«Я знайду тебе, дівчино з волоссям кольору шоколаду»

Луцьк поволі тонув у теплому травневому вечорі. Сонце вже хилилося за куполи собору, а місто після денної спеки нарешті починало дихати легше.

На літньому майданчику кафе біля Театрального майдану сидів Назар Гнатюк – бізнесмен, волонтер і просто красень. Не дивно, що останнім часом його все частіше показували в місцевих новинах, - йдеться у газеті «Твій вибір».

Ото-то вийшло інтерв′ю!

Перед Назаром на столику лежав свіжий номер глянцевого журналу. З обкладинки Назару усміхався він сам. І в цей же час від мами прийшло повідомлення, а в ньому – фотографія з якоїсь статті в інтернеті  під заголовком «Найбажаніший холостяк Волині». «Та щоб вас…» – скривився бізнесмен і сердито вимкнув свій новенький «Айфон-17».

Через цю дурнувату статтю мама остаточно втратила спокій. Уже місяць вона намагалася звести сина «з хорошими дівчатами». Серед претенденток – донька знайомої нотаріуски, відома косметологиня, власниця салону квітів. І кожного разу Назар утікав із тих побачень швидше, ніж офіціанти приносили каву.

От і сьогодні, отримавши від мами повідомлення, Назар не сумнівався: мама знову «щось придумала». Так і вийшло. «Синку, просто посиди пів години. Дуже хороша дівчина. Раптом сподобається?» – просила мама, зранку зателефонувавши синові.

Назар навіть слухати не хотів. Але врешті здався. Потім іще секретарка нагадала, що ввечері в нього зустріч у кафе. Він автоматично вирішив: знову наречена. Втім прийшов до того кафе, аби мама потім не нервувалася, і ось на тобі – сидить, як бовдур. «Ще хвилину почекаю – і йду», – буркнув сам до себе. І в ту ж мить вловив запах приємних парфумів.

«Перепрошую… Добрий день. Ви Назар Гнатюк?» – пролунав дівочий голос. Та бізнесмен навіть не глянув у бік співрозмовниці. «Так, це я. Але зразу кажу: шансів у тебе ніяких», – холодно відповів замість привітатися.

Запала пауза. «Перепрошую?..» – не зрозуміла дівчина. Назар нарешті підняв очі. Перед ним стояла невисока панночка з волоссям кольору шоколаду. Строгі джинси й простенька сорочка обтягували струнку фігуру незнайомки. В руках у дівчини якісь папери й диктофон. «О-о-о, без відкритого декольте? Це щось новеньке, – хмикнув, обдивившись дівчину з ніг до голови. – Ти вже навіть журналістський стиль для знайомств придумала? Щоб додати екзотики в ліжку? Молодець!»

Дівчина розгублено кліпнула очима. «Я не зовсім розумію…» – «А я розумію прекрасно, – перебив Назар. – Ви чергова дівчина, яку мені вирішили засватати. І знаєте що? Мене вже дістало, що всі бачать у мені сумку з баблом і відоме прізвище». Щоки незнайомки налилися рум?янцем. «Ви це зараз серйозно?» – її голос затремтів. «Абсолютно. І ще одна порада: якщо хочете справити враження на чоловіка, то хоча б не вдягайтеся так, ніби приїхали маршруткою з якоїсь халупи».

Запала тиша. Дівчина дивилася на нього так, ніби їй дали ляпаса. Потім повільно поклала на стіл посвідчення журналіста. «Я Поліна Савчук. Журналістка газети «Твоє життя». Наша головна редакторка сказала, що Ви самі погодили для нашого медіа інтерв’ю. Три дні тому».

У Назаровій голові наче щось перемкнуло. Він глянув на диктофон. На блокнот. На посвідчення. І тільки тепер згадав. «Інтерв’ю для рубрики про волонтерів!» «Чорт…» – тихо видихнув чоловік.

Тим часом Поліна навпаки – набрала повітря й випалила: «Коз-з-зел». А далі схопила свої речі й побігла з літньої тераси кафе. «Поліно, чи як там вас!? Зачекайте…» – гукнув Назар і вже зібрався наздогнати дівчину. Але офіціантка поспішила принести чек. Бізнесмен швидко розрахувався за каву й помчав за журналісткою. «Поліно, вибачте! – гукав до дівчини з волоссям кольору шоколаду. – Та стійте ж ви!»

Хто чубиться, той любиться?

Аж біля Парку Лесі Українки він наздогнав дівчину. Торкнувся плеча. І коли Поліна обернулася, в її очах побачив сльози. «Оце-то прийшла на інтерв′ю, – ледь не кричала журналістка. – Ще щось хочете сказати про мій одяг? Бо про маршрутку і халупу я вже почула». – «Я переплутав…» – «О, це я вже зрозуміла! – нервово засміялася Поліна. – Думали, чергова дурепа прийшла підчепити багатого кавалера? То знайте: я терпіти не можу таких індиків, як ви!» – «Визнаю, я поводився, як ідіот». – «Це ще дуже м’яко сказано». – «Просто… Мама постійно мені когось сватає. Так дістали ці знайомства, що я вже на всіх жінок кидаюся». – «Невже ж я схожа на якусь підстилку?»

Назар у відповідь замовк. А дівчина тим часом витерла сльози й уже спокійніше сказала: «Знаєте, я пів дня готувалася до цього інтерв’ю. Їхала через усе місто. Справді тряслася в маршрутці. А ви навіть не дали мені слова сказати».

Назару стало по-справжньому соромно. Не так, як буває для годиться. А так, що всередині аж пече. «Поліно… Давайте, я запрошу вас на вечерю. Чи замовлю у вас інтерв?ю на весь рік». – «Не треба». – «Треба». Та Поліна у відповідь лиш похитала головою: «У вас, багатих, усе просто: обізвав, заплатив за приниження – і проблема вирішена». – «Я не це мав на увазі». – «А що тоді?» Назар подивився їй просто в очі: «Те, що мені соромно».

Поліна мовчала. Вітер ледь хитав дерева. Десь неподалік сигналили машини. А вони стояли посеред вечірнього Луцька й дивилися одне на одного так, ніби давно знайомі.

«Добре, – тихо сказала дівчина. – Вибачення прийняті. Але інтерв’ю не буде». І рушила вперед. «Я вас підвезу додому. Вже темніє». – «Я сама доїду. Маршрутки ходять до 23 години». – «Поліно…»

Вона важко видихнула. «Добре. Але тільки до зупинки». І Назар уперше за вечір усміхнувся…

Вона розчинилася серед дерев, як фея

До машини вони йшли мовчки. У салоні новенького BMW пахло шкірою, кавою і дорогим одеколоном. Поліна сіла й відвернула голову до вікна. «Ви завжди такий хам?» – саркастично спитала. «Тільки коли на мене хочуть накинути шлюбне ярмо». – «То у вас серйозні проблеми з довірою», – підштрикнула бізнесмена Поліна. «А у вас красиві очі, коли ви злитесь», – усміхнувся у відповідь Назар. «Не підлизуйтеся». – «Я й не починав ще».

Поліна кинула очима бісики й усміхнулася. А Назар упіймав себе на думці, що ця дівчина із волоссям кольору шоколаду – найкраща за всіх претенденток, яких йому підсовувала мама: щира, скромна, справжня, ще й характер – ого-го!

Назар саме хотів щось сказати, коли задзвонив телефон. На екрані світилася «Мама». Назар закотив очі. «Може, поки не кажіть, що пропустили чергове сватання?» – запропонувала Поліна. «Підтримую». Вони обоє розсміялися. І саме в ту секунду між ними ніби щось змінилося. Наче лід тріснув. «Може, справді запросити її на вечерю?» – подумав Назар. Та Поліна наче вгадала його думки і попросила: «Зупиніть, будь ласка, тут». – «Ми ж не доїхали до зупинки». – «Тут нормально». – «Поліно…» – «Дякую. Та мені треба йти», – сказала вона і, як молода кізочка, вискочила з машини.

Назар заглушив автівку й вискочив слідом. Та дівчина, ніби фея, розчинилася серед дерев. Назар повернувся до машини. Але, замість роздратування, на його обличчі сяяла посмішка.

Він сів за кермо. Кілька секунд просто дивився перед собою. А тоді схопив телефон і набрав секретарку. «Алло, Іро, а скажи-но мені: хто домовлявся про інтерв’ю для газети… здається, «Твоє життя» – «Зараз, Назаре Олексійовичу, гляну в записи, – промовила секретарка, пошаруділа аркушами блокнота. – Так, усе правильно: інтерв′ю про волонтерів, журналістка Поліна Савчук. А що сталося?» – «У тебе є її номер?» – «Ні, лише до головної редакторки». – «То взнай-но мені телефон журналістки. Хочу деякі питання уточнити для інтерв′ю». – «Добре, Назаре Олексійовичу. Щойно дізнаюся – скину вам номер мобільного». – «Дякую», – відповів бізнесмен, поклав слухавку й усміхнувся сам до себе. «Я знайду тебе…» – прошепотів і рушив углиб вечірнього Луцька, де щойно розчинилася дівчина з волоссям кольору шоколаду…

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.