У мить прощання дізналася, що вона не рідна дочка…
Усю годину Аня сиділа й дивилася в одну точку, вловлюючи той остогидлий запах ліків, старості і безнадії.
Раптом із сусідньої кімнати почувся тихий стогін. «Іди, знову стара щось хоче, – буркнув Макар і став додавати гучність у телевізорі. – Вже, певно, недовго нам мучитися». – «Нам? – сердито перепитала Аня. – Одна я мушу все тягнути на собі. І це «недовго» – вже три роки!» - йдеться у газеті «Твій вибір».
Вона промовила ці слова й відчула, як усередині щось йокнуло. Бо Аня справді хотіла, аби її мама швидше померла…
Хвороба все перекреслила
Ще три роки тому Аня працювала в Італії. Гарно заробляла. Мріяла придбати власне житло біля Рима, забрати до себе Макара, народити дитину і жити щасливо. Але одного вечора пролунав дзвінок: «Мама вмирає…»
Аня того ж вечора відпросилася на тиждень із роботи. Взяла із собою всі гроші, які складала на житло, і полетіла до мами прощатися. Але те «прощання» розтягнулося аж на три роки. За той час Аня втратила роботу в Італії, а влаштуватися в Україні не могла: цілодобово доглядала маму. Гроші на житло танули з кожним днем. А чоловік Макар за той час, скільки Аня гарувала на заробітках, звик жити за її гроші. Тож тепер ні на роботу піти, ні за свекрухою лежачою доглядати.
«Коли мама помре – я піду від нього, – думала Аня, з відразою поглядаючи на Макара. – Повернуся в Італію. Почну все з нуля й нарешті стану щасливою…» І тільки ця мрія гріла жінці душу…
ХОТІЛА ПРИХОВАТИ правду
Сумні думки Ані знову перервав мамин стогін. «А-а-ню-у-у», – почула жінка своє ім?я і кинулася в кімнату. Побачила маму – маленьку, висохлу, і тільки очі були, як волошки, хай навіть і вицвілі. «Доню… – прошепотіла хвора. – Сядь біля мене». Аня взяла холодну мамину руку: «Я тут». – «Час мені вже відходити, а я все не вмираю, – тихо сказала Світлана. – Вимучила тебе бідну…» В Ані знову йокнуло в серці. А мама продовжувала: «То, певно, Бог мене карає. Хоче, щоб розкаялася у важкому гріху». – «Якому ще гріху?» – «Страшному, доню… – заплющила матір очі. – Я мушу розказати. Інакше не помру…»
Аня відчула, як у грудях щось стислося. А Світлана набрала повні груди повітря й видихнула: «Я не рідна твоя мама…» У кімнаті запала тиша. Наче хтось вимкнув звук у світі. «Мамо, що ти таке кажеш?» – Аня злякалася, що мама вже марить. Та Світлана продовжувала: «Багато років тому я тебе вкрала…» І далі жінка наважилася розказати те, що хотіла забрати із собою в могилу, та не змогла…
«Я тебе вкрала…»
Колись Світлана, коли ще навчалася в Харкові, покохала чоловіка. Та так сильно, що життя не уявляла без нього. А він рік погрався і… пішов до її подруги!
Спершу Світлана хотіла наковтатися таблеток. Потім – утопитися. Та в день, коли стояла на мосту й дивилася у каламутну воду, до неї підійшла знайома. Розповіла, що Світланина подруга народила дитину від Світланиного коханого, і що та дитина – як дві краплі води схожа на свого тата.
«Ось тоді я і вирішила: заберу тебе собі. Щоб мати поруч часточку коханої людини, – продовжувала Світлана, дивлячись у стелю. – Я знала, що моя колишня подруга з моїм колишнім кавалером живуть у гуртожитку, а там – загальна кухня, загальний душ, туалет. Я почекала, коли ти лишилася в кімнаті сама, схопила тебе, двомісячну, з колиски. Сховала собі під плащ і пожежним виходом вийшла непоміченою у двір. Зразу поїхала на вокзал. Квитки до Таллінна вже мала. Усю дорогу ховала тебе від сторонніх очей. Троюрідному брату в Естонії сказала, що нагуляла тебе, злякалася людського осуду й тому переїхала. Брат заробляв хороші гроші. Тож допоміг із житлом, роботою, з дитсадком».
«А як же ми опинилися на Волині?» – слухаючи мамину оповідь, все ще не вірила Аня. «Коли 1991-го Союз розвалився, я вирішила повернутися до України. І якраз тоді мене покликала до себе тітка. Вона жила в Ковелі, мала квартиру, не мала своїх дітей. От я й погодилася». – «А мої справжні батьки? Вони що – мене не шукали?» – дивувалася Аня. «О-о-о! Вся міліція була на вухах! Тебе подали у всесоюзний розшук. Навіть по радіо просили повідомляти, якщо хтось має інформацію. Але в Таллінні я попросила брата, аби всім казав, нібито я його дружина, а ти – його дитина. Тож за рік-другий усе переколотилося…»
У кімнаті стало так тихо, що було чути, як тікає годинник на стіні. «У шухляді лежить мій лист для тебе. Там – адреса того гуртожитку в Харкові, звідки я тебе викрала, ім?я, прізвище, по батькові твоїх генетичних батьків. І пробач мені, якщо можеш…» – прошепотіла Світлана, взяла доньчину руку, стиснула, ніби навіки прощаючись. І… в якусь мить її рука обм’якла. Голова відхилилася. А погляд застиг. «Мамо, мамочко», – злякалася Аня і розридалася у мами на грудях…
У пошуках таємного
Спершу Аня думала прочитати листа вже після похорону мами. Але не витримала. Від хвилювання не пам’ятала, як відкривала шухляду, як діставала тремтячими руками лист, списаний маминим почерком. Там же знайшла старі фото. На одній – ще молода мама з дуже гарною дівчиною, і на звороті підпис: «На довгу пам?ять Світланочці від найкращої подруги Олі». А на іншому фото – мама з молодим чоловіком, дуже схожим на Аню. «То от який ти, тату», – прошепотіла Аня й подумки запитала: «Цікаво, які ви зараз? І чи взагалі я побачу вас коли-небудь?»
Прощатися з мамою Ані було дуже боляче. Але десь глибоко в серці вона розуміла: так для всіх буде краще, і передусім – для мами, яка вже стільки років була прикутою до ліжка.
Через 40 днів після смерті мами Аня повідомила Макарові про розлучення. «Зараз я їду у справах. Скільки буду – не знаю. Але через місяць щоб речей твоїх не було у моїй квартирі. До суду йти не раджу: квартира була мамина, і лише я успадкувала цю нерухомість».
Дорога з Ковеля до Харкова була довгою. Тож Аня мала час усе обдумати. Вона уявляла, як почнуться її пошуки в Харкові – місті, де до повномасштабного вторгнення жило понад мільйон людей. Аня навіть була готова до того, що ці пошуки можуть не дати результатів. Але тепер, дізнавшись про своїх генетичних батьків, Аня не змогла би просто перегорнути минуле.
Невже це сталося?!
Харків зустрів Аню сонцем і заквітчаними вулицями. Поміж зруйнованих кацапами будинків стояли кафешки, де сиділи усміхнені люди. За допомогою інтернет-карти Аня знайшла гуртожиток, де провела перші два місяці свого життя. У ліфті жіночка років 70-ти стала розпитувати незнайомку, до кого вона. Тож Аня дістала із сумочки два фото, на яких були її тато й мама. І жіночка тут же впізнала своїх колишніх сусідів, підказала підприємство, де ті пропрацювали все життя. І так крок за кроком Аня відшукала адресу, за якою мали мешкати її генетичні батьки, й зараз стояла перед великими ворітьми на околиці Харкова, не наважуючись натиснути дзвінок.
Коли вхідна брама таки відчинилася, Аня ледь не впала. Бо перед собою побачила фактично власну копію! Молода жінка теж не очікувала зустріти своє дзеркальне відображення. Тож вони обоє з хвилину стояли й роздивлялися одна одну. А тоді кинулися в обійми й не могли відірватися. «Я знала… – плакала молода жінка. – Знала, що ти жива… Я Наталка, твоя молодша сестра».
Оговтавшись від першого шоку, сестри попрямували до будинку. «А батьки? Де вони?» – обережно запитала Аня. «Мама не дочекалася тебе, – стримуючи сльози, промовила Наталка. – Та навіть помираючи, вона просила знайти тебе і привести до неї на могилу». – «А тато?» – «Тато живий! Зараз покличу», – і Наталка гукнула чоловікові, який саме обрізав дерева в садку.
Серце Ані калатало від хвилювання. До них ішов чоловік. Сивий, але все ще стрункий і красивий. Побачивши Аню, він зупинився й не знав, що робити. «Дитино моя», – раптом кинувся до Ані, схопив міцно-міцно й заплакав. «Прости… – говорив він. – Ми шукали тебе… Все життя тебе шукали…»
Аня нічого не могла сказати. Просто ридала, як мала дитина. І вперше – в рідного тата на плечі…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.