Утратила на війні чоловіка – і на фронт пішов син: помститися за батька
Таня їхала поїздом до Дніпра.
Худа, сива, із синцями під очима. У цій змученій жінці важко було впізнати ту красуню, за якою років тридцять тому бігало стільки кавалерів. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Але Таня тоді вибрала Юру. Простого хлопця: без машини, без хати, але з дуже добрим серцем. «Ти що, здуріла?! – дивувалися подруги. – За тобою Сєрий сохне, в нього батя – велике начальство. А ти собі того простака вибрала. Та в нього ні копійки за душею!» – «Нічого, заробимо», – коротко відповіла Таня і пішла під вінець із хлопцем, якого любила, а не з грошовим мішком.
А за первістка – хата в подарунок
Юра виявився золотим чоловіком. Щоб його, як він називав Таню, «квіточка» ні в чому не нуждалася, працював із ранку до вечора. І хоча був простим столяром, але замовлення мав розписані ледь не на рік уперед.
Коли Таня народила сина Миколку, чоловік загорівся ціллю спорудити дім. І звів такий будинок, якого в селі ще не бачили, – з дерев’яних брусів. Коли хтось чужий проїжджав тією вулицею, то запитував: «А що то у вас за начальство живе?» І дуже дивувався, почувши у відповідь: «Та це наш столяр Юра. Подарував жінці хату, бо йому сина родила».
Єдине, чого не вистачало в тому ошатному будинку, – галасливої малечі. Як не старалося подружжя подарувати Миколці братика чи сестричку, – нічого не виходило. Це, мабуть, було єдине, що засмучувало Таню з Юрою. І лише вчителювання у школі компенсовувало жінці її любов до малечі.
Удовині сльози
«Боже, яка ж я щаслива була тоді…» – думала Таня, дивлячись на природу за вікном поїзда. Стукіт вагонних коліс повернув жінку до подій десятирічної давнини. Тоді вона так само їхала. Але на Миколаївщину. Бо там на полігоні «Широкий лан» її Юра проходив військову підготовку.
Скільки тоді Таня просила чоловіка не йти до війська, скільки плакала, щоб не покидав сина. Але Юра обійняв її ніжно-ніжно, поцілував і промовив: «Квіточко моя, так треба. Я дуже люблю вас із Миколкою. І хочу, щоб ви жили спокійно».
Тоді Таня ще не розуміла, як можна жити спокійно, коли чоловік на війні. Та коли побачила по телевізору, що кацапи витворяють із українцями на сході, зрозуміла: чоловік пішов туди, щоб та нечисть не прийшла сюди.
Звісно, тяжко було Тані жити в постійній тривозі за чоловіка. День-два Юра не подзвонить – і вже дурні думки лізуть у голову. Щоби дах не поїхав, рятувалася роботою. А ще ліками проти тривог став Миколка – її синочок. Він увесь вдався в батька – такий же добрий, роботящий, ну, золота дитина. Якби не син, не відомо, як би Таня витримала після загибелі Юри.
Той дзвінок, ту звістку «Ваш чоловік – Герой. Прийміть наші співчуття» пам’ятала до секунди. Як тоді, бідна, побивалася. Як рвала на собі волосся. Коли труну опускали в могилу, поривалася піти туди – до свого Юри. І тільки слова «Таню, а син? На кого покинеш?» зупинили й дали силу далі жити.
«Мамочко, вибач. Я не міг по-іншому»
Миколка закінчив школу із золотою медаллю. Мама думала, піде на якогось програміста чи на міжнародні відносини. Тим більше – мав пільги при вступі до вишу. Але в один прекрасний день син підійшов до мами, обійняв і каже:
– Мамо, ти головне – не сварися.
Таня здивовано глянула на дитину.
– Я подав документи до Академії сухопутних військ. Так що вітай сина-курсанта.
– Але ж… – і в очах матері забриніли сльози. – …Але ж ми домовлялися: йди, куди хочеш, тільки не у військовий.
– Мамочко, вибач. Я не міг по-іншому. Я мушу помститися за батька. Бо якщо не я – то хто?
Ой, божечки!.. Як було Тані витримати цей удар! Війна, кацапи лізуть, а єдиний син рветься на фронт! Але що вдієш – весь у батька. І мамі лишалося тільки сподіватися на Бога.
Як пишалася Таня, коли її Миколку визнали одним із кращих курсантів академії! Як подумки хвалила сина чоловікові, який (вірила) і з небес усе бачить та радіє разом із нею. А скільки було в селі мови, коли Миколу відправили на військові навчання до Британії! У школі на дошці пошани навіть портрет хлопця повісили й підписали «Наша гордість».
От тільки в матері гордість за сина все більше змішувалася з тривогою. Бо якщо відправили на навчання – значить, потім відправлять воювати.
Так і вийшло…
Дзвінок із невідомого номера
«Мамочко, в мене все добре», «Не переживай. Я далеко в тилу», – так щоразу заспокоював Миколка маму. Але в Тані серце було не на місці. Відчувала – не каже дитина правди, не хоче хвилювати зайвий раз.
Аж коли Микола сказав, що п’ять днів не буде виходити на зв’язок, то вже не було сумнівів: син на фронті.
Щоб не пропустити дзвінка чи повідомлення, Таня не розлучалася з телефоном ні вдень, ні вночі. А ще – дуже боялася побачити на екрані невідомий номер. Бо… самі розумієте, чому.
Втім одного разу незнайомий номер таки подзвонив.
Це сталося через сім днів після того, як востаннє Таня отримала повідомлення від сина. Тремтячими руками жінка взяла мобілку. Вагалася: приймати виклик чи ні. Серце вискакувало з грудей. У скронях пульсувало. Не своїм голосом вона врешті вимовила:
– Алло.
– Добрий день. Ви Тетяна Михальчук?
– Я.
– Михальчук Микола – ваш син?
– Мій.
– Ваш син отримав поранення. Стан стабільний. Зараз він у військовому госпіталі Дніпра.
Боже… Живий!.. Таня сіла на диван і розплакалася.
– Алло! Ви мене чуєте? – почула голос у мобілці. Притулила до вуха. Намагалася уважно слухати. А в голові пульсувало: живий… живий…
Нашвидкуруч зібравшись, зараз вона їхала поїздом до сина. Худа, сива, із синцями під очима. Ще до ладу не знала, в якому стані її син. А коли наступного дня переступила поріг госпітальної палати і побачила Миколку, то ледь не зомліла…
Продовження у наступному номері – в публікації «Одужати тяжкопораненому допоміг новонароджений син»
До речі! Якщо любите читати такі історії, то вам має сподобатися наша газета «Твоє життя». Придбати свіжий номер ви можете в місцях продажу преси. Також запитуйте «Твоє життя» у продуктових магазинах і супермаркетах, бо газета і там може продаватися. А ще краще передплатити «ТВОЄ ЖИТТЯ. Цікаві люди. Історії. Любов. Поради» за індексом 76 305 у Каталозі видань України. Маєте невеличку пенсію – можете запропонувати друзям передплатити цю газету одну на двох чи на трьох людей і читати по черзі. Адже виходить «Твоє життя» один раз на місяць: якраз аби всі перечитали один номер і вже чекали наступного.
Оксана Бубенщикова
Ілюстративне фото: varta1
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.