ближче до обіду, Віра побачила, як із хати вибігла сусідка, за нею – чоловік, а за ними – плачучи, боса дитина.

– Федю, знову той чортяка жінку б’є, – схопилася Віра Василівна.

– То ти що – кожен день будеш їх розбороняти? – запитав Федя.

– Може, поліцію викликати? Чи самій піти? – чіпко вдивляючись у сусідський двір, уголос міркувала Віра.

– Він тобі вчора що сказав? «Маєш свою хату – там і хазяюй». А вони дорослі люди: самі розберуться.

Віра ніби й послухала чоловіка. Взяла насіння квіток і пішла наводити порядок на клумбі. Аж тут із сусідського хліва: «Ні-і-і! Ні-і-і!!!» Не витримала Віра. Таки пішла на розбірки. Дитя, босеньке, так і плакало, стоячи на бетонному ґанку. А з хліва доносилася чоловіча лайка: «Ах ти, с*ко! Дзявотіти ще до мене будеш?! На-а-а!!!»

Віра вскочила до хліва. В кутку, забившись, сиділа Інна. Над нею, замахуючись кулаком, стояв Юра. «Добрий день!» – гукнула Віра Василівна. «Шо треба?!» – гаркнув у відповідь сусід. «Хотіла у вас хліба позичити», – в моменті вигадала Віра. Юра сердито розвернувся до дверей і зі стиснутими кулаками попрямував до сусідки: «Ти вчора погано розчула? – дихнув перегаром. – Ще раз тут побачу – за себе не ручаюся. А зараз – вали звідси!»

Віра зиркнула на сусідку. Та все ще сиділа, забившись, у кутку. «То що, і шматочка хліба не позичиш? – звернулася до Інни. – Я потім віддам». І так хитрощами знову врятувала бідну жінку.

«Тільки в живіт не бий, бо я вагітна»

Ось уже рік Віра зі своїм Федором жили на дві хати. Поки тепло – поралися в селі. А з настанням холодів перебиралися до міської квартири. Ніби й мали на пенсії все, про що мріяли. От тільки кожна поїздка в село завдавала Вірі душевних терзань. Бо як вона не захищала молоденьку сусідку, та на тирана Юру ніхто не мав управи, навіть дільничний.

– Ви тільки в поліцію не дзвоніть, добре? – одного ранку, якраз на Стрітення, забігла Інна з дитиною до сусідів у хату. – Я у вас посиджу. А як Юра добере свою дозу й засне, то піду.

– І скільки ти це будеш терпіти? – співчутливо запитала Віра.

– А куди з дитиною подітися? Тим більше, скоро, он, друге народиться, – показала очима на живіт.

– Ти вагітна? А він тебе лупить?! – не могла повірити Віра.

Інна у відповідь опустила очі:

– Я йому казала. Просила, щоб не бив у живіт, – стала виправдовуватися.

– Інно, ти носиш під серцем його дитину і просиш (!), щоб він тебе не бив? – ледве стримуючи себе, говорила Віра Василівна. – Ніхто, жодна людина у світі, не має права тебе пальцем зачепити! Не має права на тебе кричати, обзивати, принижувати.

– А куди я маю подітися? Це його хата.

– У тебе є батьки?

– Були. Але вже повмирали. Ми їхню хату продали і он цю купили.

– То, виходить, вона твоя?

– Ні, Юра її на себе оформив. А ми ж не розписані, щоб на дітей нам більше платили.

– А ще якісь родичі в тебе є?

– Тітка є. В сусідньому селі. Та ми колись із нею посварилися, Юра сказав з нею не розмовляти, поміняв мені номер телефону. То на Паску якраз буде три роки, як ми з тіткою не бачилися.

– Хм… – задумалася Віра Василівна. – А через що ви посварилися?

– Бо вона мені постійно казала кидати Юру і хату в нього відсудити.

– То от воно що! – і Віра Василівна стала щось обмірковувати. – А де, ти кажеш, тітка живе?

– Та недалеко. Кілометрів 12-ть звідси буде.

Привласнив хату і пиячив за дитячі гроші

Коли ближче до обіду п’яний вщент Юра прийшов до сусідів забрати жінку з дитиною, то з подивом виявив замок на дверях. Бо Інна з малою тим часом перший раз за три роки їхала до родички.

– Ой людоньки! А то які в мене гості! – кинулася тітка Ліда обіймати племінницю з онучкою. – Я думала, досі дуєтеся на мене.

– Та я ж до вас телефона не мала, – стала виправдовуватися Інна. – Та й Юра сказав: якщо взнає, що я до вас подзвонила, то получу.

– От чортяка клятий! – вирвалося в Ліди, щойно згадали про Юру. – Ну, заходьте до хати, – запросила Віру з Федором.

Спершу тітка розпитувала про внучку. Бо ж своїх дітей ніколи не мала, чоловік недавно помер, і Інна з дитиною лишилися її найближчою ріднею. А потім обережно завела мову про болюче.

– А що ТОЙ? – запитала про Юру. – Пішов нарешті на роботу чи так і живе на дитячі гроші?

– Щось трохи працював у фермера. Але раз зловили п’яним, другий – та й погнали.

– А до тебе як ставиться? Так само?

Інна опустила очі. Тож замість неї відповіла Віра Василівна:

– Лупить, я вам скажу, кожен Божий день! І управи на нього нема! Поки ми в селі, то Інна до нас прибіжить, пересидить. А як ми в місті, то нема де й сховатися, бідній.

Інна слухала. Сльози котилися по щоках. А Віра Василівна продовжувала:

– А зараз, коли завагітніла, – то взагалі: не дай Боже, покалічить дитя ще в утробі, то потім що робити?

У хаті запала мовчанка. Тітка Ліда тепер не сумнівалася, чому племінниця через стільки років приїхала. А тому запропонувала:

– У мене одна кімната пустує. Лишайся поки з дитиною в мене. А там видно буде.

Не було би щастя, так біда помогла

Спершу лячно було Інні лишитися самій із двома маленькими дітьми. Та й без чоловічих рук у селі ой як не просто. Але ж не дарма кажуть: дав Бог день, дасть і поміч. Тітка Ліда дітей гляділа, а Інна з ранку до ночі хазяювала. З часом назбирала грошей на ще одну корову. Стала до міста возити сир, сметану, масло. З покупцями помагала Віра Василівна, часом по знайомих розвозила товар. А в селі чоловічу роботу виконував родич тітки Ліди – племінник її покійного чоловіка. Богдан, так його звати, був удівцем. Коли дружина померла від раку, лишився сам із 10-річним сином.

Спершу Інна кликала Богдана помагати за гроші: виорати, скосити, щось привезти. Бо чоловік мав тракторця. А потім Богдан запропонував бартер: щоб Інна замість грошей готувала його синові чогось добренького, в хаті красу навела. Бо жіночу руку в домі таки видно. І так якось ладно все в Інни з Богданом виходило, що невдовзі молоді люди з’їхалися.

П’яний Юра пару разів приходив на розбірки. Але Богдан його навіть на поріг не впустив. «Ти взагалі хто такий? Де твоє свідоцтво про шлюб? – запитав, перегородивши вхід у двір. – Інна – моя дружина. Ми з нею розписалися. Тому ще раз сюди заявишся – викличу поліцію. А будеш у наше життя лізти – відсуджу в тебе хату і пущу з торбою по світу. Зрозумів?..»

Оксана Бубенщикова

Фото ілюстративне: healthright

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.