А якби не горілка, міг би жити щасливо
Скільки Маруся жила, стільки мріяла про принца.
І він з’явився. Не на білому коні і без корони. Але ревом старої «Лади» ввірвався в Марусине село і серце. Підморгнув, ущипнув, а через рік повів під вінець. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Чи щаслива була Маруся? Не зовсім… Але мама повчала: «Скоро підуть діти. Заведете хазяйство. Воно змириться – злюбиться».
Так і жили…
Його тягнуло до пляшки, її – до книжок
У перший рік шлюбу Марусі так хотілося обіймів, пестощів, ніжних слів. Але її «любов» вешталася собі селом. І доки Гриша десь пиячив із мужиками, Маруся сідала за книги. Дрова у грубці тріщать, Маруся їх час од часу підкидає і мріє, як колись її серце теж так само палахкотітиме у вирі почуттів. Тільки коли?..
Що більше у вагітної Марусі ріс живіт і рябіло лице, то менше поглядів кидав на неї Гриша. Прийде посеред ночі, скине черевики, завалиться в іншій кімнаті й хропе. Зранку Маруся схопиться, приготує сніданок (перше, друге, чай і тормозок на роботу), сяде й чекає покірно. Гриша зайде злий із «бодуна», брови насупить, щось подлубає в тарілці й відсуне, невдоволений. Мовляв, можеш прибирати. Маруся прибере, помиє, пил повитирає, по хазяйству все поробить, вечерю приготує і знову – коло грубки за книжками чекає чоловіка з роботи.
А вночі, коли всі засинали, Маруся клала руку собі на живіт, прислухалася, як під серцем б?ється серце її дитини, і усміхалася: «Заради тебе все терпітиму…»
Так і жили…
Із великої мрії про велике кохання народився спершу синочок Руслан. Через два роки – донечка Люда. І хоча від домашніх клопотів Маруся часом аж валилася з ніг, та вночі, коли діти солодко сопіли, а Гриша п’яний хропів, Маруся тихенько брала книжку, ліхтарика і знову читала: під ковдрою – щоб нікому не заважати.
Кохання спалахнуло, коли разом пасли корів
А потім приїхав у їхнє село Святослав (його всі Славою кликали).
Дивакуватий такий. Покинув у Києві квартиру, залишив дружині машину, розлучився і переїхав сюди, до батьків, у яких не жив, мабуть, років із 18-ти.
Оскільки Слава постійно носив окуляри, то баби в селі його хвалили: «Видно, вчоний». А мужики перекривляли: «Який вчоний? Слабий!» Бо Слава, бачте, горілки не п’є, молодиць не мне. Усе з книжкою та книжкою. Приїхав, аби маму до смерті доглядіти. А як похоронив, то й на зовсім лишився.
«Добре у вас тут, привольно», – сказав якось Марусі, коли їм разом випало гнати своє стадо корів. Коли Маруся та Слава оцінили одне одного з ніг до голови, то обоє усміхнулися. Бо він був зі своєю книжкою, вона – зі своєю.
Перший раз вони по-справжньому розговорилися, коли почався дощ. Лив так, що не видно було ні поля, ні неба. Слава сховався з книжкою під вербою, а Маруся – до нього. І там розсміялася від щирого серця. Він дав їй свою куртку, і вона вперше за довгі роки відчула себе жінкою – тією, якій дарують увагу, із якою діляться теплом.
Потім Слава з Марусею завели щось мову про Покрову. Маруся розповіла, що в селі тепер традиція – всі ходять до церкви у вишитих сорочках. «А в мене, чесно кажучи, й нема такої», – зізнався чоловік. «То давайте, я вам вишию!» – якось саме вирвалося з уст Марусі. «Якось незручно, – почервонів Слава. – Хіба що я вам заплачу». Маруся у відповідь засміялася дзвінко, і її голос довго потім відлунювався Славі: спершу в голові, а потім – у серці…
Чи то було кохання, чи просто симпатія, але іскринки тепла того вечора спалахнули у двох самотніх серцях. От тільки тривало їхнє щастя недовго.
Одного вечора п?яний Гриша прийшов додому раніше, ніж зазвичай. Та ще й так пробрався до кімнати, що Маруся не встигла сховати сорочки, яку вишивала Славі. Чоловік те побачив. Із переляканого погляду дружини все зрозумів. Схопив вишиванку, пошматував і кинув у вогонь. «Бачиш-но, що надумала! Шури-мури крутити?!! – волав, аж на вулиці чули. – Уже все село з мене сміється!!!»
Наступного дня Маруся жодним словом не обмовилася до чоловіка. Витягнула з груби обгорілу сорочку, заплакала і тихцем винесла надвір, аби чоловікові на очі не потрапити.
Так і жили…
Чоловік ревнував і лупцював до синців
Чутки про велику любов Марусі і «того приїжджого» швидко розлетілися селом. Баби бачили, як Слава приносив Марусі книжки з міста, як давав читати рукописи своїх віршів. Здавалось би: що тут такого? Але село гуло, бо такого ще ніколи не бачило.
«То ти в нас тепер, Гришо, рогоносець?» – реготали мужики, коли після роботи зібралися під магазином «роздавити» літру самогонки. Гриша спершу мовчав, а після третьої стопки наче сатана в нього вселився. «Але ж покажу любов! І йому! І їй!» – гупав кулаком по столу, аж гранчаки підскакували. А потім сунувся до хати й лупцював бідну Марусю, як гамана.
Щоб люди не бачили синців на обличчі, жінка цілими днями не виходила з двору, а щойно сутеніло – кудись зникала з хати. Де була – чи просто полем ходила, чи в лісі посеред дерев? Ніхто не знав. Ніхто, крім Слави, що ходив за Марусею тінню, але боявся навіть пальцем торкнутися, щоб не образити «своєї пташки»…
Прощальний лист
Так і жила Маруся. Рік терпіла побої, два. Потім старшого свого, Руслана, вженила. Скоро й Люду, меншеньку, заміж видала. На весіллі, коли всі танцювали й співали, Гриша знову зник. Видно, напився «до всирачки» й заснув десь попід тином. А Слава тим часом вивів Марусю тихцем до саду, взяв її долоні в свої руки, подивився ніжно і промовив:
– Їдьмо звідси, бо пропадемо тут. І ти, і я…
Маруся глянула на вогні у вікнах свого дому і вперше в житті не відчула страху. Лише тремтіння в пальцях і щось таке у серці, що важко передати словами…
Через місяць після весілля, коли Гриша нарешті вийшов із запою, Маруся доробила дітям ремонт у хаті. Повіддавала людям гроші, які позичала на весілля, і… кудись поділася.
«Може, де впала у криницю?» – спохватилися сусіди. Ні. «А може, пішла до лісу по гриби і заблукала?» Теж ні. На третій день, розглянувши від Марусиних дітей заяву про зникнення мами, дільничний поліцейський зайшов до Гриши в хату розпитати про деталі зникнення дружини. Поки оформляв протокол, помітив на тумбочці поштовий конверт. «Невже зараз іще хтось пише листи?» – здивувався. Взяв до рук знахідку. Розгорнув конверт і дістав звідти лист. Став пробігати очима по списаних рядках, і аж присів. А наприкінці, у відповідь на захмелілий погляд Гриші, уголос прочитав: «…бо я хотіла почуттів, а ти – горілки. Втомилася. Прощай».
Того ж таки дня сусіди запримітили, що Слава також десь подівся. Але його вже не шукали ні в лісі, ні в колодязі. Всім і так було все зрозуміло…
Покинув пити й попросився на фронт
Десь через місяць після цього односельці бачили Славу й Марусю у Луцьку на автостанції. А потім хтось їх помітив у Львові, коли пара трималася за руки і гуляла вуличками старого Львова.
«А ти знаєш, Гришо, казали люди: твоя Маруся така хороша зробилася. Геть, як городська пані!» – заговорили під магазином мужики, коли разом зібралися «роздушити» літру самогонки.
Від згадки про Марусю Гриша спохмурнів. Бо, хоча нікому про те не розказував, але погано було йому без дружини. В хаті – безлад, в каструлях – одні павуки, все хазяйство розпродав, щоб скотина не здохла з голоду.
Після слів про Марусю Гриша сидів на лавці й мовчав. Тільки мовчки перехиляв гранчак за гранчаком. «Слухай, Гришо, – раптом спитав один із «корешів», – ти не шкодуєш, що з Марусею так усе вийшло?» – «А я тут до чого? – тут же гаркнув Гриша. – То все вона і той її кобель! Якби знав, що так вийде, ліпше забив би їх обох!» – «А я, знаєш, шо думаю? – сказав у відповідь «кореш». – От від тебе жінка пішла. І мене, сам знаєш, покинула. Може, то і ми в чомусь винуваті? Якби менше бухали та трохи грошей додому заробляли, то б і не зосталися самі? Га?..»
…Чи то правда, чи ні, але після тієї розмови Гриша нібито зав?язав із горілкою. І хоча мав третю групу інвалідності, та нібито попросився на фронт. Може, якраз одумався…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.