Дві самотності із сусідніх квартир
З Олексія сто потів зійшло, доки він разом із сином переносили свої речі до нової квартири.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– Тату, а я точно знайду тут друзів? – трохи захекавшись, запитав малий Сашко, доки з батьком піднімався сходами на четвертий поверх.
– Та знайдеш, не переживай! – відповів батько впевнено. – У цьому будинку людей живе більше, ніж у всьому нашому селі. Так що друзів буде в тебе ціла група.
У селі, де Сашко мешкав із бабусею та дідусем, людей і справді було мало. Та й то – пенсіонери. Молодь давно повиїжджала. Хіба на літо привозила дітей до баби з дідом.
Але малий Сашко навіть звик до сільських буднів. Ходив хвостиком то за дідом, то за бабою. А коли на вихідні з міста приїжджав тато, то вже радощам малого не було меж.
– А ми запросимо маму на новосілля? – раптом запитав Сашко в батька. Від нагадувань про маму чоловік спохмурнів. П’ять років минуло, відколи Надя подалася за кордон на заробітки, а син досі її чекав. Увесь цей час Олексій годував малого обіцянками, що «от заробить мама грошей і тоді приїде», «от відпустять маму з роботи, вона нас провідає». Але ж Сашкові вже шостий рік, пора вже дитині правду сказати.
– Сину, ми то можемо запросити маму на новосілля. Але вона до нас навряд чи приїде.
– Чому? Досі з роботи не відпускають? – наївно запитало дитя.
– Бо вона там знайшла іншого дядю, вони живуть разом, і в них народився маленький хлопчик.
– А я?! – і в очах малого забриніли сльози.
– Ти теж наш син. Просто так склалося життя. Підростеш – зрозумієш…
Знайомство у під’їзді
Татові слова були для дитини – як грім серед ясного неба. Всі п’ять років, скільки Сашко жив у селі, він мріяв, як нарешті із заробітків повернеться мама, вони заживуть утрьох і заведуть собаку породи йоркширський тер’єр. А тепер що – все?..
І від розпачу малий сів на стару валізу й розплакався. «Чому? Ну, чому?..» – стискалося його дитяче серденько, а кулачок тер заплакані очі.
Аж раптом під ногами щось заворушилося. Сашко витер сльози і побачив… песика породи йоркширський тер’єр. Той сидів на задніх лапках і співчутливо заглядав Сашкові в очі, наче намагався втішити: «Не плач, усе буде добре».
– Ти звідки тут узявся? – запитав хлопчик і простягнув до собаки руку. Пес у відповідь заметляв хвостом. Підійшов ближче і лизнув Сашка в долоню. Якоїсь миті хлопчик подумав, що то сон. Але жіночий голос повернув його в реальність. «Бублику! Ти чого до сусідів пристаєш?!» – вдавано строго крикнув на пса молодий чоловік. А жінка, яка йшла з ним, усміхнулася:
– Ви наш новий сусід? – звернулася до Сашка. Той кивнув головою, і жінка продовжила:
– Тоді давайте знайомитися. Мене звати Поліна. Учні називають Поліна Сергіївна. А вас як звати?
– Олександр Олексійович, – відповів малий. І від того, які він представився і з яким серйозним тоном це промовив, молоді чоловік із жінкою розсміялися.
На шум визирнув із квартири Олексій. Побачивши сусідів, вийшов привітатися. І з того часу почалося їхнє знайомство.
Дитяча сповідь
Життя в місті подобалося Сашкові. Порівняно із селом тут було так чимало розваг: гойдалки, атракціони, багато дітей у дворі. Хлопець швидко подружився з ровесниками. Але найкращим його другом став… Бублик.
Щойно пес або хлопчик бачили один одного на вулиці, бігли назустріч, наче сто років товаришували. Поліна передавала Сашкові повідець. І він та Бублик, обоє задерши носа, крокували вулицею. Так обоє гордилися, що мають один одного.
Під час прогулянок Сашко розповідав Поліні про своє село, де в нього лишилися бабуся з дідусем, про бичка Бориса, який був колись маленьким, а тепер важить майже тонну, і кота Мурчика, який не вміє ловити мишей.
– А хочете, можемо разом поїхати в наше село, і я покажу вам, де в лісі росте дика малина, – запропонував хлопчина.
– Мабуть, ти дуже любиш малинове варення? – запитала Поліна.
– Дуже! – зізнався малий. – Особливо те, яке мама варила.
При згадці про маму хлопчик тут же засмутився. А Поліна не знала, розпитувати Сашка про маму чи не варто. Втім малий сам продовжив:
– Цікаво, чи варить мама варення своєму новому хлопчику? Бо в Італії ж немає такої малини, як у нашому селі.
Ось так, навіть не бажаючи того, Поліна дізналася про гірку долю дитини, якій так не вистачало маминого тепла. Тож, аби розважити Сашка, Поліна запропонувала:
– А хочеш, у вихідні спечемо з тобою разом пиріг із малини?
– Звісно! – засміявся хлопчик.
І вже найближчої суботи Сашко попросив тата розбудити раненько, щоб із тьотею Поліною готувати смакоту.
Приховані почуття
Коли в суботу ввечері Олексій повертався з роботи, біля під’їзду зустрів Поліну.
– Заходьте на чай. Ми сьогодні з Сашком такого пирога спекли! – запросила сусідка.
– Я б із радістю. Але втомлений – із ніг валюся. Може, хіба, іншим разом, – усміхнувся у відповідь Олексій та поспішив до своєї квартири. Бо самому собі було соромно зізнатися: закохався в сусідку.
Поліна сподобалася йому ще тоді, коли вони випадково познайомилися завдяки Бублику. Щоразу, коли пересікалися в під’їзді, Олексій вловлював аромат парфумів Поліни і аж очі заплющував від того п’янкого запаху. Лягаючи спати, згадував сусідку, її великі очі, соковиті, як ягоди, губи, її розкішне волосся, що густими локонами спадало на плечі. Але мріяти про щось більше Олексій собі не дозволяв. Адже бачив, що до Поліни постійно приходить молодий чоловік. Отже – кавалер. А ламати чужі стосунки Олексій не смів. Бо добре знав, як то боляче, коли тебе зраджують.
– Тату, завтра в тьоті Поліни день народження, – одного вечора повідомив малий, дочекавшись тата з роботи.
– То ти обов’язково привітай. Підемо зранку, вибереш букет, торта. Як-не-як – ти ж джентльмен, – підтримав малого Олексій.
– Тьотя Поліна запрошувала нас обох! – далі щебетав Сашко. – Питала, чи можна до тебе подзвонити й запросити.
– То в неї, крім нас, більше нікого не буде? – здивувався Олексій.
– Не знаю. То що – хай дзвонить до тебе? – не вгавав малий. А отримавши від батька ствердну відповідь, помчав до тьоті Поліни сказати, що тато не проти.
Найщасливіший вечір
Коли наступного дня Поліна відчинила двері гостям, Олексій ледь торта з рук не випустив, настільки красивою була Поліна.
– А я вже зачекалася, – осяяла чоловіка усмішкою. – Заходьте.
Олексій попрямував до вітальні. Очікував побачити там того кавалера, який частенько навідувався до Поліни. Але за святковим столом не було нікого.
– Має ще хтось прийти? – запитав нібито випадково.
– Та ні. В подруги дитина прихворіла. Батькам не вийшло приїхати. Бо щось у тата серце барахлить. То мама не ризикнула везти його із сусідньої області. А брат (ви його, мабуть, зустрічали, коли він заходив до мене) минулого тижня мобілізувався до війська. Тому дуже рада, що хоч ви прийшли розділити зі мною свято, – знову усміхнулася Поліна і запросила до столу.
Почувши, що той молодий красень – то брат, а не кавалер, Олексій відчув, що в нього на радощах крила виростають! Увесь вечір він сипав жартами і компліментами, обдаровував Поліну увагою і турботою. А щойно по телевізору заграла повільна мелодія, запросив до танцю.
Коли чоловік відчув на своєму тілі дотик Поліниних грудей, наче струмом усього пронизало. П’янкий аромат сусідки просто зводив Олексія з розуму. «Хоч би не заточитися. А то подумає, напився», – опанував себе. Коли Сашко з Бубликом жартома вимкнули світло, Олексій легенько притулив свою щоку до щоки Поліни. Жінка не відвернулася. Навпаки. Притулилася своїм тілом ще ближче. І в якусь мить Олексій торкнувся своїми губами її шиї – такої ніжної, такої ароматної. Він ледве стримував себе, щоб не зацілувати Поліну. А потім підхопив її на руки і закружляв на останніх акордах мелодії. Дзвінкий сміх Поліни рознісся кімнатою. Малий Сашко, побачивши це, став сміятися і плескати у долоні. А Бублик – радісно підстрибувати й гавкати…
…Той вечір був найщасливішим у житті Олексія та Сашка. І Поліни, мабуть, також. І Бублика. Бо ці спраглі любові душі нарешті знайшли одне одного…
Оксана Бубенщикова
Фото freepic
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.