Як після смерті чоловіка вдова собі кавалерів шукала

Іще коли Ліда у школі навчалася, то бігала з дівчатами до клубу. І не тільки, щоб із хлопцями вальс станцювати. Куди більше дівчину манило кіно. Особливо – про любов. Дивилася Ліда на красеня з екрана – і казала: «От би собі такого відхопити!..»

Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

«Оце загнула! – сміялися у відповідь подруги. – А Льоню не хочеш? Он, очей із тебе не спускає». – «Тьху на нього!» – голосно відповідала Ліда, щоб і Льоня почув. Та хлопець був не з лякливих. А після третьої чарки – то взагалі фраєр. Тож через два роки Льоня таки завоював Ліду, і вони поженилися.

Чи любила його? Та куди! Мале, кривоноге, ще й випити любив. Але коли дівці за 20-ть, то йшла під вінець, аби тільки брали. Так і з Лідою вийшло.

Жила вона з Льонею, як усі. Чоловік – на тракторній бригаді: вдень баранку крутить, а ввечері за пляшкою відпочиває. Ліда ж працювала у шкільній їдальні. Тому їжі вистачало і собі, і свиням, і часом навіть продати з-під поли – якихось макаронів, цукру, крупи.

Коли Ліда родила третього із синів, сім’я перебралася в нову хату. Як-то кажуть: жили не тужили. Хіба що Льоня постійно пиячив. Ліда і сварила його, і з дому виганяла, і погрожувала подати на розлучення. Але врешті змирилася: ну, п’є, але ж не б’є.

Так і терпіла свого, як вона казала, «алкаша», поки одного дня він, п’яний, не опинився під колесами трактора. Похоронила Льоню. Поставила йому найдорожчий пам’ятник: щоб усі бачили, що Ліда вам не булька з носа. І стала хазяйнувати із трьома своїми синами – толковими, непитущими. Як усім хвалилася: «Мої хлопці в мене вдалися».

Аж у 50 років пізнала справжнє кохання

Не зогледілася Ліда, як діти повиростали, женилися, випурхнули з-під маминого крила. І лишилася вона сама у величезній хаті. Колись бігла до хлівів, де все мукало, рохкало, ґелґотіло. Бо ж діткам старалася. А зараз не те що бігти – йти не хотілося: навіщо? Старший із синів після військового училища влаштувався завскладу: мав і собі, і часом мамі передавав. Середульший навчився хати будувати олігархам і теж завжди був при грошах. А молодший пішов у далекобійники, їздив по закордонах, і звідти такий імпорт привозив, що Ліді й не снилося.

«Добрі в мене діти. Помагають. Але ж так рідко провідують», – не раз журилася. І хлопці, щоб мамі не так сумно було одній, купили їй відеомагнітофон та цілу коробку касет із фільмами про любов. Ото-о-о це була подія – на все село! А як люди почули, що той магнітофон коштує, як пів машини, то приходили просто побачити диво техніки.

Відтоді справді стало Ліді веселіше. Бо вона не просто фільми дивилася. Тепер у неї постійно подруги збиралися. Поставлять стільці перед телевізором, наберуть «сємушок» – і мають собі розвагу на весь вечір.

– А «помниш», Лідо, як ти колись казала? Хотіла собі артиста відхопити, а тут Льонька під руку попався? – жартували подруги.

– Тьху на вас! Льоньку мені згадали! – сміялася Ліда у відповідь. – А артиста я і досі хочу. Чого регочете? У 50 років, я в газеті читала, в жінок друга молодість приходить. Так що в мене ще є шанс!

Подруги на те реготіли, аж цицьки тряслися. Але даремно. Бо до Ліди справді почав захожувати кавалер. І не який-небудь, а з міста! Ще й полковник у відставці! Приїхав маму доглянути й лишився в селі. Дружина його кілька разів навідувалася. Покрутилася і сказала: сільське життя не для неї. Ходили чутки, ніби знайшла собі в місті іншого. Одне слово, став Микола Петрович (так звали полковника) завидним женихом.

Ліда, щоб його «захомутати», схудла, змінила зачіску, почала модно вдягатися. Аби «прикормити» кавалера, чого тільки не виготовлювала: і ковбаски домашні, і сирнички в сметані, і пончики з вишнями. Кожного разу то винця домашнього гостю запропонує, то наливочки. Що було після частування – можна тільки здогадуватися. Але з Лідиної хати полковник завжди виходив червоненький і усміхнений. Отже – догодила хазяйка.

Проте лихо прийшло, звідки не чекали. Після чергового частування в Ліди стало Миколі Петровичу зле. «Швидка» забрала його до міста. І більше полковника в селі не бачили. Казали, нібито його після інсульту паралізувало, а потім наче й ходив, але помаленьку, з паличкою.

Тяжко переживала Ліда розлуку. Бо, хоча баби й сміялися з «другої молодості», але Ліда таки полюбила Миколу Петровича. Тільки зараз, у 50 років, вона вперше відчула, якими ніжними можуть бути обійми, якими солодкими – поцілунки. Якби Микола покликав – Ліда все би покинула і приїхала в місто. Доглядала би свого полковника, підмивала, з ложечки годувала. Але Микола не кликав. І це краяло жінці серце.

«Я все життя мріяла про роман із моряком»

Щоб розрадити маму, сини купили Ліді ноутбук. Показали, як ним користуватися: «Тепер, мамо, зможемо по відеозв’язку з вами балакати. А ще – зареєструємо вас у фейсбуці. Будете всіх наших родичів бачити, зі святами їх вітати. Вже веселіше».

Спочатку Ліда боялася якусь не ту кнопку натиснути. Але згодом так опанувала ноутбук, що з ким тільки не переписувалася – родичами, однокласниками, земляками.

А одного вечора прийшло Ліді повідомлення від якогось Джона: «Привіт». Жінка подумала: помилився чоловік. Вдягнула окуляри, щоб роздивитися його фото, і була вражена. Елегантна сивина, приємна усмішка, акуратно підстрижена борідка – дуже гарний мужчина. Тому пальці самі потягнулися відповісти Джону: «Привіт». Так і почалося їхнє спілкування.

Через місяць знайомства Ліда вже знала, що Джон – удівець, має дорослих дочок, працює капітаном вантажного судна, але дуже самотній. «Коли я перший раз побачив твоє фото, серце підказало: ти – жінка моєї мрії. І дуже схожа на мою покійну дружину, яку я дуже любив», – писав Джон. «Ти не схожий на мого покійного чоловіка. Але теж зразу сподобався мені, – відписала Ліда. – Але скажи, де ти так добре вивчив українську мову?» – «Це ноутбук перекладає. Бо якби я знав українську мову, то давно би зустрівся з тобою». – «То нащо чекати? – зраділа Ліда. – Приїжджай. Я і так тебе зрозумію». – «Поки що я в рейсі. Але скоро ми зустрінемося».

Коли наступного ранку подруга побачила Ліду в магазині, то аж не стрималася:

– Що то ти така щаслива? Микола Петрович об’явився?

– Ні, тепер у мене нова любов!

– Брешеш! – не повірили подруга. Але Ліда відкрила у своїй мобілці переписку з Джоном, показала його фото й усміхнулася: – Скажи – як артист із кіно?

До вечора село вже гуло новиною. Лідині подруги позбігалися побачити в мобілці того іноземця. А коли почали розпитувати, з чого все почалося, Ліда зізналася: «Я все життя мріяла про роман із моряком. І от бачите, як воно буває?»

Наступні місяців три село тільки й вичікувало, коли до них приїде іноземець. Але в Джона були як не срачка, то пердячка. А минулого тижня він узагалі сказав: у його доньки виявили рак, і всі гроші, які мав, він передав на лікування, тому не має навіть, за що купити квитки.

«Джоне, який ти хороший батько, – розчулилася Ліда. – То, може, давай я оплачу тобі дорогу?» – «Лідо, я тебе дуже люблю. І не хочу, щоб ти тратила на мене гроші, які так тяжко заробляла. Із Америки до Варшави треба тисяч 20-ть на дорогу. І ще стільки само назад. А ще ж до тебе в село добратися». – «Не переживай. Я знайду тобі гроші. А потім потрошки будеш мені віддавати», – запропонувала Ліда. Дістала свою заначку – 15 тисяч: малувато. Передзвонила дітям і попросила ще тисяч десять: мовляв, Джон потім віддасть. Але сини, почувши розповідь про іноземного кавалера, зразу перевірили, що він за птиця. І з’ясували: ніякий це не «моряк», а звичайний аферист. Живе в Криму, де його не дістане українська поліція. Шукає в соцмережах старших жіночок. І Ліда – далеко не єдина «кохана», в якої він просить гроші на дорогу.

«А що, відхопила собі артиста? Хоча зіграв він гарно – як у кіно! – журили Ліду подруги, коли прийшли її підтримати після того позору. – То ще дякуй Богу, що діти тебе зупинили. Бо ти, бачимо, що з літ, то з розуму».

Поліна Костюк

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.