Жили в землянці, втікали від розстрілів і їли крадене зерно: історія кохання, довжиною в 60 років

26 листопада, святкуючи діамантове весілля, Любов та Леонід Антонюки тішаться вже й онуками та правнуками. Адже діти – то найбільший скарб, який отримали від Бога.

Про це йдеться у газеті "Твій вибір".

А ще поважне подружжя із волинського села Туличів радіє, що хай на схилі віку, але побачили, яке воно – щасливе життя: у спокої і в достатку. «Теперішня молодьож навіть не уявляє, яка вона щаслива, – втираючи непрохану сльозу, каже Любов Уніфатівна. – І не приведи, Господи, їм пережити те, що довелося колись нам…»

Батько не встиг побачити єдиної доньки

Маленька Люба з’явилася на світ якраз тоді, коли Гітлер пішов війною на Радянський Союз. На той час її мама, народивши двох дітей, втратила першого чоловіка (його застрелили поляки). Через два роки вийшла заміж удруге. Втім своєї новонародженої доньки батько так і не побачив. У червні 1941-го його забрали на фронт. А за пару місяців прийшла похоронка на чоловіка.

– Мама зосталася сама, з трьома маленькими дітьми. Та це, – зітхає Любов Антонюк, – була не найбільша біда…

– Ще гірше нам довелося, коли 1943-го німці спалили село. Ні хати, ні двору, єдине спасєніє – корова. Цілу войну мама кругом її за нами водила, і так ми рятувалися від голоду… – згадує Любов Антонюк із села Туличів Турійського району Волині. – Після війни, коли стали колгоспи, ми, діти, ходили до ферми і з тих чанів, де свиням варилися картопля з бураком, брали і їли. І така нам була добра та свиняча їжа, що тільки встигай захватити.

Оскільки хліба теж не було, то Люба з ровесниками йшла у колгоспні засіки, по жменьці зерна ховала в обидві кишені та несла до матері, яка пасла колгоспні гуси. Ввечері все те крадене зерно вдома жорнами мололи і пекли пляцки замість хліба.

 Що не рік, то нова біда

Ще тяжче довелося чоловікові пані Люби, Леонідові Антонюку. Бо, народжений 1933-го, він добре запам’ятав і «перші совєти», і німця, і всі ті біди, які прийшли з війною.

– Було в нас шестеро дитей і тільки п’ять гектарів землі. Шо ж то є на таку сим’ю? Тому, коли прийшли перші совєти, ми їх стрічали з квітами, на перехрьостку в селі арку зробили. Думали, жити стане легше, – з гіркотою згадує Леонід Миколайович події 1939-го. – Але совєти, замість помогти, стали заганяти людей у колхоз. Хто що мав на хазяйстві – все нова власть забирала: і борони, і коней. А котрий із господарів не хотів – то його з усією сим’єю на Сибір. Одного відправили, другого – то інші вже боялися бунтувати. Думали: хай луч’ у колхозі, ніж на засланні.

Як саме прийшли до Туличева німці, 8-річний Леонід бачив на власні очі. Каже: такі самі люди, тільки форма інша і нашої мови не знали.

– Спершу вони нас не обіжали. Почали аж у 42-му роци. Бо в нас тоді організувалася повстанська армія (мається на увазі УПА, – авт.). Вона з німцями воювала, а вони мстилися: людей били, село палили, – згадує сивочолий оповідач і в найменших деталях відтворює день, коли весь Туличів згорів до тла:

– То було в липні 43-го. Вдосвіта батько збудив мене пасти корови. Я вийшов, чую: гул такий за селом. «Шо то таке?» – питаю в батька. «Хіба я знаю?» – каже (То, як потім я поняв, після дощу буксували німецькі машини). Погнав я корів. А десь за пів години чую: стріляють у Туличеві! «Дядьку, попасіте мені корови, – гукнув до сусідського пастуха, – я побіжу гляну». Дядько не схотів. А за минут п’ять стали люди із села бігти. «Втикайте!» – кричать до мене. Я корови кинув і теж побіг. Мого батька в селі спасло те, шо він цілі сутки відсидів у схроні біля нашої хати. Ми тоді від розстрілу спаслися. А село геть усеньке згоріло. Тілько школа всталася.

Після тої розправи Антонюки, аби мати, де переночувати, викопали землянку розміром шість на чотири метри. Замість постелі була солома. Їсти готували надворі: змурували там плитку з глини. І так сім’я жила аж до грудня.

– А в конці 43-го – на початку 44-го нова біда – стали нас бити поляки. Мого рідного брата ранили в живіт. Батька забили на смерть. А всього в Туличеві тоді погибло від поляків 76 душ!.. – згадує Леонід Миколайович.

Десять годин у дорозі, щоб… купити хліба

Втім і після війни Леонід Антонюк пройшов не одне випробування. Спершу підхопив тиф. Потім десь узялася малярія. Після неї – короста, та ще й гнійна, яка провокувала страшні нариви по всьому тілі.

– А воші! Воші пішком ходили! – додає Леонід Миколайович. – Від хвороб тоді не було ні лікарств, ні дохторів. Від корости ми милися у воді з чемерицею. Від вошів мазалися керосином. Як я тифом болів, то мати коло мене двоє суток сиділа і тільки клала на голову мокру шматину. А коли малярію мав, то просто дві неділі відлежувався. Багацько людей тоді погибло… Вижили тілько сильніші…

Та й про масовий голод не слід забувати. Хто мав на господарстві худобу та птицю, мусив «на нужди совєтской власті» здавати молоко та яйця. Причому – в обов’язковому порядку: інакше покарають!

– Ще й грошовий податок із кожної хати вимагали! А хто не мав, у того силою забирали худобу, – додають Антонюки. –  За хлібом ми пішки ходили аж 25 кілометрів (п’ять годин займала дорога до Ковеля і ще п’ять годин – додому), а на руки людям видавали тільки по одній буханці.

Аж у 1950 роках жити стало трохи легше, – кажуть мої співрозмовники. Та й то: люди мусили з ранку до ночі працювати в колгоспі, натомість не отримуючи навіть мінімальної зарплати. Аби дармова робоча сила не сміла втекти до міста, людям не видавали паспортів. А самовільно покинути село вважалося злочином, за який радянська влада карала тюрмою.

– Але ми були молоді. Кращого життя не знали. Тому й не нарікали, – згадує подружжя. – Ходили до клубу на танці. На престольний празник запрошували молодьож із сусідніх сіл, а вони потім нас до себе кликали. Так і жили…

Подарунків не робив, але зарплату до копійки віддавав

Саме так – на святкуванні Пречистої – познайомилися в 1956-му і Любов із Леонідом. Чоловік на той час працював у колгоспі водієм. Маючи службове авто, запропонував підвезти Любу додому. І відтоді молоді люди стали зустрічатися.

– Чотири роки ми разом ходили. Не женилися, бо не мали де жити. А вже як Льонька достроїв фінського доміка (у колгоспі тоді сумлінним працівникам видавали будматеріали на житло, – авт.), то ми й розписалися. Зібрали в хаті десь до 20 гостей, посиділи – ото й усе наше весілля. Я навіть білого плаття не мала… – згадує Любов Уніфатівна.

А далі – щасливе, хоч і не легке сімейне життя. Леонід Миколайович працював водієм і на своїй вантажівці об’їздив не лише Україну, а й навіть прикордонні області Росії. Любов Уніфатівна сумлінно трудилася ланковою.

– Аби встигнути вдома все попорати, дітей у садочок, до школи відправити і не запізнитися на роботу, вставала в годині п’ятій ранку. Не раз за це з Льонькою сварилася. Бо я кручуся як білка в колесі, а він спить – гарматою не розбудиш! – сміється, пригадуючи, оповідачка. – На мені було все, а він тільки й знав, що свою роботу!

– Але ж для кого старався? Для сім’ї! Жодної копійки не пропив і на себе не потратив, – відбивається Леонід Миколайович від жінчиної атаки. А Любов Уніфатівна підтверджує: в її чоловіка справді золоті руки до всього, що стосується техніки. Тож навіть коли чоловік вийшов на пенсію, все одно не полишив улюбленої справи і навіть склав два тракторці: собі та зятеві.

А зараз, коли подружжя разом аж 60 років, уже й не пам’ятають, коли одне на одного бодай голос підвищували.

– А чого сваритися? – запитують риторично. – Живемо в добрі, в теплі. Дітей на ноги поставили. Внуків дождали. Нині вже й чотирьох правнуків маємо.

На запитання, який подарунок підготував чоловік на діамантове весілля, Любов Уніфатівна жартома дорікає:

– Та він мені за всю жизнь жодного подарка не зробив!

– Бо я і так тобі всі гроші віддавав. А ти вже собі купляй, що хочеш, – не здається Леонід Миколайович.

Та вже за мить подружжя миролюбно погоджується: оті всі витребеньки на кшталт квітів чи сюрпризів – то все дрібниці. Бо найцінніший дарунок – то здоров’я і взаємна любов.

Оксана Бубенщикова

Фото Павла Березюка

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.