У своїй домівці стала квартиранткою

– Софіє Михайлівно, ви це серйозно?! – не могли повірити колеги-лікарі. – Покинете роботу педіатра і поїдете до Києва няньчити внуку?

– А що робити, дівчата? – зітхала жінка. – Життя в столиці не дешеве. Син сам не витягує. А невістці запропонували хорошу роботу. То хай молодь гроші заробляє, а я няньчитиму внуку, - пише у газеті "Твій вибір".

– Так і ви ж не старі. І квартиру свою як покинете? – далі дивувалися колежанки.

– А за моєю квартирою дивитимуться молодший син із невісткою. Місяць тому якраз розписалися, – пояснювала Софія Михайлівна.

У своїй домівці стала непотрібна

Але, як-то кажуть, благими намірами встелена дорога до пекла. Бо через рік, коли внучка підросла й пішла до садочка, Софія Михайлівна повернулася до своєї квартири, але з порога відчула, що вона вже тут квартирантка.

– О, мамо, чому не сказала, що приїдеш?! – зрадів син, відчинивши вхідні двері. – А я чую, хтось ключа штрикає. Думаю, злодії чи що?

– Привіт, Олежику, – усміхнулася Софія Михайлівна і поцілувала сина. – Як же я скучила за вами, за домівкою. Не попередила, щоб вам сюрприз зробити. А що то – в нас замок заїло? Я не могла відчинити.

– Та ні, то я серцевину поміняв. Наташа сказала.

– Ой то вже ті невістки, керують моїми синами, як хочуть, – усміхнулася Софія Михайлівна, вручила синові гостинці і понесла до своєї кімнати розбирати сумки. Та не встигла зайти, як остовпіла.

– Мам’, я забув тобі сказати: ми тут із Наташею собі спальню облаштували. Ну, поки ти в Києві. Але не переживай: до вечора я все перенесу до залу.

Поки дружина була на роботі, Олег звільнив мамину шафу від Наташиних речей. Софія Михайлівна розклала на поличках свій одяг. Приготувала вечерю, щоб із невісткою та сином відсвяткувати повернення з Києва. Але замість святкової трапези отримала від невістки удар прямо в серце:

– То ви що тепер – на зовсім до нас?

– Наталю, це ж мамина квартира, – обережно зауважив Олег. Бо Наташа була на сьомому місяці вагітності, і її все дратувало.

Софія Михайлівна гірко посміхнулася. Не думала, що вдруге за день почуватиметься квартиранткою. Але спокійно, щоб не нервувати вагітної невістки, пояснила: так, свою роботу в Києві вона виконала, тому й повернулася додому.

Сама, вночі, посеред вулиці

Ще важчою стала в домі обстановка, коли Наташа народила первістка. Софія Михайлівна пропонувала поняньчити малого, погуляти, попрати повзунки. Та невістці в усьому була недогода. Хочеш помогти – «Не лізьте. Я в інтернеті не так читала». Сидиш у своїй кімнаті – знову погана, бо «дитина плаче, а нікому нема діла».

Врешті-решт невістка допекла до того, що Софія Михайлівна вкинула до сумки свої документи, взяла гроші, які мала, і пішла з хати.

Увесь день то в парку ходила, то на лавці сиділа. Все чекала: от син повернеться з роботи, побачить, що мами нема, передзвонить і попросить вертатися. Уже й сутеніти почало, а син не телефонував. «Що ж мені робити?» – сиділа на лавці й дивилася у вікна поліклініки, де 30 років відпрацювала і де зараз одне за одним вимикалося світло в кабінетах.

– Софіє, чи ти це?! – несподівано почула поруч. Глянула, а то колежанка Марійка, з якою колись товаришували.

– Ти чого тут сидиш? Чекаєш кого? – запитала Марійка.

Софія спробувала усміхнутися. Але сльози якось самі потекли по щоках.

– О-о-о, подруго, ану розказуй, що сталося, – по-діловому запитала Марійка. І Софія вилила їй усе, що ятрило душу.

– Значить так: сьогодні ночуєш у мене. А далі щось будемо думати, – і обидві жінки попрямували, взявши одна одну під руку.

Вже пізно ввечері Олег таки передзвонив до мами. Тихенько, щоб не чула Наташа, запитав, чи має де заночувати, і пообіцяв поговорити з дружиною.

Рятівна розмова

Ось уже місяць Софія Михайлівна жила в подруги. Щоб не бути тягарем, прибирала, готувала їсти, мила посуд. Увесь цей час носила при собі мобілку: щоб хоч не пропустити дзвінка від Олега. А син усе не телефонував. «Може, самій його набрати?» – в сотий раз ставила собі питання. А гордість зупиняла.

– Слухай, Марійко, може, мені в який Будинок престарілих попроситися? – одного вечора запитала в подруги.

– А ще шо придумай?! – випалила Марійка. – По-перше, тобі 55 років – молода здорова жінка. По-друге, маєш власну двокімнатну квартиру. А по-третє, навіть якби ти не мала ні першого, ні другого, то є сини, які повинні були би віддячити за все, що ти для них зробила!

Софія Михайлівна розридалася. Бідна жінка просто не знала, що робити. Жити далі в Марійки совість не дозволяла. Просити допомоги у старшого сина? В нього там, у Києві, своїх проблем вистачає. Повернутися до себе в квартиру? Та з невісткою під одним дахом не життя, а пекло.

Проте наступного дня, йдучи до магазину, Софія зустріла свою давню знайому. Та працювала в управлінні охорони здоров’я, стала розповідати, яка зараз проблема з лікарями по селах. Потім запитала: «А ти ж як?» І Софія, не ховаючись, розповіла: «Живу в подруги. Бо з невісткою не знаходимо спільної мови. А вигнати їх із квартири не можу: дитина маленька».

– Слу-у-уха-а-ай! – осінила знайому думка. – В нас є вакансія педіатра! Правда, село геть під кордоном із білоруссю. Але громада дає відомче житло. Зарплати зараз, сама знаєш, – непогані. Може б, ти погодилася?

– Та я вже ж півтора року, як на пенсії, – засумнівалася Софія.

– Нічого, пройдеш курси, підтвердиш кваліфікацію – і вперед!

А поки Софія ще думала, її подруга вже телефонувала до своїх колег і запитувала, як те все діло організувати.

Яблука від сусіда

У перший місяць життя в селі Софії Михайлівні все здавалося незвичним. Нові люди, нові традиції. Йдеш вулицею – а до тебе всі вітаються, хоч ти їх і не знаєш. Поки облаштовувала побут у сільській хатині, люди чого тільки не позносили «дохторці»: картоплю, консервацію, слоїки із соленим салом. Одна сусідка щодня давала бідончик свіжого молока. Інша – свіжоспечені буханці хліба. «Та не треба. Та я куплю», – щоразу ніяковіла Софія. Але так приємно їй було бачити, що хоча б комусь вона в цьому світі потрібна.

Зовсім швидко «пані дохторка» обжилася на новому місці. А від щирості людей хотілося і працювати, і красу наводити – в хаті й на подвір’ї.

– Добрий день, сусі-і-ідко! – почула одного ранку, вийшовши з хати. – Вам би в садку старі гілляки позрізати, щоб на другий рік гарно родило.

– Та що ви – я ж ні пилки, ні сокири зроду-віку в руках не тримала, – гукнула до чоловіка, який жив по той бік загорожі.

– То давайте, я вам підсоблю. Мене Петром Михайловичем звати, – вів далі чоловік.

– А я Михайлівна. Бачте, як нас доля звела, – усміхнулася до сусіда. – За пропозицію дякую. Але якось незручно. Вас і своєї роботи вистачає.

– Ви за мене не пережива-а-айте , – вів далі Перо Михайлович. – Прийдете вечором додому – свого садка не впізнаєте.

Софія Михайлівна думала, що то сусід просто так – познайомитися хоче. Та коли під вечір повернулася з роботи, то аж ахнула: садок стояв чистесенький, листя із сухими гілками позгрібане, а на лавці під хатою – кошик із величезними солодкими, як мед, яблуками.

Коли наступного ранку «дохторка» йшла на роботу, то першим ділом завернула до сусіда – подякувати і принести пирога з тими самими медовими яблуками.

– А я вже п’ять літ, як такої смакоти не їв, – похвалив скуштувавши Петро Михайлович. – Дружина померла, а в мене до кухні – руки не з того боку ростуть.

– О-о-о! То ми з вами тепер можемо скооперуватися! – усміхнулася Софія Михайлівна. – Бо я, крім лікарської справи і хатньої роботи, нічого іншого не вмію.

Осінній роман

– А ви бачили? Бачили? – питала під магазином одна баба в іншої. – Наша «дохторка» і колишній директор школи нібито цейво – роман закрутили.

– Не знаю, чи то вже роман. Але в церкві один коло одного стояли. То я лічно бачила, – пристала до гурта третя співрозмовниця.

– От сороки! Ну, не можуть, поки кісточок не перемиють! – засміявся до них сільський староста.

– А ми що? Ми нічого! Кажемо, хай живуть собі разом. Він чоловік толковий. Вона жіночка нівроку, хоч і квартирантка. То чому б їм не зійтися?..

 …Сподобалася історія? А ще більше розповідей про людей і їхні стосунки, про щасливі миті, які часом посилає нам доля, ми щомісяця розповідаємо на сторінках газети «Твоє життя». Передплатіть її – і насолоджуйтеся. Деталі – на сторінці «Корисно знати».

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.