«Скоро я прийду, і ми знову будемо разом»

Я з дитинства любила Новий рік. Досі з усмішкою згадую, як мама з татом приходили до мене в садочок, після святкового ранку забирали додому, а вночі під ялинку клали щось, про що я дуже мріяла, – то ляльку, то нові туфельки на каблучку.

А потім у моє життя прийшов Юра. Випадково, коли ми з дівчатами пішли у Новорічну ніч до ялинки. Пам’ятаю, все не могли відкрити шампанське. А повз нас якраз проходив Юра з друзями. Побачив, як ми мучимо ту пляшку, і запропонував допомогти. Чомусь я серцем тоді відчула: він – моя людина. І коли наступного дня ми випадково пересіклися в магазині, Юра впізнав мене, взявся донести мої пакети до квартири. Так і почалася наша любов. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

Коли я сказала батькам, що виходжу заміж, вони навіть не здивувалися. Бо ми з Юрою були, як одне ціле. Разом обожнювали гори. Разом могли тижнями жити в наметі серед лісу. І просто кайфували, коли велосипедами мчали на світанку до озера, аби зустріти там схід сонця.

14 лютого 2022-го ми розписалися якраз на день закоханих. А 24-го Юра пішов до військкомату.

До останнього не вірила, що ти загинув

Якщо чесно, досі гризу себе, що не зупиняла його. Що плакала, цілувала, але казала: «Так треба, я знаю. Якщо не ти, то хто мусить мене захистити?» Мільйон разів потім прокручувала в голові: а якби зупинила тоді тебе? Якби попросила не йти? Може б, ти не лишив мене саму? Але на той момент ми наївно думали, що відкинемо москалоту і знову заживемо, як раніше.

Пам’ятаєш, Юро, в нас із тобою була традиція: у Новорічну ніч ми сідали вдвох, переглядали старі фото, сміялися з того, якими кумедними були в юності. І на порозі 2023-го я вирішила: хай там що – поїду до тебе на фронт. Взяла в сумку наші старі альбоми, новорічні шапочки. Навіть замовила в інтернеті малесеньку ялинку і гірлянди. Командир не мав тебе відпускати, але коли побачив мене в червоній шапочці з балабоном, то здався: «Добре. Але тільки на одну ніч».

Як ми з тобою сміялися, кохалися, впивалися одне одним. Мій любий. Мій дорогий. Коли ти проводжав мене зранку на поїзд, я так плакала. Просто не могла стримати сліз. І ти, щоб заспокоїти, сказав: «У лютому, на свято закоханих, випрошу пару днів, і ми відзначимо річницю нашого весілля». Я обіймала тебе, вдихала твій запах і все не могла відпустити. Мій любий. Мій дорогий…

А потім…  Потім був дзвінок. «Прийміть наші співчуття». Я не вірила. Ні! Це хтось інший. Юра обіцяв мені повернутися. Навіть коли тебе привезли на щиті, я сподівалася, що підійду до труни, гляну, а це не ти. Але… я побачила твоє лице. Таке дороге. Таке кохане. Кинулася до тебе. Юрчику!.. Чому ж ти не усміхнешся, як завжди. Це ж я. Хіба не бачиш? Гладила твоє обличчя. Таке рідне й таке холодне. І все думала: як же тепер? Як я буду без тебе?

Не пішла на самогубство, щоб на небесах тебе зустріти

Коли ми тебе похоронили, весь світ мені став чорним. Чужим і порожнім. «Для чого мені це життя, коли в ньому немає тебе?» – запитувала, дивлячись у твоє фото на столі. А ти усміхався мені у відповідь. Ніби щось знав.

У якийсь момент я хотіла просто померти. Напитися таблеток і не проснутися. «Так краще, – думала я, – ніж жити з постійним болем». Але тієї ж ночі ти прийшов до мене уві сні, похитав головою: мовляв: «Ні, навіть не думай». І я прокинулася з думкою: це ж ти вже на небесах, а якщо я стану самогубцею, то ніколи більше тебе не побачу, бо ж самогубців у рай не пускають. Після того я вирішила жити: десь ходити, щось робити. Але тільки заради тебе.

Коли когось із Героїв привозили на щиті, я приходила попрощатися. Зізнатися, навіть заздрила їм: бо вони вже зможуть побачити тебе, а я – ще ні. «Якщо зустрінете мого Юрчика, передайте йому привіт», – просила я подумки загиблих.

Потім підходила до його рідних: мами, дружини, сестри, дочки. Я знала, як їм болить. Навіть фізично відчувала їхні муки. Ми дивилися в очі одна одній і все розуміли без слів.

«Ти дуже плачеш за мною. Не треба»

Дев’ять днів. Сорок. Пів року. Не знаю, як я прожила їх без тебе. Бо думками завжди була з тобою. Мій любий. Мій дорогий…

Ось і грудень. Як я любила його колись. Ми разом ходили по магазинах купити щось смачного на святковий стіл. Вибирали ялинку, щоб наповнити домівку запахом хвої та мандаринів. А тепер щоразу, коли я проходила повз новорічний ярмарок, піднімала очі до небес і запитувала: «Де ти, мій Юрчику? Дивися, скільки тут ялинок! Ти би яку вибрав?» Але ти мовчав. Миготів зірочкою в небі. Хотів, мабуть, мене розвеселити. А я потім ішла і всю дорогу плакала. Бо душа розривалася від болю.

Та якось ти знову приснився мені, Юрчику. Прийшов у своїй парадній формі. Красивий такий. Веселий. Я глянула на тебе з голови до ніг. «Юро, в тебе всі черевики мокрі?!» – не повірила очам. «Бо ти дуже плачеш за мною. Не треба. Скоро я прийду. І ми знову будемо разом», – сказав ти мені у відповідь і став віддалятися. Я побігла за тобою: «Чекай», – пробувала дотягнутися рукою. А ти гукаєш мені згори: «Я прийду… І ми знову будемо разом…»

Я прокинулася. До чого цей сон? Невже мене зіб’є машина чи спопелить москальська ракета, і я полину до свого Юрчика?

Зустріч біля церкви

У цих роздумах я зібралася на роботу, вийшла з дому. А коли прямувала вулицею, якась сила потягнула мене до храму. «Це ж сьогодні Миколая?» – згадала я. Зайшла до церкви. Запалила свічечку за упокій. Промовила «Отче Наш» і вже зібралася бігти на роботу. Аж тут на лавці під собором побачила хлопчика років десяти. «Ти що тут робиш? Чому до школи не йдеш?» – запитала в малого. Він подивився на мене, секунду подумав і каже: «Я з дому втік. А портфель там лишився». – «Як це – втік?» – «А так: мамка напилася. Стала кричати, вибивачку шукати. То я, щоб вона мене не набила, вискочив із дому». – «І що далі будеш робити?» – «Почекаю з годину-другу. Вона потім засне. То я прийду тихенько, портфеля візьму, та й до школи». – «Але ж мороз на вулиці, ти без шапки, без рукавиць. Хочеш – у мене на роботі пересидиш? – запропонувала я. – Мене Руслана звати. А тебе?» – «Юра».

Я як почула, ледь не обімліла. «Юра... Юра…» – шепотіла сама до себе і переварювала в голові. «Щось не так?» – налякався малий і заглянув мені в очі. «Ні, Юрчику, все добре. Це я просто… Згадала дещо…»

Ми пішли з Юрком до мене на роботу. Він пив чай. Жадібно їв хот-дога, якого ми купили дорогою до офісу. Потім разом пішли до нього додому – забрати портфеля. І я провела малого на заняття. «А можна, я до вас знову прийду1? Після уроків?» – гукнув, перш ніж забігти до школи. Я кивнула на знак згоди і усміхнулася. Вперше за майже цілий рік. А потім підняла очі до неба і промовила: «Вмієш ти, Юрчику, здивувати. Що ж: хай буде по-твоєму…»

…Не знаю, як ви, а я записувала цю розповідь і плакала разом із головною героїнею. Тому, якщо ви також пройнялися цією історією, то ще більше таких ось щемливих зізнань знайдете в газеті «ТВОЄ ЖИТТЯ. Цікаві люди. Історії. Любов. Поради».

Передплатний індекс – 76 305 у Каталозі видань України. Для оплати ви можете використати частину коштів із державної програми «Зимова єПідтримка». А поштарі вам допоможуть оформити передплату.

Історію записала Оксана Бубенщикова

Фото ілюстративне: nikopoltoday

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.