Іноді життя розбивається, щоб потім скластися у зовсім іншу мозаїку

Інна завжди вірила в любов. У ту справжню – без фальші, без страху, коли серце стискається від радості, а не від болю. Вона зустріла Василя на весіллі подруги – у звичайному літньому кафе на березі річки. Він тоді підійшов до неї з двома келихами вина і сказав:

 – Я не знаю, чи ти віриш у долю, але, здається, саме сьогодні я її зустрів. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

Вона засміялася – щиро, трохи сором’язливо, як це буває, коли слова чужої людини раптом лягають просто в серце. Відтоді вони почали зустрічатися. Василь був уважним, турботливим, умів слухати й дивитися так, що хотілося говорити без кінця. Інна тоді працювала в дитячому садочку, мала багато планів: купити невеличку квартиру, закінчити курси з психології, можливо, колись відкрити власну студію розвитку для дітей. Але всі її думки поступово заповнив він – цей чоловік із добрими очима й спокійною впевненістю. Через рік вони одружилися. Весілля було скромним, але душевним. Їх благословляли батьки, друзі, і всі казали, що вони пара, створена на небі. Два роки потому народилася донька Василина. Вона принесла в дім тепло, сміх і світло, якого не вистачало. Василь носив малу на руках, співав колискові, фотографував кожну її посмішку. Інна іноді дивилася на нього і думала: ось воно, справжнє щастя. Коли Василині виповнився рік, у їхньому житті з’явилася Діна – колишня однокласниця Василя.

 – Ми навіть за однією партою сиділи, – розповідав він, коли вони вперше зустрілися у кав’ярні. – Ми з нею колись разом на олімпіади їздили, вона тепер тут працює, у відділі кадрів.

Діна була яскрава, голосна, усміхнена і з тією легкістю, що одразу притягує до себе людей. Вона заходила в їхній дім, приносила фрукти, цукерки для Василини, сміялася, розповідала історії, допомагала накривати на стіл. Інна не бачила в ній нічого підозрілого. Навпаки – їй навіть подобалося, що у Василя є така давня подруга, що можна разом жартувати, пити каву, обговорювати якісь дрібниці. Але іноді, коли Діна нахилялася до Василя над телефоном або щось тихо казала йому на вухо, Інна ловила себе на дивному відчутті.

Немов у повітрі між ними було щось більше, ніж просто спогади про шкільні роки. Вона відганяла ці думки. Не хотіла вірити в ревнощі – адже їхня сім’я була міцною, а донька – сенсом життя обох. Минуло кілька років. Інна повернулася на роботу – вихователькою в дитсадку. Її дні були наповнені дитячим сміхом, шумом, піснями й малюнками з кольоровими сонцями. А вечори – хатніми турботами, казками Василині й розмовами з чоловіком. Хоча, правду кажучи, розмови ставали все коротшими. Василь почав часто затримуватись. То на роботі, то у друзів, то «підвіз когось після зустрічі». Інна не допитувалась. Вона вірила. А потім одного дня Діна просто зникла. Виїхала до іншого міста, залишивши коротке повідомлення на Facebook: «Починаю нове життя. Бажаю всім щастя!». Інна зітхнула з полегшенням. Василина підросла. Вона вже ходила до школи, танцювала у гуртку й часом так нагадувала батька, що Інна усміхалася, дивлячись, як донька морщить лоба, розв’язуючи задачі. Та Василь змінився. Став мовчазним, дратівливим. Він почав їздити у відрядження, надовго зникати, не відповідати на дзвінки.

– Ти ж розумієш, – говорив він, – я мушу працювати, щоб ми жили краще. Ціни на все лише ростуть, тому доводиться проводити на роботі навіть частину вечора.

Вона кивала. Але серце відчувало щось інше – холод, який оселився в його очах. І одного вечора він просто сказав:

– Інно… я не можу так далі. Я йду.

– Куди? – запитала вона, не розуміючи. – Що значить «йду»?

– В інше місто. До Діни. Ми давно разом. Пробач.

Світ у ту мить зупинився. Вона сиділа, тримаючи кухоль чаю, який уже охолов, і дивилася, як він збирає речі. У шафі бряжчав блискавками його чемодан, пахло його парфумом і тим самим болем, який вона ще не встигла назвати. Перші місяці були пеклом. Василина постійно запитувала, коли прийде татко.

– А де він, мамо? А коли прийде? 

Інна лише гладила доньку по голові й шепотіла:

– Він тебе любить, сонечко. Просто живе далеко.

Вона не говорила про те, що ночами плаче в подушку, а вдень посміхається дітям у садочку, вдає, що все гаразд. Минуло два роки. Вона навчилася жити сама. Навчилася не чекати дзвінків, не вдивлятися у вікно, коли десь поруч гальмує авто. І саме тоді – коли вона вже, здавалося, перестала думати – у соцмережах з’явилося фото: Василь і Діна на святкуванні дня народження. Біля них – хлопчик і дівчинка. А згодом ще одне фото: Василь тримає немовля. Через спільну знайому Інна дізналася, що Діна давно мріяла про дітей. Не могла знайти чоловіка, який погодився б на таке життя, – тому колись, ще багато років тому, вона попросила Василя «допомогти їй стати мамою». І він погодився. Спершу «заради дружби». Потім – «заради дитини». А далі… усе закрутилося. Вона сиділа довго біля вікна, стискаючи у долонях чашку з холодним чаєм, і думала, як легко люди руйнують те, що будували роками. Але час – то дивна річ. Він лікує навіть те, що здається смертельним. Інна поступово піднялася на ноги. Її почали цінувати на роботі, вона стала старшою вихователькою, а згодом завідувачкою дитсадка. Василина підросла, почала писати вірші, вигравала шкільні конкурси. Життя поверталося у звичне русло. Без гучних слів, без обіцянок, але з тишею, у якій жінка вчиться бути сильною. Одного разу, коли Василина поверталася зі школи, вона принесла додому малюнок – маму, тата і доньку, які тримаються за руки.

– Це ми, – сказала дівчинка. – Бо навіть якщо тато далеко, він усе одно наш.

Інна усміхнулася. Бо знала – її донька пам’ятає не біль, а любов. Через кілька років Інна випадково зустріла Василя у супермаркеті. Він постарів, очі стали втомленими, голос тихішим.

 – Як ти? – запитав він.

– Добре, – відповіла вона просто.

– Василина?

– Гарна дівчинка. Вчиться, мріє стати журналісткою.

Він усміхнувся:

 – Уся в тебе.

Інна не тримала зла. Вона вже відпустила. Коли він пішов, вона стояла ще кілька хвилин, вдихаючи запах свіжоспеченого хліба, і думала: іноді життя розбивається, щоб потім скластися у зовсім іншу, але не менш гарну мозаїку.

Олеся Максимець

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.